Розділ 1. ДИПЛОМАТИЧНИЙ ПРОТОКОЛ — ПОЛІТИЧНИЙ ІНСТРУМЕНТ ДИПЛОМАТІЇ

Після ритуалу урочистого прийому у визначений гетьманом час наступними днями відбувалися переговори за участю генеральних старшин та писарів. Часом гетьман проводив переговори з послом віч-на-віч в окремій кімнаті (до речі, Б. Хмельницький, як І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, володів кількома європейськими мовами, в тому числі латиною, і міг вести розмови без перекладачів). Дипломатичні документи до православних володарів Б. Хмельницький підписував кирилицею, а до католицьких — латиною.

Тодішні державні мужі рішуче виступали на захист українських державних інтересів, вступали в гострі дискусії з іноземними послами. Так, у жовтні 1656 року гетьман і старшини відмовилися присягнути на договорі з Трансільванією, оскільки и посли не привезли відповідної присяги з підписом і печаттю князя Д’єрдя II Ракоці ("...князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив"), а на початку лютого 1657 року відхилили пропозицію шведського короля Карла X укласти договір, оскільки він не хотів визнати входження західних земель до складу Української держави [20, с. 121].

Український дипломатичний етикет часів Козаччини характеризувався швидкістю переговорного процесу. Шведський посол писав, що у козаків "нема звичаю вести тривалі переговори" [13, с. 165]. Після завершення переговорів, як правило, відбувалася відпускна аудієнція, вручався лист до монарха, подарунки, в тому числі й членам посольства, та гроші на дорогу. Для безпечного проїзду надавали "охоронні" універсали або й виділяли спеціальну охорону. Порушників цього правила суворо карали, інколи навіть карою смерті. Все це свідчить про те, що дипломатичний етикет козацької держави був на високому рівні і відповідав усім нормам тогочасної європейської дипломатії.

Козацьке посольство до іноземної держави залежало від політичної важливості дипломатичної місії, що покладалася на нього. Гінці, які доставляли листи, виїжджали у супроводі кількох козаків ("товаришів") та 1—2 слуг ("челядників"), загалом до 10 осіб. Посольства посланців складалися з товмача, інколи писаря, 3—8 козаків та 3—5 слуг (загалом 10—20 осіб). Більшими були посольства у поважних послів (інколи їх було і двоє). До їхнього складу, окрім писаря, товмача і "товаришів", включали також різного рангу старшин, а відтак зростала кількість слуг. Такі посольства налічували від 20 до 40 осіб. Але формувалися і набагато чисельніші посольства. Наприклад, посольство полковників П. Дорошенка і А. Одинця до Москви восени 1659 року для перегляду статей Переяславського договору налічувало 153 особи, а для ратифікації Гадяцького договору відбула дипломатична місія у складі 400 осіб [20, с. 124—125].

Посли очолювали посольства для виконання найбільш важливих дипломатичних завдань, лише вони мали повноваження укладати договори та угоди. Послами здебільшого були найбільш освічені полковники або представники генеральної старшини, котрі вміли чітко сформулювати свої думки, підтримувати розмову, відстоювати свою концепцію та приймати відповідні рішення. Дипломатами такого рангу були І. Виговський, С. Богданович-Зарудний, П. Тетеря, П. Дорошенко, С. Мужиловський, А. Жданович, І. Мазепа та інші.

Посланці здебільшого призначалися із сотників, полкової старшини, а то й просто з досвідчених козаків. На нижчій сходинці дипломатичної служби перебували товмачі (тлумачі, толмачі), які здебільшого виконували функції гетьманських гінців до володарів і сановників інших держав, а не перекладачів. Вищу сходинку цієї ієрархії посідали перекладачі та секретарі (писарі) посольства. Інколи до виконання дипломатичних місій залучалися й іноземці, найпомітнішими постатями серед яких були І. Тафралі, О. Астаматій, Д. Колугер [15, с. 258].

Велика увага зверталася на зовнішній вигляд послів та посланців (фізичний вигляд, одяг), що мав справляти позитивне враження на сторону, яка приймає. Такі риси були притаманні більшості гетьманських послів, які гідно представляли козацьку державу.

Дипломатичне ремесло було у ті часи, як уже зазначалося, далеко не безпечною справою. Так, восени 1596 року до Києва прибуло двоє козацьких послів, щоб розслідувати обставини вбивства гетьмана Кшиштофа Косинського, але польська адміністрація піддала їх тортурам, унаслідок чого один помер. Це змусило запорожців вислати на Київ чотиритисячний загін і польська адміністрація капітулювала [8, с. 248—249].

У січні 1652 року на козацьких послів до польського короля — Герасима Яцкевича, Семена Звяглу та Михайла Табуренка — в Луцьку напали слуги володимирського підкоморія Пузини. У червні 1658 року польський гетьман С. Потоць- кий посадив під варту посла до польського короля, київського полковника А. Ждановича. У травні 1654 року під час переговорів кримський хан Іслам Гірей вдарив по обличчю гетьманського посла, полковника Семена Савича, холоднокровність та мужність якого змусили хана утриматися від розриву відносин з Україною.

