Розділ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ — ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ

Брестські переговори виявилися доброю школою для української делегації, яка, незважаючи на постійні спроби Л. Троцького — керівника російської делегації — дискредитувати міжнародні права України, сміливо і послідовно відстоювала національні інтереси української держави і, за оцінкою шефа МЗС Австро-Угорщини О. Черніна, "виявила достатню зрілість".

Цей перший важливий крок української дипломатії мав і негативні наслідки. Участь делегації у брестських переговорах та підписання мирної угоди фактично перекреслили відносини з державами Антанти, насамперед з Англією та Францією. Не погодився з умовами Брестського миру і міністр закордонних справ УНР О. Шульгин і пішов у відставку [24, с. 477].

Стаття Брестської угоди про встановлення дипломатичних відносин, обмін повноважними представництвами, відкриття консульських установ України в зарубіжних державах відкривала нові можливості для української дипломатії. Почалося активне формування дипломатичних установ України у державах Четвірного Союзу: Німеччині, Австро-Угорщині, Туреччині, а також Швейцарії, Румунії.

Саме на початку 1918 року був започатковий процес створення організаційно-правової бази української дипломатичної служби міністерства закордонних справ. Було прийнято проект закону "Про закордонні установи УНР", який затверджував таку градацію закордонних установ України: посольства, дипломатичні місії, генеральні консульства, віце-консульства та консульські агенції, які очолювали відповідно посли, посланці або повноважні міністри, міністри-резиденти, повірені у справах.

Цим законом передбачався організаційно-штатний розподіл українських дипломатичних представництв:

—посольство І розряду (9 співробітників);

— посольство II розряду (7 співробітників);

—посольство III розряду (3 співробітники).

Поточну діяльність українських консульських установ регулювали закон "Про установи для охорони українських інтересів за межами УНР" та "Статут про консульські установи УНР". У цей час планувалося відкрити 68 консульських установ у 23 державах світу та реґіонах колишньої Російської імперії, де були сконцентровані українські громади [34, с. 261]. Це були міста Мінськ, Самара, Ташкент, Тифліс, реґіони Чорнозем’я та Поволжя (9 консульств), Сибіру й Уралу (5), Кавказу (6), Далекого Сходу (4), Туркме- ністану і Середньої Азії (3).

Міністерство закордонних справ намітило програму підготовки дипломатичних та консульських кадрів на базі Українського економічного товариства. Проте нестабільне міжнародне становище, важка економічна і фінансова криза не дали змоги реалізувати ці плани, але українська дипломатична служба зробила дуже багато, щоб світ довідався про існування незалежної Української держави.

1918 року Україна скерувала своїх дипломатичних представників до десяти держав (держави Четвірного Союзу, Фінляндія, Швейцарія, Румунія, Швеція, були засновані посольства на Дону, у Польщі).

Для переговорів з Росією було сформовано окрему делегацію, вона впродовж травня-жовтня 1918 року вела надзвичайно важкі та безплідні переговори з російською делегацією, яку очолювали X. Раковський та Д. Мануїльський. Ця російська делегація одночасно виконувала функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській державі [34, с. 261].

Упродовж 1918 року в Києві мали свої дипломатичні, консульські та військові представництва 25 держав світу (країни Четвірного Союзу, Польща, Дон, Азербайджан, Грузія, Фінляндія, Кубань, Румунія та інші держави).

Міністрами закордонних справ у ті складні й непевні часи були О. Шульгин, В. Голубович, В. Чехівський, Д. Дорошенко, які в міру своїх знань, а ще важливіше -»- реальних можливостей, формували і спрямовували дипломатичну службу молодої української держави.

Другий республіканський уряд — Директорія — що прийшов на зміну гетьману П. Скоропадському, незважаючи на ще складніші умови роботи, спричинені постійною зміною дислокації уряду, продовжував дипломатичну діяльність. Саме в цей час відбула українська делегація, яка одночасно виконувала роль напівофіційного дипломатичного представництва України у Франції, на Паризьку мирну конференцію.

Скеровано дипломатичні місії, крім тих країн, де вони були засновані раніше, до Великобританії, США, Італії, Греції, Бельгії та Нідерландів, Данії, Ватикану, Естонії, Латвії і Литви, Чехословаччини.

У більшості цих країн українські дипломатичні та консульські установи, посли та консули фігурували у списках дипломатичного корпусу, користувалися дипломатичним імунітетом та привілеями, окресленими міжнародним правом, а у низці інших країн їхній статус був напівофіційним або тільки толерованим.

Головною метою діяльності українських диппредставництв було добиватися від урядів країн перебування визнання української держави (що в ті часи було дуже нелегкою справою, зважаючи на консерватизм правителів провідних країн тогочасного світу), одержання матеріальної допомоги і моральної підтримки у боротьбі проти своїх захланних сусідів — Росії та Польщі.

Українські диппредставництва вели активну інформативну і видавничу діяльність, допомагали українським полоненим у поверненні додому, захищали їхні інтереси у країнах перебування.

У листопаді 1918 року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), уряд якої також велику увагу приділяв закордонній політиці, спрямувавши її на встановлення і зміцнення зв’язків з наддніпрянською УНР та визнання ЗУНР іншими державами, передусім Антантою. Дипломатичні представництва ЗУНР були створені в Австрії, Німеччині, Угорщині, Чехословач- чині, Італії, Югославії, спеціальні місії послані до Канади, СІЛА, Бразилії, де проживали українські емігранти. Спеціальну делегацію скеровано на Празьку мирну конференцію. Існування двох паралельних дипломатичних місій УНР і ЗУНР характеризувалося непоганою співпрацею, хоча інколи доходило до непотрібної конкуренції і непорозумінь.