Міністр здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності і а несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій.
Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Мінпраці України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності в Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра за посадою, інших керівних працівників Мінпраці України.
До складу колегії можуть входити керівники інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління Мінпраці України, представники громадських організацій. Членів колегії затверджує та увільняє від обов'язків Кабінет Міністрів України. Рішення колегії проводяться в життя наказами Мінпраці України.
З метою розгляду наукових рекомендацій, пропозицій щодо основних напрямів діяльності Мінпраці України, обговорення найважливіших програм і вирішення інших питань у Міністерстві може бути створена наукова Рада з учених і висококваліфікованих фахівців. Склад наукової Ради й положення про неї затверджує Міністр. У Мінпраці України з урахуванням специфіки його діяльності можуть створюватися й інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.
Граничну чисельність і фонд оплати праці працівників центрального апарату Мінпраці України затверджує Кабінет Міністрів України. Структуру і штатний розклад центрального апарату Мінпраці України затверджує Віце-прем'єр-міністр України. Мінпраці України є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.
Міжнародний досвід регулювання зайнятості: сучасна інтеграція виробництва різних країн, зміни в міжнародному поділі праці, транснаціоналізація капіталу, з одного боку, зменшують результативність дії держави, а з іншого - вимагають міждержавного регулювання. Прикладом цього може служити створення єдиного європейського соціального простору. Міждержавному регулюванню, цілком ймовірно, будуть притаманні теж етапи розвитку, що й у рамках окремої держави. Нині європейське міждержавне регулювання знаходиться на першому етапі розвитку і переходу до другого. У рамках Європейського Економічного Співтовариства в грудні 1989 р. прийнята Хартія основних соціальних прав трудящих, у якій, зокрема, обговорені і питання, щодо ринку робочої сили. Проголошується вільніше пересування в рамках ЄС і рівні умови для всіх працівників. Досягнуто згоди у зближенні встановлених у різних країнах тривалості робочого часу, режимів нічних робіт і "нетипових" форм зайнятості. Зафіксовано право на допомогу безробітним і непрацездатним. Однак завершення інтеграційного процесу, створення "єдиної Європи" неминуче спочатку призведе до скорочення зайнятості, це вимагає більш системного і глибокого регулювання ринку робочої сили.
Як міри, прийняті органами ЄС для пом'якшення можливих негативних наслідків об'єднання Європи на ринку робочої сили, варто назвати комплекс заходів щодо підвищення якості робочої сили, посилення її мобільності.
З метою зняття різних перешкод для мобільності робочої сили між країнами органами ЄС завершена розробка принципів створення єдиного для всіх країн сертифіката про рівень створення, прийняття ряду актів, що полегшують розширення практики наймання працівників з інших країн ЄС. Ряд країн співтовариства підписали угоди, що визнають свідчення про кваліфікацію, видані в інших країнах. У деяких державах, зокрема в Німеччині, лібералізується виплата допомоги по безробіттю звільненим жителям інших країн.
Таким чином, світова практика регулювання ринку робочої сили має у своєму розпорядженні значний арсенал мір, що змінюються залежно під рівня економічного розвитку і цілей економічної політики. Вони можуть і повинні бути використані в процесі реформування економіки в нашій країні.
Створення в 1919 р. Міжнародної організації праці і перша прийнята нею конвенція, присвячена обмеженню робочого часу на промислових на підприємствах до 8-ми годин на день, і друга - про безробіття, по праву вважаються початком нового типу відносин між державою, роботодавцями та працівниками. Світова економічна криза 1920-1930-х років, поширення новаторських ідей Дж. М. Кейнса про роль трудового фактора в макроекономічному регулюванні призвели до різкої зміни політики багатьох держав щодо зайнятості. Навіть ті уряди, що проводили політику невтручання в сферу зайнятості, не змогли з часом не визнати позитивних результатів цього втручання в інших країнах.
