Розділ «ЧАСТИНА II СВІТ - ЛЮДИНА - ДУХ»

Пізнавальна діяльність здійснюється в декількох напрямках, які можна називати видами пізнання. При виділенні видів враховується ряд ознак: предметна спрямованість пізнання, форма знання та інші.

1. Повсякденне (буденне) пізнання. Теорії стосовно навколишнього світу створюють одиниці людей, а пізнання стосується всіх, і всі люди безпосередньо і повсякденно причетні до пізнання. Повсякденне пізнання - це добування знання у світі і про світ буденного життя, це знання, що визначає поведінку кожного у повсякденному житті, яке для нього - найближча реальність. Завдяки перебуванню в світі людей з моменту народження, індивід через виховання, засвоєння мови сприймає соціальну навколишність упорядкованою. Засвоюючи мову, виражені через неї норми, правила, рецепти діяльності, людина осягає порядок світу, зіставляє засвоєний досвід інших зі своїм власним і навчається жити в соціумі. Люди у процесі буденного пізнання і відповідній життєдіяльності користуються схемами типізації й об'єктивації (ними являються знаки, системи знаків), рецептами. Далі йде хабітуалізація (перетворення в звичаї) напрацьованого, його поступова інституціоналізація і, нарешті, легітимація[522].

2. Наукове пізнання. Результатом пізнавальної діяльності в сфері науки є наукове знання. Тому питання про специфіку наукового пізнання пов'язане з питанням про сутність і виникнення науки. Спеціалісти з історії науки по-різному відповідають на ці питання. Розглянемо деякі варіанти відповідей.

За одним з них, наукове знання - це знання, на основі якого можна перетворювати природу, світ. У такому разі наука виникла була б близько 10 тисяч років тому, в часи «неолітичної революції», в період переходу від економіки, заснованої на присвоюванні готових продуктів природи, до економіки, що виробляє продукти (землеробство, скотарство), оскільки тут вже необхідні були елементи наукових знань. Але цьому є заперечення, яке полягає в тім, що ремісництвом і сільськогосподарським виробництвом можна займатись і на основі буденного, стихійно складеного знання.

За другим варіантом, наукове знання, на відміну від буденного, - теоретичне. Останнє значить, що це є знання систематизоване (у ньому одне положення пов’язане з іншим) і логічно обґрунтоване, доведене, в ньому судження спираються не на авторитет, традицію, а на логічний висновок. Така форма знання вперше виникла у Греції античної доби, і це є перш за все математика, становленню якої посприяла філософія, котра теж була формою раціонального, упорядкованого знання. Якщо погодитись з таким варіантом, то синонімом науки стосовно античності буде математика. А філософія? Була вона в цьому смислі наукою, чи ні? Виходячи з визначення науковості, математика і філософія будуть двома варіантами науки для часів античності. Однак, якщо глянути на відношення античної математики й філософії до дійсності, то філософія була ближчою до життя. Знавець історії науки російсько-французький філософ Олександр Койре (1892-1964) так писав про хід античного мислення з приводу математики: «Повсякденна дійсність, в якій ми живемо й діємо, не є ані математичною, ані такою, що математизується. Це сфера рухливого, неточного, де панують «більш-менш», «майже», «близько того» і «приблизно»... Звідси випливає, що бажання застосувати математику до вивчення природи є помилковим і суперечить здоровому глузду. У природі немає ні кіл, ні еліпсів чи прямих ліній»[523].

За третім варіантом, наукове знання є не просто теоретичне, а й таке, яке математизовано й спирається, що головне, на експеримент. У такому разі наука в сучасному смислі виникає не раніше XVII ст. і її батьком вважається Галілео Галілей.

За четвертим варіантом, наука виникає в середині XIX ст. У даному випадку як головна ознака науки береться не специфіка наукового знання, а зміни в організації діяльності вчених: наука стає професією (за заняття нею отримують заробітну плату, організується підготовка наукових кадрів у вищих навчальних закладах) і безпосередньою виробничою силою.

З чотирьох наведених варіантів відповідей щодо сутності і часу виникнення науки третій варіант найбільш поширений і прийнятний. У сучасному наукознавстві наука розуміється в єдності двох характеристик: як систематизоване, теоретичне знання, що розвивається; і як певний вид інтелектуальної діяльності, орієнтованої на здобуття нових знань. Вироблені наукою теоретичні знання стають основою будь-якої іншої людської діяльності.

