Розділ «ЧАСТИНА II СВІТ - ЛЮДИНА - ДУХ»

Наведений варіант навряд чи згодиться для будь-якої пересічної людини, людини з вулиці, бо не кожний має всі природні дані й відповідні соціальні умови для цього, та й не кожного доля направляє в таку далеку й надто чітко спрямовану дорогу. Тому одна мудра й мужня людина, що мала власний досвід страшних поневірянь у фашистських концтаборах, а саме австрійський психолог і психіатр Віктор Еміль Франкл (19051997) проаналізував смисложиттєву проблему і вказав, хоч і не легкий, та більш демократичний шлях до наповнення життя смислом[457]. По-перше, В. Франкл відмовляється говорити про якийсь вичерпний, всеохоплюючий смисл, такий смисл був би чимось трансцендентним для людини. Безконечний смисл лежить за границями обмежених можливостей людського пізнання й діяння. По-друге, смисл людині не можна дати зовні, його треба віднайти кожному особисто. Надання сторонньою людиною смислу іншій людині було б голим моралізаторством. По-третє, смисл є для кожного і для кожного існує свій окремий смисл.

Франкл переконує нас, що все наше життя має смисл і воно зберігає цей смисл у будь-яких умовах і за будь-яких обставин. Навіть така трагічна тріада, як страждання, вина і смерть, може бути перетворена на щось позитивне. Далі автор використовує ціннісний підхід для визначення шляхів віднайдення людиною смислу життя. Є три групи цінностей: цінності творчості, переживань і відношення. Перші реалізуються у продуктивних творчих діях і кожна людина може вбачати смисл у діяльності, у створенні чого-небудь.

Виконуй свої професійні обов’язки чесно, вдосконалюй навички творення і твоє життя буде наповнене смислом. До цієї групи цінностей ми б зарахували й виконання повсякденних обов’язків з підтримання власного життя і життєзабезпеченню своїх близьких. Стався відповідально до всіх маленьких справ, які утверджують твою людську гідність: тримай у чистоті своє житло й тіло, будь завжди охайним. Тримати себе на рівні вимог побутової культури - то великий, хоч і непомітний труд, ніхто за нього не дає нагород. Пройдіть сільською вулицею, гляньте на двори або городи, подивіться на під’їзди міських будинків і ви одразу наповнитесь соромом за одних і повагою до інших. Не треба великих мрій про наповнений героїкою смисл, якщо ви не спромоглися робити необхідний догляд за собою, заросли сміттям і не здатні старанно робити свої професійні справи. Нікчемний політик, навіть якщо він не сходить з телеекрану, стоїть нижче професійно досконалого й відповідального пічника за своїми людськими достоїнствами. Виробляйте з малих літ звичку творити навколо себе порядок[458], незначне послаблення в цьому неодмінно веде до хаосу, звужує поле культури, гідної людини. Хотілось би посилити цю думку співзвучним віршем сучасної української поетеси Ліни Костенко, в якому героїня звертається до своїх нехлюїв-родичів:

«Ой ти ж роде мій, роде, родоньку!

Чом бур’ян пішов по городоньку ?

Роботящий мій з діда-прадіда!

Двір занедбаний, Боже праведний!

Дев’ять день душа ще пручається,

А тепер вже десь призвичаїться.

Ту морквиночку, тую ж квітоньку

Не прополеш із того світоньку...»

Друга група цінностей - цінності переживання, вони виявляються в нашій чутливості до явищ зовнішнього світу: щось переживати (зачарованість красою, величчю моменту) або когось любити. Є в нашому житті миті піднесеного світовідчуття, згадуючи які ми переконуємось у виправданості власного існування, хоч такі миті навідуються до нас не так уже й часто, не були й не можуть бути буденністю. Коли хто був закоханий чи з любов’ю турбувався про ближнього, той ніколи не забуде його довірливості й мовчазної вдячності за дарований спокій і ласку, за розділену радість і печаль.

