Ми довго сміялися усі троє.
Потім Андрій Дмитрович запитав:
— А вона рідко трапляється, так?
— Навіть дуже часто.
— Тоді я цю зірву, дітям покажу…
Про все це ми згадували того січневого дня, перечікуючи в лісниковій хаті хурделицю.
До слова згадалася і ще одна історія з розрив-травою, вичитана у старих книжках. Хоч у ній нічогісінько не вигадано, вона все ж звучить сьогодні як щось майже неймовірне.
…15 червня 1715 року начальник канцелярії сенатського правління в Москві стольник Юрій Федорович Шишкін був сам не свій. Якби не оцей донос, що, акуратно занотований писарем, лежав на столі, подумав би, що це просто у сні приверзлося — і сьогоднішній відвідувач, і його дивна розповідь. Але ж на папері чорним по білому записано кожне слово цього відвідувача — Воротинського повіту, села Орішкового, монастирського селянина Ларіона Федотова.
А доносив Федотов про те, що він чув від іншого селянина, ніби той знає погріб, а в ньому — скарб. Той селянин казав, що сам бачив через загратовані двері, приліпивши свічку на посох, чотири бочки великих сорокових та чотирнадцять середніх і малих. І з тих великих одна бочка розсипалася і гроші лежать купою. І в тому ж погребі стоїть котел великий, залізний, а що в ньому — про це невідомо, тільки видно зверху в котлі посуд. Та на тому ж котлі стоїть зверху діжка мідна, а на ній ікона в оправі. По боках біля котла два куби винні з перлами. А погріб замкнений, і замок залитий оловом, тож відкрити його можна тільки з допомогою розрив-трави.
Донощик заприсягнувся, що в нього є свідки — три попи, диякон, три пономарі і одинадцять селян.
Того ж дня в канцелярію Воротинського повіту прийшов піп Спаського монастиря Симон Захар’єв і підтвердив донос Федотова. При цьому він сказав, що селянина, який «знає погріб і скарб сам бачив», звуть Василем Кириловичем Аринниковим.
Стольник Шишкін був людиною освіченою, він сумнівався в правдивості доносу. Однак сумнівався не настільки, щоб не повірити зовсім. Бо розповіді про зачаровані скарби у той час були настільки поширеними, що в них вірило старе й мале. Тож начальник канцелярії негайно відрядив загін солдат на чолі з поручиком князем Василем Макуловим «для розшуків і дійсного огляду поклажі».
Рівно через місяць князь Макулов повернувся. Він привіз трьох попів, дев’ять селян, але скарбу не привіз.
Під час слідства з’ясувалося, що чутка про таємничий погріб зі скарбом, який можна добути лише з допомогою розрив-трави, уже кілька років гасала по окрузі. Її «по секрету» передавали один одному, кожен просив знайти потрібної трави, обіцяючи, у свою чергу, «довести» до погреба. Особливо енергійно взялися шукати розрив-траву троє попів — Сава Федоров із села Верни, Матвій Осипов із Гаврикова та Максим Анісімов із Варнакіна. «Святі отці» робили все, щоб стати володарями незчисленних багатств, хоч ті багатства і вважалися «нечистими», «диявольськими». Вони об’їжджали свою братію, розпитували, писали листи, справлялися на базарах…
Ось тут на горизонті і з’явився ще один «святий отець» — піп Спаського монастиря Симон Захар’єв. Він розміркував собі так: нехай мене тільки доведуть до того таємничого погреба, а скарб якось уже я добуду і без розрив-трави. Тим більше, що в комірчині є добре прихована діжечка з порохом.
Отож Симон Захар’єв і оголосив, що… йому пощастило знайти розрив-траву!
Найактивнішому обіцяльникові «довести до погреба» селянинові Василеві Аринникову отець Захар’єв навіть продемонстрував «дію» цієї «трави»: при свідкові з її допомогою розірвав великий іржавий висячий замок. Правда, «трава» дуже вже нагадувала звичайну кропиву, а замок ще перед тим був потай розірваний пороховим зарядом і складений, аби тримався купи, але довірливий Аринников не запідозрив обману. Однак і до погреба не довів. Бо то, виявляється, про погріб йому колись наговорив інший селянин, а тому — ще інший, тому — знову інший і так далі. А де в дійсності той скарб — толком так ніхто й не відав, бо кожен шукав насамперед не погріб, а розрив-траву.
Словом, прехитрий піп Симон Захар’єв зрозумів, що теж пошився в дурні. От і вирішив помститися — підмовив свого парафіянина Ларіона Федотова донести на скарбошукачів. Нехай, мовляв, патякальники посидять у «холодній» та одержать батогів.
Що ж, Захар’єв добився свого. Власті винесли щодо селян таке рішення: «Бити батогом за те, що вони про погріб зі скарбом і про розрив-траву один одному говорили, а насправді до того погреба не довели…» До речі, донощикові Ларіону Федотову теж перепало п’ятнадцять батогів.
Але не вийшов сухим з води і Симон Захар’єв: його разом з іншими трьома попами-скарбошукачами відправили «спокутувати гріхи» аж до єпископа. А сама історія з захар’євською «розрив-травою» тривалий час перелопачувалася на всі лади московськими гострословами.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 81. Приємного читання.
TextBook