3. Релігійне пізнання. У суспільній свідомості склався стійкий стереотип протиставляти релігію й науку та вважати, що опорою релігії є віра, а наука ґрунтується на знанні. Популярно і в жартівливому вигляді це протиставлення А. П. Чехов виразив так у одному з своїх записників: «Коли хочеться пити, здається, що вип'єш ціле море - це віра; а коли почнеш пити, то вип'єш всього зо дві склянки - це наука»[524]. Однак чи можна настільки однозначно стверджувати відмінність релігії й науки за принципом «або віра, або знання»? Якщо так ставиться питання, то релігії взагалі слід відмовити у її приналежності до системи людських знань, а говорити про якесь там особливе релігійне пізнання і не приходиться. Поглянемо наскільки таке міркування є правильним.

Релігійний світогляд склався раніше за філософський, і тим більше є давнішим за наукове пізнання. Релігія й сьогодні надзвичайно поширена в світі і всі прогнози давніх і недавніх політиків від атеїзму щодо скорого подолання релігійно забарвленої свідомості, схоже, були абсолютно примарними. Тому, виходячи з факту стійкості релігії, багато хто з дослідників звернувся до вивчення причин її укоріненості, а заразом, оскільки у людей є релігійне знання, і до з’ясування специфіки релігійного пізнання.

У свідомості релігійних людей суттєве місце займає переконаність в існуванні особливої надприродної реальності, вищої сутності, знання про яку здобувається відмінно від знань про фізичний світ. Це буде або одкровення Господа, зафіксоване у спеціальних (священних) текстах, або «чуттєві» свідчення про особисті контакти з надприродними силами. Американський філософ і психолог Вільям Джеймс, досліджуючи природу релігійного мислення, зібрав багато даних про психологічні джерела початкових релігійних переживань людей. Ось один з наведених ним прикладів про переживання людиною контакту з «духом»: «Одного разу я раптом прокинувся, немов розбуджений кимсь. Мені здалося, що мене навмисне розбудили, і першою думкою моєю було те, що в дім увірвались злочинці. Потім, повернувшись на другий бік і прагнучи заснути, я раптом відчув чиюсь присутність у кімнаті. І, дивна річ, я неначе знав, що це не була жива особа, а скоріше дух»[525]. Часто схожі чуттєві переживання спіткають людей, які зустрічаються зі складнощами в житті, емоційно переживають їх і для відповідної інтерпретації своїх видінь вже мають попередні знання про надприродні сили з релігійних книг або розповідей. Якщо ми запитаємо, яким чином попала в ті книги інформація про божественне і які є гарантії істинності того книжкового знання, то нам скажуть, що слід приймати тексти за пряму й безпосередню істину, слід просто вірити. Отже ми й прийшли до віри як бази на котрій ґрунтується релігійне знання й пізнання.

