Синим конем тройзілля дістану…»
Я і собі присусіджуюся до співачок, слухаю.
А козак уже коней сідлає, з двору виїжджає. Вже й море перескочив, троян-зілля копає. Аж тут зозуля прилетіла з рідної сторони, кує та й питає: «Чи в тебе отець помирає? А чи в тебе мати помирає? Чого ж бо ти тройзілля копаєш?» Козак їй на те: «Це Маруся в недузі лежала, заморського зілля пожадала. А хто їй тройзілля дістане, той із нею на рушничок стане». І тут йому зозуля відкриває: «Ти, козаче, не копай тут зілля, бо в Марусі вже в дому весілля».
Козак вірить і не вірить, але жене коней додому, затиснувши в руці чудодійне троян-зілля, яке зцілює при всяких недугах. Влітає на подвір’я до коханої дівчини — а та вже у весільному вінку за столом з другим сидить. Засліплює козака жадоба помсти за образу, за підступність, за зраду, вже гостра шабля зблискує в його руці.
Як у пилі муха забриніла,
Так Марусі голова злетіла, —
завершують бабусі трагічну пісню-розповідь. Одна з співачок крадькома сльозу хустинкою витерла.
Виждавши хвилину, цікавлюся:
— А для чого було вашому козакові за троян-зіллям аж за море їздити?
— Раз у пісні співається, — пояснюють, — виходить, так було треба.
А та із співачок, яка щойно витерла сльозу, висловлює здогадку:
— Певно, в колишні часи троян-зілля у нас не росло. Чи, може, воно зовсім і не таким було, як оце, що он у квітнику синіє.
Росло троян-зілля в нас, ще й як росло! І точнісінько таким самим було як на зріст, так і на цвіт. Ось тільки нещадні вітри часу розвіяли таємничість, що окутувала його.
Хоча, на мою думку, саме оцей туман загадковості і допоміг тройзіллю більш-менш благополучно доіснувати до наших днів. У народній уяві воно вважалося не тільки цілющим, а й таким, що охороняло від усякого зла. Чи не тому його подекуди навіть вплітали у весільний вінок молодої.
На Гуцульщині, де троян-зілля називають ще «тоєю», в одній з коломийок співається:
Ой я ходжу, куди хочу,
Нічо си не бою,
Бо я ношу за поясом
Зелененьку тою.
Розповідають, колись в одну дівчину закохався чорт. От перекинувся він хлопцем та й почав ходити за нею. Спочатку на вечорницях підходив, а то вже й додому до неї зачастив, з батьком-матір’ю домовляється, щоб віддали за нього дочку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Ключ-трава» автора Шморгун Євген на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Євген Шморгун Ключ-трава“ на сторінці 64. Приємного читання.
TextBook