Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

«Хто міг покласти сюди цей папірець? — подумав Жульєн. — Бідолаха, — додав хлопець, зітхнувши, — його прізвище закінчується так, як і моє... » — І він зібгав папірець.

Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю.

Зрештою Жульєнові стало соромно за свій таємний страх.

«Невже я такий боягуз? — сказав він сам до себе. — До зброї!»

Цей заклик, що так часто повторювався в розповідях старого лікаря про битви, здавався Жульєнові героїчним. Він устав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя.

Коли, незважаючи на мужню рішучість, він побачив за двадцять кроків перед собою мерів дім, його пройняв непереборний страх. Чавунна Гратчаста хвіртка була відчинена; вона здалась йому розкішною; треба було ввійти в неї.

Та не тільки в Жульєна стискалося серце від того, що він входив у той дім. Пані де Реналь, жінка надзвичайно несміливої вдачі, була приголомшена тим, що якась чужа людина з обов’язку завжди стоятиме між нею й дітьми. Вона звикла до того, що сини сплять у неї в кімнаті. Вранці вона пролила немало сліз, коли побачила, як їхні ліжка переносять до кімнати, призначеної для гувернера. Марно просила вона чоловіка, щоб він дозволив повернути ліжко найменшого хлопчика, Станіслава-Ксав’є, в її кімнату.

У пані де Реналь властива жінкам вразливість була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб’єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знає латинь, і через цю варварську мову він ще й шмагатиме її синів.

VI. КЛОПІТ

Non so piu cosa son, Cosa faccio.

Mozart (Figaro)[4]

Пані де Реналь саме виходила через скляні двері вітальні в сад з тією жвавістю і грацією, що були їй властиві в ті хвилини, коли ніхто на неї не дивився; в цю мить вона помітила біля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блідого й заплаканого. Він був у чистій білій сорочці, а під пахвою тримав чистеньку курточку з лілового ратину.

Обличчя селянського хлопця було таке біле, очі такі ніжні, що в трохи романтичній уяві пані де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дівчина, яка прийшла про щось просити мера. Їй стало жаль нещасної, що стояла біля вхідних дверей, очевидно, не наважуючись підняти руку до дзвоника. Пані де Реналь попрямувала до неї, на хвилину забувши свої гіркі турботи про гувернера. Жульєн стояв обличчям до хвіртки й не помітив, як вона підійшла. Він здригнувся, почувши над самим вухом лагідний голос:

— Чого ви хочете, дитино?

Жульєн хутко обернувся і, вражений співчутливим поглядом пані де Реналь, на мить забув свої побоювання. Зачарований її красою, він забув про все на світі, забув навіть, для чого сюди прийшов. Пані де Реналь повторила своє запитання.

— Я прийшов, бо маю тут бути гувернером, пані, — нарешті сказав він, спалахнувши від сорому за свої сльози і намагаючись непомітно витерти їх.

Пані де Реналь остовпіла: вони стояли поруч і дивились одне на одного. Жульєнові ще не траплялося, щоб дама в такому гарному вбранні і з таким білосніжним обличчям так лагідно з ним розмовляла. Пані де Реналь дивилась на великі сльозини, що застигли на тільки-но блідих, а тепер палаючих щоках селянського парубійка. Раптом вона засміялася нестримно й весело, як дівчисько. Вона сміялася сама з себе і не могла отямитись від щастя: як? Оце і є той гувернер, якого вона уявляла собі брудним нечупарою, попом, що лаятиме й шмагатиме різкою її дітей?

— Невже, пане, — вимовила вона, — ви знаєте латинь?

Це звертання «пане» так здивувало Жульєна, що він на мить розгубився.

— Так, пані, — сказав він несміливо.