Третю групою цінностей Франкл називає цінностями відношення. Йдеться про відношення до факторів, які обмежують життя людини (напр., різні страждання, поневіряння, біль, смерть): «Те, як вона приймає тягар життя, як несе свій хрест, та мужність, яку вона виявляє в стражданнях, достоїнство, яке виказує, будучи присудженою і приреченою, - все це є мірою того, наскільки вона склалась як людина. Як тільки список категорій цінностей поповнився цінностями відношення, стає очевидним, що людське існування за своєю суттю ніколи не може бути безсмисленим. Життя людини повне смислу до самого кінця - до самого останнього подиху. І поки свідомість не покинула людину, вона повинна постійно реалізовувати цінності й нести відповідальність. Вона відповідальна за реалізацію цінностей до останньої миті свого існування»[459].

Міркування В. Франкла належать до життєстверджуючих концепцій, вчать мужності дивитися правді в очі, спрямовані на формування поваги до людини, до її гідності. У історії філософії багато й оптимістичних, і песимістичних роздумів стосовно смислу життя. Та ми умисно орієнтуємо молоду людину на аргументи оптимістів, бо сама сила юного життя протестує проти занепаду духу. Хотілось би тільки допомогти підсилити дух посиланнями на авторитетну думку мислителів світового рівня, адже молоді люди повинні знати своїх мудрих помічників у наступній життєвій дорозі.

Один з класиків філософії XX ст. Еріх Фромм (1900-1980) теж багато уваги приділяв екзистенційним питанням і розглядав їх у дихотомічному вимірі. Одна з основних екзистенційних дихотомій, на його думку, це є дихотомія життя й смерті. Усвідомлення людиною факту своєї смертності глибоко впливає на її життя. Люди вигадували багато ідеологічних вивертів, щоб уникнути безумовного прийняття вказаної дихотомії: напр., приписування душі безсмертя[460]. Смертність людини веде до другої дихотомії: хоч кожна людська істота має багато можливостей розвитку, однак обмежений час нашого земного існування ніколи не дозволить взяти участь у розвитку людства в повному обсязі. Людина може по-різному реагувати на першу й другу дихотомії: закрити на них очі, підкоритись обставинам, трагічно переживати безвихідь. А може без паніки й страху глянути правді в очі й зрозуміти, «що в житті немає іншого смислу, окрім того, який людина придає йому, розкриваючи свої сили, живучи плодотворно, досягти щастя шляхом повної реалізації обдаровання, що складає н особистість - обдаровання розумом, любов’ю й плодотворною працею»[461]. У зв’язку зі згаданим Фроммом поняттям щастя хотілось би зауважити наступне. У суспільній свідомості існує досить поширена думка, що смисл життя слід пов’язувати з націленістю на щастя, радість, насолоду тощо, а також, що постійним супутником і водночас критерієм відсутності смислу є нудьга. Але абстрактне щастя, непевна радість, або насолода не можуть стати справжнім, дієвим смислом, що суцільно наповнює життя, адже вони є скоріш вторинним, похідним від якоїсь справи, емоційним переживанням підйому від звершеної конкретної дії. Туманні марення суцільною радістю і щастям в житті ґрунтуються на бажанні позбавитись сьогоденних нестатків і страждань, пригорнутися до надійного прихистку. Все це зрозуміло й простимо, якщо не забувати, що будь-яка досягнута на сьогодні купель щастя й насолоди також може девальвуватись і привести до стану нудьги. Нас виводить із нудного стану наповненість часу справами, коли немає ніякої щілини між тим, що вже зробили, що робимо, що маємо зробити ближчим часом і у перспективі. Культурній людині ніколи не буває нудно, ні на самоті, ні в натовпі; і власне життя не здається їй ні надто довгим, ні замалим. І тут можна нагадати мудрі думки з цих питань римського філософа-стоїка Луція Аннея Сенеки: «Турбуватися слід не про те, щоб жити довго, а про те, щоб прожити вдоволено... Чи багато радості прожити вісімдесят літ у бездіяльності? Така людина й не жила, і забарилася серед живих, і не пізно померла, а довго помирала... А для зайнятого справами, клянусь, день не буває надто довгим. Продовжимо собі життя! Адже смисл і головна ознака його - діяльність»[462].

Питання про смисл життя зачіпає і проблему відношення до смерті, а при наявності смислу життя, то і питання про можливість безсмертя. Колись на тему смерті було накладено табу мовчання. Непристойним вважалось зачіпати таємницю смерті. Тепер ця тема широко обговорюється і розгалузилась на багато питань, література з яких, за деякими даними, налічує десятки тисяч видань, що свідчить про марність зусиль охопити її навіть у спеціальному дослідженні. Тому тут ми обмежимось тільки короткими штрихами.