Слід сказати, що нині всі країни, які ми називаємо економічно розвинутими, і їх міжнародні організації приділяють першочергову увагу проблемам зайнятості як таким, без вирішення яких не можна забезпечити соціально-економічну стабільність. У цих країнах регулярно розробляються, фінансуються і виконуються програми зайнятості, що враховують специфіку конкретної соціально-економічної ситуації. Загалом програми зайнятості можна поділити на групи активних підпрограм (сприяння зайнятості) і пасивних підпрограм (підтримання доходів). До першої групи належать:
• програми із субсидування наймання на постійну роботу в приватному секторі. За цими програмами субсидії виділяються або на стимулювання зайнятості окремих груп працівників (наприклад, молоді), або на збереження робочих місць для працівників, що підлягають звільненню;
• програми підтримки підприємств, що створюються самими безробітними (програми самозайнятості). Така підтримка може надаватися на основі допомоги по безробіттю (одноразова виплата суми, що дорівнює одно- або дворічній сумі допомоги) або на основі соціальної допомоги. Крім цього, такі програми включають багато інших послуг, що надаються безкоштовно безробітним, які розпочинають свою справу;
• програми безпосереднього створення нових робочих місць у державному або комерційному секторі. Найчастіше такі програми надають тимчасову роботу як можливість для безробітного адаптуватися в соціально-трудовій сфері, отримати нові навички, збагатити свій людський капітал і мати більше шансів знайти постійну роботу.
До групи пасивних підпрограм належать програми надання усіх видів допомоги в зв'язку з втратою роботи (допомога по безробіттю, вихідні виплати, допомога працівникам збанкрутілих підприємств, спеціальна підтримка різних груп працівників тощо) та програми дострокового виходу на пенсію (або передпенсію, оскільки людина може повернутися на роботу або з досягненням пенсійного віку перейти на пенсію).
Вплив податкової політики держави на стимулювання зайнятості в розвинутих країнах здійснюється шляхом надання пільг із звільнення від виплат у соціальні фонди, компенсації витрат на професійну підготовку і підвищення кваліфікації працівників і безпосередньо зі зменшення податків за створення нових робочих місць, розвиток людських ресурсів, за працевлаштування неконкурентоспроможних категорій громадян. Одним з найефективніших стимулюючих факторів для підприємців є пільги з оподаткування прибутку. Вони спрямовані на зменшення оподатковуваної бази на суму коштів, витрачених на створення робочих місць (особливо спеціалізованих, наприклад, для інвалідів), на професійне навчання або підвищення кваліфікації працівників тощо.
Визнаючи, що найефективнішою політику зайнятості робить її орієнтація на забезпечення максимальної мобільності робочої сили, уряди розвинутих країн сприяють створенню гнучкої системи професійного навчання, яка б готувала працівників відповідно до сучасних вимог народного господарства і була б здатною швидко й ефективно перенавчати безробітних. У багатьох країнах держава здійснює пряме цільове фінансування створення і функціонування центрів професійної підготовки та перепідготовки на підприємствах. Поширеною є практика дотацій держави в розмірі 50-80% витрат, пов'язаних із створенням центрів професійного навчання на підприємствах.
Крім того, існує практика спеціальних державних субсидій на заробітну плату працевлаштованим молодим людям, безробітним або особам передпенсійного віку в розмірі 50% витрат роботодавця на зазначені цілі упродовж 3 - 6 місяців, що значно здешевлює для підприємств використання такої робочої сили.
Фінансові штрафи застосовуються в розвинутих країнах в основному при використанні такого адміністративного заходу, як квотування робочих місць для інвалідів та інших конкурентоспроможних категорій працівників. У таких випадках держава зобов'язує підприємців, що не створюють спеціальні робочі місця, сплачувати штрафи. Штрафи застосовуються також при порушенні соціально-трудового законодавства.
Державні субсидії надаються також безпосередньо громадянам для професійного навчання, або, як уже зазначалося, для організації власної справи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Економіка праці і соціально-трудові відносини» автора Акулов М.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Регулювання зайнятості і державна політика в цій сфері“ на сторінці 10. Приємного читання.