Понад півроку у в’язниці угорського князя утримували козацького посла полковника Михайла Суличича. За загадкових обставин на території Польщі загинули козацький сотник Іван Петрович та його хорунжий Клим, які поверталися від шведського короля. Зникли і листи, що вони везли. У такий же спосіб було влаштовано напад на посла Я. Петрашовського, що повертався від польського короля [15, с. 255].

Іноземні посли, які в ті часи побували в Україні (Е. Ляссота, Г. Веллінґ, Ж. Блюз, Ж.-Б. Шерер) залишили для історії цікаві матеріали про тогочасну Україну, життя і діяльність українських гетьманів та побут і культуру українського народу. Так, історичні документи Шведського національного архіву (фонд Соввасіса) свідчать про високу культуру дипломатичного листування та знання європейських мов Б. Хмельницьким, І. Виговським, І. Мазепою, П. Орликом. До речі, після смерті останнього (1742) дипломатична присутність України на міжнародній арені припинилася майже на два століття.

Дипломатична діяльність на користь майбутньої української держави активізувалася з початком Першої світової війни та виникненням у Львові в серпні 1914 року безпартійної політичної організації колишніх емігрантів з Наддніпрянщини — Союзу Визволення України (СВУ), котрий взяв на себе представництво інтересів України перед Європою та світом.

Вважаючи себе зародком майбутнього українського уряду, своєрідним дипломатичним представником майбутньої Української держави, СВУ розпочав досить широку інформативно-представницьку кампанію пропаганди створення незалежної, самостійної України. Функції українських послів виконували скеровані до інших держав представники

СВУ: О. Скоропис-Йолтуховський — у Німеччині, М. Ме- леневський — у Туреччині, JI. Ганкевич — у Болгарії та Румунії, О. Семенів — в Італії, О. Назарук — у Норвегії та Швеції, П. Чикаленко — у Швейцарії. Результатом їхньої діяльності було те, що європейська преса заговорила про Україну, ідея незалежності українського народу та створення своєї самостійної держави викликала інтерес у деяких колах громадськості Німеччини, Болгарії, Румунії та інших держав [20, с. 309—310].

СВУ проводив активну видавничу діяльність ("Вісник Союзу Визволення України", тижневики "Ukrainische Nachrichten" та "La Revue Ukrainienne"), видав близько 50 книг та ЗО брошур про Україну німецькою, французькою, англійською, італійською, угорською, шведською, румунською, хорватською, чеською та болгарською мовами.

Бурхливі політичні події ранньої весни 1917 року в Росії прискорили державотворчі процеси українського народу. Започаткувала цей процес Центральна Рада на чолі з М. Гру- шевським, яка в листопаді 1917 року проголосила незалежну Українську Народну Республіку (УHP). Важливою складовою частиною державотворення стало започаткування власної дипломатичної служби для забезпечення повноправного входження України в систему міжнародних відносин, миру і стабільності, територіальної цілісності та соборності українських земель, захисту прав громадян України в усьому світі.

Особливо активізувалася дипломатична діяльність після проголошення У HP. Почалося практичне створення української дипломатичної служби та її апарату. У Києві з’явилися перші дипломатичні представництва іноземних держав. 27 липня Генеральним секретарем секретаріату міжнародних справ було затверджено Олександра Шульгина. Розпочавши з урегулювання внутрішніх міжнаціональних відносин, цей секретаріат згодом переріс у зовнішньополітичне відомство Української держави. З 26 грудня О. Шульгин іменувався секретарем міжнародних справ, а після проголошення Четвертим Універсалом незалежної України (22 січня 1918 року) — міністром закордонних справ УНР [20, с. 127].

У цей дуже складний для Центральної Ради період, приймаючи в грудні 1917 року в Києві представників Франції, Англії та Румунії, вдалося досягнути відчутних успіхів у дипломатичних відносинах з Антантою. Франція, зокрема, запропонувала Україні позику коштами, технічним приладдям тощо, пропонувала допомогу і Румунія. Було встановлено хороші відносини з Чехословаччиною в особі голови Чехословацької Національної Ради Т. Масарика, налагоджувалися зв’язки зі Швейцарією та Італією. Після більшовицького перевороту в Петрограді до Києва переїхали військові місії Англії, Франції, Італії, Японії, Румунії, Сербії та Бельгії, які були акредитовані при Ставці російського головнокомандувача генерала М. Духоніна [9, с. 2972].

Головним напрямом своєї діяльності молода українська дипломатія визначила справу припинення світової війни. 24—25 грудня 1917 року уряд України за підписом В. Вин- ниченка та О. Шульгина скерував до всіх держав Європи ноту, в якій зазначив, що УНР "виступає самостійно в міжнародних справах через своє правительство", закликав усі воюючі держави припинити бойові дії і зібратися на міжнародні переговори. У цій ноті заперечувалося право Раднаркому Росії говорити від імені всієї колишньої Росії, в тому числі й Української держави [34, с. 77]. У відповідь на цю ноту держави австро-німецького блоку запросили Україну до участі в мирних переговорах у Бресті.

Це була перша українська делегація на міжнародних переговорах. Вона отримала інструкції від М. Гру шевського добиватися повернення Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини та Підляшшя до складу Української держави, а у випадку відмови Австро-Угорщини — створення автономного "Коронного краю".