Розділ 6. Журналістика як інформаційний простір

Крім загальнодержавного інформаційного ограну і незалежних приватних інформаційних компаній, у міністерствах, відомствах, регіональних органах влади, громадських організаціях створюються перс-центри. У них працюють професійні журналісти, оскільки діяльність прес-центрів пов'язана із збиранням і поширенням інформації.

Завдання прес-центрів зводяться, головним чином, до такого:

1) інформувати органи масової інформації про події в своїй установі, використовуючи для цього найрізноманітніші канали (прес-конференції, прес-релізи, власні виступи в різноманітних типах масової інформації, організація виступів у журналістиці керівників установи та ін.);

2) збирати зовнішню інформацію про свою установу, інформувати своє керівництво про висвітлення в органах масової інформації роботи установи;

3) готувати для керівництва офіційні виступи з приводу порушених у мас-медіа питань щодо роботи установи.

В особливо великих установах прес-центри входять до складу відділів паблік рилейшнз (зв'язків з громадськістю).

Під час роботи сесій, нарад, конференцій, з'їздів чи інших тимчасових масових акцій в їхній мережі створюються прес-бюро -редакційний апарат чи група для обслуговування преси.

Прес-бюро називається також тимчасовий чи постійний відділ інформаційного агентства чи редакції великої газети на значному будівництві, великому підприємстві, який подає інформацію, ілюстративні матеріали, статті для свого чи інших видань.

Головний висновок, який випливає з розгляду структури на-ціоналнього інформаціногопростору, полягає в тому, що для сучасного журналіста соціальна сфера його професійного застосування відчутно розширилася, навіть у порівнянні з недалеким минулим. Ще у 1980-ті роки важко було прогнозувати, що в Україні існуватиме така велика кількість газет і журналів, радіостанцій і телестудій, інформаційних агенцій, прес-центрів, рекламних служб, прес-секретарів та ін., з'явиться онлайнова журналістика. А це в свою чергу збільшує можливості працевлаштування й віднайдення для кожної творчої особистості свого місця в широкому полі соціальних комунікацій.

До сих пір у нас ішла мова про структуру інформаційного простору, але не менш важливо розглянути його змістову сутність.

Тут доцільно виокремити внутрішні й зовнішні аспекти. У числі перших слід розглянути національний інформаційний простір, у числі других - міжнародні процеси.

Розпрощавшись зовсім недавно з моделлю тоталітарної журналістики, Україна опинилась перед проблемою вибору нового шляху. Як завжди, у такій ситуації з'являється чимало порадників, що запевняють: не треба відкривати Америку -вона давно відкрита, тобто Україні не слід розробляти власні концепції розвитку й еволюційні підходи - треба скористатися вже давно напрацьованим міжнародним досвідом.

Засадничо тут важко щось заперечити по суті. Адже все правильно: якщо над даними чи подібними проблемами працювали розумні люди в минулому, то тверезий глузд підказує, що просто необхідно скористатися їхнім досвідом і уроками. І лише практика механічного запровадження міжнародних норм в український інформаційний простір виявляє непродуктивність такого шляху, а часто й засвідчує рух у напрямку глухого кута.

У вигляді попереднього висновку чи, швидше, тези, яка далі підлягатиме доведенню, має бути висловлене таке: Україна (після проголошення незалежності) є унікальною державою, із специфічними геополітичними й етнопсихологічними умовами буття. Це спричинює те, що в Україні не можуть бути без відповідної трансформації застосовані уроки міжнародного досвіду. Іншими словами: пошук варіантів розв'язання наших проблем мусить вестися з урахуванням міжнародного досвіду, але на своїх шляхах, уникаючи буквального наслідування.

Про це необхідно говорити, бо Україна ще й досі не вийшла із зони небезпеки комуністичного й імперського (шовіністичного) реваншу, тобто в нашій державі є загроженою сама Україна. Існує чимало політичних сил, які намагаються нав'язати Україні вигідну для себе модель інформаційного простору, дуже часто спираючись при цьому на авторитет міжнародного досвіду й міжнародних громадських інституцій.

Особливості українського інформаційного простору можуть бути подані як його парадокси, настільки нестандартною з погляду безстороннього стостерігаача виглядає тут ситуація.

Отже, парадокс перший. Міжнародний досвід свідчить: справжня журналістика - це недержавна журналістика. Лише тоді, коли вона скидає кайдани залежності від держави, вона набуває інформаційної повноцінності. В іншому випадку їй доводиться виконувати службові функції, бути наймичкою політичних лідерів, а відтак вона позбавлена можливості об'єктивно і повно інформувати громадян.

Від 1991 р. в Україні триває процес роздержавлення органів масової інформації, останньою крапкою в даному процесі має стати роздержавлення районних і міськрайонних газет; законопроект про це вже багато років перебуває на розгляді у Верховній Раді України. Важко говорити, чи дав цей процес Україні вільну пресу, адже журналісти, позбувшись політичного тиску, опинилися під тиском економічним, також дошкульним, вимогливим і безцеремонним, а от саме українську журналістику він знищив. У Харкові на сьогодні зареєстровано близько 700 газет, з них виходять 70, але українською мовою лише одна - "Слобідський край", і то лише тому, що ця газета має статус інформаційного органу Харківської обласної ради.

У радянські часи Харків був містом чотирьох газет, одна з них "Красное знамя", газета обкому компартії, видавалася російською мовою, але три інші "Ленінська зміна", "Соціалістична Харківщина" та "Вечірній Харків" за мовою були українськими. Щоправда, слід відразу сказати, що тираж російської газети дорівнював сумі тиражів трьох інших газет. Та й чи могло бути інакше за інтенсивної політики нищення української культури в Радянському Союзі? Падіння комуністичного режиму, яке співпало з проголошенням незалежності України, привело до того, що газети опинилися в приватних руках. З метою отримання якомога більшого зиску за допомогою високого тиражу "Ленінська зміна" й "Вечірній Харків" змінили мову видання з української на російську. Українські культурно-освітні громадські організації протестували. Але наслідки виявилися нікчемними. Новітні засновники рахувалися не з ними, а з прибутками, які їм могли дати їхні газети. Це й вирішило все.

Після цього в Харкові виникло багато нових газет, але всі вони видавалися російською мовою. Деякі у відповідності до вимог часу декларували себе як двомовні, але насправді українська мова в них або була цілком відсутня, або займала заледве одну двадцяту частку текстової площі.