Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Її душа була проста й наївна; вона ніколи не наважувалась судити чоловіка, не признавалася сама собі, що їй з ним нудно. Вона, хоч і не замислювалась над тим, вважала, що між подружжям не буває ніжніших стосунків. Найбільше їй подобався пан де Реналь тоді, коли ділився з нею планами щодо майбутнього їхніх синів; одного з них він готував для військової кар’єри, другого для магістратури, а третього для церкви. Зрештою, пан де Реналь здавався їй не таким нудним, як усі інші знайомі їй чоловіки.

Ця думка дружини була не безпідставна. Вер’єрський мер завдячував своєю репутацією дотепної і вельми вихованої людини півдесяткові жартів, успадкованих від дядька. Старий капітан де Реналь до революції служив у піхотному полку герцога Орлеанського, і, коли бував у Парижі, його приймали в салонах принца. Там йому довелося бачити пані де Монтессон, славетну пані де Жанліс, пана Дюкре, винахідника з Пале-Рояля. Ці особи дуже часто фігурували в анекдотах пана де Реналя. Та згодом йому ставало дедалі важче розповідати всі ті делікатні й нині призабуті подробиці, і нарешті він став повторювати анекдоти про Орлеанський дім тільки за особливо урочистих обставин. До того ж він був ще й дуже чемний — за винятком тих випадків, коли йшлося про грошові справи, — а тому його не без підстав вважали за найбільшого аристократа у Вер’єрі.

IV. БАТЬКО І СИН

Е sara mia colpa,

Se cosi e?

Machiavelli[2]

«Жінка моя таки справді розумниця! — думав вер’єрський мер на другий день, спускаючись о шостій ранку до тартака дядька Сореля. — Хоч я перший почав цю розмову, щоб зберегти, як і годиться, свій престиж, але мені не спало на думку, що коли я не візьму цього абатика Сореля, який, кажуть, знає латинь, як Бог, то директор притулку, ота невгамовна душа, може його перехопити. А з яким зухвальством говорив би він тоді про гувернера своїх дітей!.. Та чи носитиме гувернер сутану, коли прийде до мене на службу?»

Пан де Реналь поринув у сумніви; і раптом він побачив здаля високого, мабуть, футів шести на зріст, селянина, що з досвітку міряв колоди, скинуті вздовж берега Ду на дорозі до ринку. Селянинові, очевидно, було не дуже приємно бачити мера, бо ці не на місці розкидані колоди захаращували шлях.

Дядько Сорель — це був він, — дуже здивувався, а ще більше зрадів, почувши незвичайну пропозицію, з якою звернувся до нього пан де Реналь щодо його сина Жульєна. Одначе він вислухав його з тим виразом похмурого незадоволення й цілковитої байдужості, яким так спритно прикривається хитрість жителів навколишніх гір. Бувши рабами за часів панування Іспанії, вони й досі не втратили цієї риси єгипетського фелаха.

У відповідь дядько Сорель спочатку довго розводився, вдаючись до всіх шанобливих виразів, які знав напам’ять. Повторюючи ці пусті слова з кривою посмішкою, яка ще підсилювала облудний, майже шахраюватий вираз його обличчя, старий селянин намагався втямити, чого раптом така поважна людина хоче взяти до себе його ледачого сина. Дядько Сорель був дуже незадоволений Жульєном, а проте пан де Реналь пропонував синові несподівану платню — триста франків на рік, з харчами і навіть із одягом. Останню умову, яку спритний дядько Сорель раптом здогадався поставити, також прийняв пан де Реналь.

Вимога вразила мера. «Якщо моя пропозиція не захоплює Сореля і він не почуває себе обдарованим милістю, як цього слід було б чекати, то ясно, — говорив він сам собі, — що до нього вже зверталися з такою пропозицією. А хто ж іще міг це зробити, як не Вально?» Марно наполягав пан де Реналь на тому, щоб справу покінчити негайно: хитрий стариган уперто відмовлявся; йому треба, казав він, порадитись із сином — ніби й справді в провінції багатий батько буде радитись із сином, в якого нічого немає, — хіба що про людське око.

Тартак — це така собі примітивна будівля на березі річки. Покрівля лежить на кроквах, що спираються на чотири грубі дерев’яні бруси. Всередині приміщення, на висоті восьми-десяти футів від землі, ходить угору і вниз пилка, а дуже нескладний пристрій штовхає до неї колоду. Вода крутить колесо, котре рухає ці два механізми: і той, що піднімає та опускає пилку, і той, що помалу підсовує колоду до пилки, яка її розпускає на дошки.

Підходячи до тартака, дядько Сорель голосно гукнув Жульєна; ніхто не озвався. Він побачив тільки старших синів, справжніх велетнів, що, озброївшись важкими сокирами, обтісували ялинові колоди, готуючи їх до розпилювання. Намагаючись точно влучити в чорну смужку, відбиту на колоді, вони кожним ударом сокири відрубували величезні тріски. Хлопці не чули, як гукав батько. Він попростував до тартака, але, увійшовши туди, не побачив Жульєна біля пилки, де той мусив бути. Нарешті батько помітив його за п’ять чи шість футів вище: Жульєн сидів верхи на балці. Замість того щоб уважно стежити за пилкою, він читав книжку. Ніщо не могло завдати дядькові Сорелю більшої прикрості; старий ще так-сяк міг би пробачити Жульєнові його делікатну поставу, яка не пасувала для фізичної праці й була зовсім несхожа на поставу його старших синів; але ця пристрасть до читання була йому осоружна: сам він не вмів читати.

Він гукнув Жульєна кілька разів, але марно. Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженість навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважала дому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звідти на балку. Сильним ударом він вибив із Жульєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого дошкульного удару по потилиці Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.

— Ах ти ледащо! Як ти смієш читати свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе ввечері, коли б’єш байди у свого кюре!

Жульєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе-таки пішов на своє місце біля пилки. На очі йому навернулися сльози — не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.

— Злазь, лайдаче, мені треба з тобою побалакати!

Але через шум машини Жульєн не почув і цього наказу. Батько, що стояв уже внизу, не бажаючи видиратись угору, схопив довгу жердину, якою збивали горіхи, і вдарив нею сина по плечі. Тільки-но Жульєн скочив на землю, як старий Сорель погнав його додому, грубо підштовхуючи. «Один Бог знає, що він зі мною тепер зробить!» — думав юнак. Дорогою він сумно глянув на потік, куди впала книжка: це був його улюблений «Меморіал святої Єлени».

Щоки його палали, і він ішов не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти чи дев’ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли він гнівався, лице його набирало неприємного виразу. Серед безмежної різноманітності людських облич не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Гнучка й струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових ігрищах на міській площі він завжди був битий.

За останній рік його гарне обличчя стало приваблювати деяких дівчат. Зневажений всіма як кволе створіння, Жульєн усім серцем полюбив старого полкового лікаря, що якось наважився висловити свою думку панові меру з приводу платанів.