— Ах, пане, — сказав він священикові, тільки-но побачив його, — цей добродій, що з вами, часом не пан Аппер?
— Ну то й що? — мовив священик.
— А те, що я вчора дістав найсуворіший наказ, — пан префект прислав його з жандармом, який скакав цілу ніч, — ні в якому разі не пускати пана Аппера до в’язниці.
— Я вам заявляю, пане Нуару, — відповів священик, — що цей приїжджий є пан Аппер. Чи ви визнаєте за мною право заходити до в’язниці повсякчасно, вдень і вночі, в будь-чиєму супроводі?
— Так, пане кюре, — тихо сказав тюремник, схиливши голову, наче бульдог, якого змушують слухатись, показуючи палицю. — Проте, пане кюре, в мене є жінка й діти, і, якщо на мене буде подана скарга, мене звільнять, а годує мене тільки служба.
— Мені теж було б дуже неприємно втратити парафію, — відповів добрий священик схвильованим голосом.
— Хіба ж можна рівняти! — жваво підхопив тюремник. — У вас, пане кюре, — це всім відомо, — вісімсот ліврів ренти з вашої земельки...
Ось які події, перебільшені й перекручені на двадцять різних ладів, уже два дні розпалювали всі лихі пристрасті в містечку Вер’єр. Саме з цього приводу виникла зараз суперечка між паном де Реналем і його дружиною. Вранці він у супроводі пана Вально, директора притулку для бідних, ходив до кюре, щоб висловити йому своє крайнє незадоволення. У пана Шелана не було ніяких покровителів; отже, він відчув, якими наслідками загрожує йому ця розмова.
— Ну що ж, панове! Я буду, мабуть, третім вісімдесятирічним священиком, якого усунуть із посади в цьому краї. Я тут уже п’ятдесят шість років; я хрестив майже всіх жителів міста, яке було іще селищем, коли я приїхав. Щодня я вінчаю молодих так само, як колись вінчав їхніх дідів. Вер’єр — це моя сім’я; але й страх покинути його не змусить мене ні укласти угоду з сумлінням, ні керуватися у своїх вчинках якимись іншими міркуваннями. Побачивши прибульця, я подумав: «Цей чоловік, що приїхав із Парижа, може, й справді ліберал, бо їх тепер розвелось багато, але яке лихо може він заподіяти нашим біднякам і в’язням?»
Та закиди пана де Реналя і особливо пана Вально, директора притулку для бідних, ставали дедалі різкіші.
— Ну що ж, панове! Заберіть у мене парафію, — вигукнув старий священик тремтячим голосом. — Я однаково житиму тут! Всім відомо, що сорок вісім років тому я успадкував трохи землі, яка дає вісімсот ліврів. На цей прибуток я й житиму. На своїй посаді я, панове, нічого не заощаджую і, може, тому мене не дуже лякає загроза її втратити.
Пан де Реналь жив у цілковитій згоді зі своєю дружиною, але, не знаючи, що відповісти, коли та лагідно повторила: «Що може заподіяти ув’язненим цей парижанин?» — він уже ладен був розгніватись, як раптом вона скрикнула. Її другий син тільки що виліз на парапет і біг по ньому, хоча мур височів більш ніж на двадцять футів над виноградником з другого боку. Боячись, щоб хлопчик не злякався й не впав, пані де Реналь не наважувалась покликати його. Нарешті хлопчик, радіючи зі своєї витівки, глянув на матір і, побачивши, як вона зблідла, зіскочив із парапету й підбіг до неї. На нього добре нагримали.
Незначна пригода змінила тему їхньої розмови.
— Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лісопильника, — сказав пан де Реналь, — щоб доглядав дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним стати, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, тверда вдача. Я йому платитиму триста франків на наших харчах. Я трохи сумнівався щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, який жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина — таємний агент лібералів. Він казав, ніби наше гірське повітря допомагає йому від ядухи, та хто його знає! Лікар брав участь у всіх італійських кампаніях Буонапарте і навіть тоді, коли голосували за імперію, він, кажуть, написав «ні». Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей тесляревого сина; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже — він не ліберал і, крім того, — латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів, — провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата. — Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.
— Він ще може в нас перехопити його.
— Виходить, ти схвалюєш мій намір? — мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку. — Отже, справа вирішена.
— Ах, Боже мій! Як ти швидко вирішуєш, любий!
— Бо я рішучий, і кюре в цьому переконається. Навколо безліч лібералів — не закриваймо очей на те. Я впевнений, що всі ці крамарі заздрять мені, і кілька з них дедалі багатшають. Отож нехай подивляться, як діти пана де Реналя йдуть на прогулянку в супроводі гувернера. Це змусить їх поважати мене. Дідусь часто нам розповідав, що в дитинстві мав гувернера. Він може обійтись мені в якусь сотню екю, але така витрата необхідна для нашого престижу.
Раптове рішення змусило дружину глибоко замислитись. Пані де Реналь, висока й ставна жінка, свого часу славилась, як подейкують тут, у горах, першою красунею на весь край. У її зовнішності та ході було щось юне й простодушне. Наївна грація, сповнена невинності й жвавості, мабуть, могла б зачарувати парижанина м’якою прихованою палкістю. Але якби пані де Реналь знала, що може справити таке враження, вона б згоріла від сорому. Ні кокетство, ні афектація ніколи не торкалися її серця. Казали, що пан Вально, багач, директор притулку, залицявся до неї, але не мав успіху. І тому її доброчесність набула гучної слави, бо пан Вально, високий, молодий, міцно збитий, з рум’яним обличчям і густими чорними бакенбардами, належав саме до тих грубих, зухвалих і крикливих молодиків, яких у провінції звуть «красень чоловік».
Сором’язлива пані де Реналь була, очевидно, вразливої вдачі, — її дуже дратувала невгамовна метушливість і гучний голос пана Вально. Вона цуралася всього, що зветься у Вер’єрі розвагами, і тому казали, що вона надто пишається своїм походженням. У пані де Реналь цього й на думці не було, але вона зраділа, коли мешканці Вер’єра стали рідше бувати в її домі. Треба сказати відверто, що місцеві дами мали її за дурненьку, бо вона не вміла крутити чоловіком і не користалася з найсприятливіших нагод, щоб умовити його купити їй гарненького капелюшка в Парижі чи Безансоні. Аби тільки їй не заважали самій прогулюватися в своєму розкішному саду — більше вона нічого не прагнула.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Червоне i чорне» автора Стендаль Фредерік на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ“ на сторінці 4. Приємного читання.