Розділ «Євген Шморгун Ключ-трава»

— Ага, і вас привабила, — присідає поруч Іван Михайлович. — Може, посидимо, почекаємо царя-вужа?

Про царя-вужа це він жартома, звичайно. Але чому б і не посидіти біля такої знахідки?!

Через мить наші бувалі в бувальцях рюкзаки уже лежать на траві…

У давні часи знахарі щоразу, коли приходили до лісу чи на луг, не проминали нагоди пошукати вужачку. Та оскільки переважна більшість з них ніколи цієї рослини в очі не бачила, а тільки чула про неї від інших, то воно й не дивно, що рідко кому щастило запримітити у різнотрав’ї приплюснутого до сизої стрілки одинокого куцого листочка.

Зате вже як удавалося знайти, то було немало потаємної радості. Щасливець чимдуж біг додому і, не гаючись, повертався з червоною хусткою за пазухою, примощувався неподалік від знахідки і пантрував — очей не спускав. Чекав, коли з’явиться цар-вуж.

А цар-вуж має обов’язково хоч один раз на літо навідатися до рослини. Бо така це вже трава.

Впізнати царя-вужа легко: він у кілька разів більший від звичайного вужа, і крім того, у нього на голові сяють два золоті ріжки. Отож як з’явиться він, то вже не лови гав, скоріше стели на його шляху червону хустку. А коли нема хустки під рукою, то й червоного пояса можна розіслати. Бо тут головне не що послано, а якого воно кольору.

Побачивши червоне, цар-вуж зупиняється і скидає свої ріжки. Отут їх і хапай, загортай у хустку та чимдуж тікай додому. Позаду щось шипітиме, свистітиме, скреготітиме, але ні оглядатися, ні зупинятися не можна. Тільки вдома в глухому закапелку дозволяється роздивлятися золоті ріжки. І то без свідків.

Хто носить при собі такий золотий ріжок, той буде завжди здоровий, щасливий і багатий. Йому стануть доступними усі скарби, захоронені в землі.

Та не зразу скарби відкриваються такому щасливцеві. Бо один із добутих золотих ріжків щасливий, життєдайний, а другий — нещасливий, несе в собі смерть. Тож коли вони разом, сила одного знищує силу другого.

Носити при собі треба лише один ріжок — щасливий. Бо нещасливий одразу накличе всіляких бід, навіть смерть. А щоб розпізнати ріжки, треба опівночі прийти до лісу і закопати їх під двома столітніми дубами. Через якийсь час один з дубів засохне, а другий зазеленіє ще дужче. Отож під отим зеленим дубом і лежить щасливий ріжок — викопуй його і завжди носи при собі.

Проте щоразу радість знахаря, який натрапляв на вужачку, незабаром розвіювалася. Бо скільки не пильнував він біля рослини, цар-вуж до неї так і не приповзав. Окремі затяті «мисливці за скарбами» з надією чатували вужачку доти, аж поки вона в’янула і зникала в зимову стужу під снігом…

І все-таки серед знахарів віра в царя-вужа жила. Надто вже великою спокусою було здобути «ключ» до всіх скарбів. А невдачі пояснювали тим, що, певно, цар-вуж навідався до рослини ще до того, як її знайшли.

Зозла, що до отих «ключів» ніяк не добратися, знахарі пустили лиху славу про рослину і «поганим зіллям» нарекли. Така назва за вужачкою збереглася подекуди й понині. Знахарі запевняли, що коли принести це зілля в дім, то там одразу ж почнуться сварки й розбрат… Запевняти — то нехитра штука. А от спробуй знайти це зілля: воно не так часто трапляється! Певно, на те й розрахунок був, коли припечатували оту славу рослині. Ну, а якщо хто і знайде, то тут можна й лихим словом допомогти розбратові спалахнути…

— У нас на Ровенщині, — каже Іван Михайлович, — я зустрів вужачку тільки у двох місцях. І це за стільки років…

Я дивлюся на рослину з повагою: як-не-як рідкість! У моїх очах вона враз аж ніби привабливішою стала. От як воно буває: для того, щоб побачити диво, треба ще й знати, що воно — диво.

Ключ-трава

Та ще таємничішим ореолом, а разом з тим, зрозуміло, і більшою кількістю небилиць окутана близька родичка вужачки — знаменита ключ-трава. Саме вона, за давнім повір’ям наших предків, і була тією папороттю, яка в ніч на Івана Купала зацвітала вогненно-червоним квітом. А квіт цей ніби давав людині доступ до неосяжних багатств землі, він був своєрідним ключем, яким відкривалися всі таємниці світу.

З висоти своєї всезнаючої космічної доби ми з поблажливою усмішкою споглядаємо в глиб віків, для нас ті колишні повір’я — таке собі дивацтво і тільки. Та й уявляється воно нам далеким-далеким, як похід князя Ігоря на половців.

А тим часом ще зовсім недавно мені розповідав знайомий дід, як парубком він одного разу сам у купальську ніч чатував на папоротевий цвіт. І жалкував дід, що не досидів тоді — злякався. «Знаю, — каже, — що то вигадано про той цвіт, але все одно шкода, що не досидів».