Термін «віра» люди звично пов’язують з релігією, але, як філософське поняття, «віра» характеризує деякі загальні риси людської свідомості як релігійного, так і нерелігійного ґатунку. Феномен віри корелює з переконаннями, які формуються або стихійно, або свідомо. Перші складаються на основі віри, а другі спираються на обґрунтовані знання. Тут віра і знання протиставляються один одному. Здається, праві ті, хто підкреслює, що віра - це внутрішнє приймання чогось за істинне, згода з ним, коли знання і аргументація, якими б вони не були стосовно істинності, відіграють другорядну роль. Кажуть, що переконати в чомусь можна лише того, хто вже має в ньому певну міру попередньої переконаності. Те ж саме стосується й віри. З широкого погляду на віру слід враховувати її різні аспекти: світовідчуття, уявлення про смисл життя, ціннісні орієнтації, ідеали. Віра є виразом конкретного унікального духовного «Я» особистості, складова частина структури суб’єктивності людини. Спираючись на розроблені в спеціальній літературі питання віри[526], можна вказати на такі її загальні ознаки: віра завжди є вірою в щось, тобто має місце зміст, об’єкт віри; віра має ціннісний вимір, часто вона усвідомлюється як вища цінність; віра несе в собі направленість активності, пов’язана з цілеспрямованістю. Якщо йдеться власне про релігійну віру високої міри напруження, то її, слідом за Л. Вітгенштейном, можна було б назвати непохитною вірою. «І це показує себе, - додавав він, - не через міркування чи звернення до звичайних засад віри, а скоріше через те, що він (носій віри - О.К.) визначає все своє життя, спираючись на це»[527]. Скажімо, хтось скаже, що він вірить у Страшний Суд, покладається при цьому на відповідні тексти Біблії, і, будучи широко обізнаним, посилається додатково ще й на аргументацію проповідників. Однак це ще не значить, що ця людина виведе зі своєї віри принципи поведінки на все життя, підкорить себе їм. Ясно, що далеко не всі так звані віруючі мають в собі непохитну віру, та може за нормальних умов життя вона від усіх і не вимагається, однак ясно й те, що попит саме на таку міру віри особливо зростає у певні періоди суспільного й індивідуального життя, а може мати й більш глибинні підстави. Так, досліджуючи джерела релігії, французький філософ Анрі Бергсон схилявся до думки, що релігія виконує в житті людей захисну функцію по відношенню до небезпеки, яка надходить від інтелекту, егоїстичного за своєю суттю. Релігія, вказував він, «це захисна реакція природи проти того, що може бути пригноблюючим для індивіда і розкладаючим для суспільства у діяльності розуму»[528].

Безумовно, у коротких зауваженнях стосовно специфіки релігійного пізнання не можна торкнутися всіх сторін цієї об’ємної теми, але ще одну суттєву сторону ніяк не хотілось би обминути. Йдеться про те, що в розвинутих релігіях уособлюються уявлення про всебічно досконале, належне, про першопричину всього сущого і це вище (Бог, Абсолют тощо) є трансцендентним, тобто таким, що не осягається у своїй суті науково-теоретичним розумом. І в той же час воно, це трансцендентне, є, так би мовити, окуляри, скрізь які релігійна людина сприймає явища, пізнає, інтерпретує їх у такий спосіб, згідно якому вища сутність немов дійсно існує.

4. Художньо-естетичне пізнання спрямовано на викриття міри, гармонії й краси у стосунках людини зі світом. Якщо наука прагне осягнути світ у формі законів, максимально виключаючи домішку суб’єктивного у результати пізнання, то мистецтво осягає світ у формі художнього образу, який чуттєво сприймається й вимірюється через естетичні категорії (піднесене, трагічне й комічне, прекрасне й потворне тощо). Художніми творами, естетично сформованими і оздобленими речами та помешканнями людина теж відкриває «закони», за якими світ їй здається сьогодні красивим, гармонійним і придатним до життя.

8.3.2. Проблема істини у філософії і науці

Істина - центральна категорія гносеології. До неї як до певного фокусу сходяться врешті-решт усі проблеми гносеології.

До того ж істина має й ціннісний аспект, тому правий був Гегель, коли писав: «Для неупередженої людини «істина» завжди залишиться великим словом, яке примушує серце битись сильніше»[529]. Що ж таке істина? Як можливе досягнення істинного знання? Відповісти на ці питання прагнули філософи з найдавніших часів і за довгий період розвитку філософії склалось декілька концепцій істини.

Класична (або кореспондентська) концепція була сформульована ще в античності і її в різних формулюваннях можна віднайти у Платона і Арістотеля. Так у діалозі «Кратіл» Платон словами Сократа запитує: «Той, хто говорить про речі у відповідності з тим, які вони є, говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, помиляється?» «Так.» - погоджується співбесідник Сократа Гермоген[530]. Можна сказати те ж саме в редакції англійського філософа і логіка Пітера Стросона: «Той, хто висловлює якесь припущення, висловлює істинне припущення тоді й тільки тоді, коли речі є такими, як про них говориться в припущенні»[531]. І тут, і там істина - відповідність думок дійсності. Під дійсністю слід розуміти не тільки зовнішній світ, його речі, властивості й процеси, а й будь-що дійсно існуюче, або таке, що дійсно мало місце, нехай ним буде й психічний процес. Кореспондентська концепція істини на перший погляд здається цілком прийнятною, однак з таким розумінням істини пов’язані й певні проблеми: у практиці життя люди завжди знаходяться у оточенні елементів знань і майже не мають справ з чисто об’єктивним світом, «світ» їхнього сприйняття вже дещо спотворений складом попередніх учень і окультурених почуттів. Вказують також і на деякі логічні суперечності, до яких приводить таке поняття істини, а саме - коли мають справу з самореферентними висловлюваннями. Одним з прикладів такої суперечності є «парадокс брехуна», відомий ще з VI ст. до н. е. У передачі Арістотеля він має такий вигляд «Чи бреше той, хто говорить, що він бреше?». Якщо ми віднесемо вислів брехуна «Я брешу» до фіксованого проміжку часу, в який цей вислів промовляється, то ми й отримаємо парадокс. Для цього нам достатньо задати питання про істинність вислову брехуна «Я брешу».