У різні епохи ставлення до смерті було різним. Французький історик Філіп Аріес (1914-1984) у своєму дослідженні «Людина перед обличчям смерті»[463] виділив у тисячолітній європейській історії зміну моделей відношення до смерті: «приручена смерть», «смерть своя», «смерть далека й близька», «смерть твоя», «смерть перевернута». В усіх цих моделях спільним є те, що в них варіюються, зберігаючи збалансованість, чотири постійні психологічні елементи: самосвідомість окремого індивіда, захист суспільства від дикої природи, віра людей у продовження існування після смерті, віра в існування зла. Так, скажімо, модель «прирученої смерті» (раннє середньовіччя), з точки зору першого психологічного елемента, відображує почуття солідарності індивіда з общиною, з усім людським родом, і той, хто помирає, відчуває важливість свого місця у сім’ї, йому передається тривога за послаблення спільноти через його втрату. Ритуалами й траурною церемонією община прагне ще більше згуртуватись. Другий елемент виявляється в тому, що смерть родича немов послаблює споруди в системі захисту від дикої природи. Людям тієї епохи здавалось, що найбільш слабкі ланки в цій системі - секс і смерть, і тому вони потребують особливої уваги й контролю. Третій елемент був пов’язаний з вірою у те, що мрець не покидає нас цілком, він знаходиться поруч (навіть після поховання) в очікуванні другого пришестя і воскресіння для нового вічного життя, він просто перейшов у фазу затяжного сну, якщо жив праведно, або став привидом, якщо був нечестивим або зазнав дії якихось темних сил. Четвертий елемент виражався в тому, що смерть ніколи не сприймалась нейтрально, вона входить у сукупність всього недоброго, злого, що веде свій родовід з первородного гріха, а значить, смерть, як один з проявів зла, визнавалась невід’ємною від сутності людини. Ф. Аріес докладно розкриває, як під впливом загальнокультурних змін змінюється той чи інший психологічний параметр, а разом з тим змінюються й моделі сприйняття смерті.

Сьогодні дослідники переконані, що відношення людей до смерті обумовлене культурно і дехто вказує, зокрема, на зв’язок цього відношення з історично мінливим сприйняттям часу. Нині час надто абстрагований від реальних подій у природі, суспільстві, особистому житті, він відірваний від ритму життя і його переживання. Для людей нашої епохи реальним є тільки сьогочасне, але не минуле чи майбутнє. Вчорашні події, а навіть часто і люди, швидко зникають з емоційної пам’яті. Це створює враження нетривкості часу, його одномоментності, і тому смерть здається завжди недоречною, несвоєчасною, прикро недоладною.

Чимало уваги темі смерті присвятив і французький філософ постмодерністського напрямку Жан Бодрійяр (1929-2007). У творчості Бодрійяра головне місце займає аналіз соціального світу, переповненого символами, що часто несуть в собі помилкові, несправжні смисли. Ці символи можуть не мати референтів у дійсності або здатні отримувати певну самостійність, незалежність від них. Символ смерті Бодрійяр розглядає як один з провідних у сьогоденній культурі і далеко не обмежує його роль тільки по відношенню до біологічної смерті. Та ми тут наведемо думки автора про ставлення в культурі саме до біологічної смерті[464].

Історія, на його думку, є історія витискування смерті. Від первісних суспільств і до сучасних іде незворотна еволюція: мало-помалу мертві перестають існувати. Вони вже не є повноцінними істотами, з якими люди ще в XVI ст. вважали за належне «спілкуватись» як з партнерами, їх виселяють за межі, у збірні пункти (кладовища). Залишається нелокалізованою одна лиш функція смерті, з якою вже не знають що й робити. Адже сьогодні бути мертвим - ненормально. Нині стає так, що мертвим навіть не відводять взагалі ніякого місця - розвіюють у дим. А коли утверджуються такі ненаходимі для мертвих місця, значить ці місця стали повсюдними. Раз нема більше кладовищ, значить їх функцію виконують міста в цілому - це мертві міста й міста смерті, а вся наша культура є просто культурою смерті. Головна мета такої культури - це суцільне прагнення відокремити життя від смерті. Повним зрадництвом проти тих, хто знаходиться у полі життя, видається передчасна смерть, вона взагалі сприймається як скандальний непорядок.