Когерентна концепція, засновником якої вважається І. Кант, зводить питання про істину до проблеми когерентності (від лат. cohaerentia - взаємна сплетеність), тобто узгодженості, несуперечності знань. Вважається, що в усіх конкретних науках одні висловлювання порівнюються з іншими і приводяться до взаємної узгодженості один з одним, а загальні питання їх відношення до дійсності вирішують не спеціальні науки, а метафізика (тобто філософія). У XX ст. когерентна концепція була відроджена неопозитивізмом у зв’язку з необхідністю подолання труднощів, з якими зустрілась класична концепція під час бурхливого розвитку наук і загострення проблеми критерію (від грець. κριτέριον - відмітна ознака, мірило) істини.

Прагматична концепція теж склалась у минулому столітті. Один з засновників прагматизму В. Джеймс так пояснював своє бачення істини[532]. Спочатку він говорить, що прагматизм формально приймає кореспондентську концепцію істини як відповідності знань дійсності. Відмінності починають простежуватись тоді, коли порушується питання: що, власне кажучи, значать слова «відповідність» та «дійсність», якщо під дійсністю розуміють те, чому повинні відповідати наші уявлення? Традиційне бачення істини Джеймс засуджує за те, що в ньому істина виглядає пасивним, статичним відношенням. Насправді дійсність не статична, процеси й події змінюють один одного, ведуть до нових станів у майбутньому. Людина завжди включена в ці події та стани і знання повинні служити нам. Це означає, що ідеї й теорії повинні стати посередниками між усіма попередніми істинами і деяким новим досвідом. «Істинні ідеї, - пише Джеймс, - це ті, які ми можемо засвоїти, підтвердити, підкріпити і перевірити. Помилкові ж ідеї - це ті, з якими ми не можемо цього зробити. У цьому й полягає практична різниця між істинними й помилковими уявленнями. Отже в цьому й полягає смисл істини, адже це й є все те, за що ми визнаємо істину»[533]. Роз’яснюючи це визначення, Джеймс звертає особливу увагу на процес перевірки знань з точки зору оцінки їх як знарядь практичної дії. Ми живемо, каже він, у світі реальностей, котрі можуть бути як безмежно корисними, так і безмежно шкідливими. Ідеї, які відкривають нам, що ми можемо очікувати від цих реальностей, оцінюються на першому ступені перевірки як істинні. Але це ще не кінець і не самоціль, це тільки попередній засіб для інших потреб і цілей. Скажімо, коли я заблукав у лісі й помираю з голоду, і тут натрапляю на дещо, що своїм виглядом нагадує доріжку, то дуже важливо, щоб я уявив собі житло у її кінці. Адже коли я так зроблю і піду доріжкою, то я врятуюсь. Істинна думка тут корисна, бо корисним є її об’єкт - житло в кінці доріжки. З цього прикладу видно, що в потрібний час із запасників численних абстрактних істин ми вибираємо одну і користуємось нею при певних обставинах. Ми можемо тоді сказати про неї, що «вона корисна, бо істинна», чи що вона «істинна, бо корисна», і ці вирази будуть тотожні. Джеймс додає, що слова «відповідати дійсності» можуть означати тільки те, що ми зі своїми знаннями підведені до такого активного зіткнення з дійсністю, при якому можемо впливати на неї краще, ніж тоді, коли б такої відповідності не було.