Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Юнака вразило надзвичайне збентеження, з яким пані де Реналь слухала його, коли він, на її прохання, став коротко розповідати про свою подорож.

Фуке кілька разів збирався одружитись, але його завжди переслідували розчарування в любові, в розмовах зі своїм другом він одверто говорив про всі свої прикрощі. Не раз, ощасливлений, Фуке помічав, що не він один користується ласкою коханої.

Розповіді Фуке дуже дивували Жульєна, він пізнав багато нового. Завжди на самоті зі своїми мріями, сповнений недовіри до всіх, він був далекий від того, що могло його просвітити.

Весь час Жульєнової відсутності пані де Реналь невимовно страждала, її муки були нестерпні. Вона й справді занедужала.

— Не здумай, — сказала їй пані Дервіль, побачивши, що вернувся Жульєн, — виходити сьогодні ввечері в сад. Ти хвора, і вогке повітря тобі зашкодить.

Пані Дервіль з подивом помітила: її подруга, якій пан де Реналь завжди дорікав, що вона надто просто одягається, наділа ажурні панчохи й гарненькі паризькі черевички. Протягом трьох днів єдиною розвагою пані де Реналь було шиття. Вона покроїла сукню з гарної, літньої, дуже модної тканини й підганяла Елізу, щоб та швидше шила. Сукня була готова лише через кілька хвилин після Жульєнового приходу, і пані де Реналь її відразу одягла. В її подруги тепер більше не лишалося сумніву. «Вона його кохає, сердешна!» — сказала собі пані Дервіль. Тепер вона зрозуміла дивну хворобу своєї приятельки.

Гостя бачила, як пані де Реналь розмовляла з Жульєном. Обличчя її то блідло, то спалахувало яскравим рум’янцем. Очі, повні тривоги, були прикуті до молодого гувернера. Пані де Реналь з хвилини на хвилину чекала, що він перейде до пояснення і скаже, покидає він їх чи лишається. А Жульєн так нічого й не сказав, — він про це навіть не думав. Нарешті після болісних вагань пані де Реналь наважилася запитати тремтячим голосом, у якому відбились усі її почуття:

— Ви, здається, збираєтесь покинути ваших учнів і влаштуватися в іншому місці?

Жульєна вразив непевний тон і погляд пані де Реналь. «Ця жінка мене любить, — подумав він, — але вона горда і за хвилину розкається в своїй щирості, а коли перестане боятись, що я їх покину, знову поводитиметься зі мною зневажливо». Ці думки про їхні взаємини майнули в Жульєновій голові, мов блискавка, і він відповів, наче вагаючись:

— Мені було б дуже прикро покинути дітей — таких милих і з такої порядної сім’ї, але, можливо, доведеться це зробити. Адже існують обов’язки і щодо самого себе.

Промовляючи слова «з такої порядної сім’ї» (це був один з аристократичних висловів, що їх недавно засвоїв Жульєн), він пройнявся почуттям глибокої антипатії.

«В очах цієї жінки, — подумав він, — я не з порядної сім’ї».

Пані де Реналь слухала Жульєна, захоплено милуючись його розумом, вродою, і серце їй стискалося від думки про його можливий від’їзд, на який він натякав. Всі її вер’єрські друзі, що приїздили за Жульєнової відсутності, наперебій розхвалювали незвичайного гувернера, якого пощастило викопати її чоловікові. Певна річ, це було не тому, що вони будь-що розуміли в успіхах дітей. Але те, що він знав напам’ять Біблію, та ще й латиною, так вразило вер’єрських жителів, що їхньому захопленню й подиву не було меж.

Жульєн, ні з ким не розмовлявши, не відав цього. Якби пані де Реналь хоч трохи опанувала себе, вона привітала б його з добрим ім’ям, яке він створив собі, і це заспокоїло б Жульєнові гордощі, він був би з нею лагідний і милий, тим більше, що її нова сукня здавалась йому чудесною. Пані де Реналь, теж дуже задоволена гарною сукнею і тим, що їй сказав із цього приводу Жульєн, запропонувала йому прогулятися по саду. Але незабаром виявилось, що їй несила йти далі. Вода сперлася на Жульєнову руку, але його дотик не підтримував її, а зовсім знесилив.

Уже стемніло. Як тільки вони сіли, Жульєн, користуючись своїм давнім привілеєм, насмілився наблизити вуста до ліктя своєї гарненької сусідки і взяти її за руку. Він думав про зухвале поводження Фуке зі своїми коханками, а не про пані де Реналь; слова «з порядної сім’ї» все ще лежали каменем у нього на серці. Йому потиснули руку, однак він не відчув ніякого вдоволення. Жульєн не був ні гордий, ані вдячний за почуття, що пані де Реналь виказувала так одверто; його не хвилювали ні її краса, ні грація, ні свіжість. Чистота душі, відсутність будь-яких злостивих почуттів, безперечно, сприяють збереженню молодості. У більшості гарних жінок перш за все старіє обличчя.

Жульєн був похмурий цілий вечір. Досі він обурювався тільки випадковостями, завдяки яким людина займає той чи інший щабель у суспільстві. А відтоді, як Фуке запропонував йому отой ниций спосіб розбагатіти, він гнівався і на самого себе. Поринувши в думки, Жульєн зрідка перекидався кількома словами з дамами і нарешті, сам не помітивши, випустив із своєї руки руку пані де Реналь. У бідолашної жінки заніміло серце: той жест для неї був вироком.

Якби вона не мала сумніву в Жульєновій любові, її доброчесність, мабуть, дала б їй сили боротись проти нього. Але тепер, боячись утратити його навіки, вона не опиралася своєму почуттю і, втративши самовладання, сама взяла Жульєнову руку, яку той неуважно поклав на спинку стільця. Цей її жест вивів із заціпеніння юного честолюбця: як би йому хотілося, щоб свідками цього були всі ті зарозумілі знатні пани, які дивилися на нього з такою поблажливою посмішкою, коли він сидів з дітьми в кінці столу! «Ця жінка не може мене зневажати, а якщо так, — вирішив Жульєн, — я не повинен опиратися чарам її краси; мій обов’язок стати її коханцем». Такі міркування ніколи не спали б йому на думку, доки він не почув простодушних зізнань свого друга.

Це раптове рішення трохи розважило його. «Одна з цих двох жінок мусить бути моєю», — казав він сам собі і думав, що йому було б значно приємніше упадати за пані Дервіль — не тому, що вона краща, а лише тому, що вона завжди бачила його тільки гувернером, якого поважають за вченість, а не простим майстровим з ратиновою курточкою під пахвою, яким він уперше з’явився перед пані де Реналь.

А в очах пані де Реналь він був найчарівнішим саме в образі робочого парубійка, що, зашарівшись від хвилювання, стояв біля дверей дому, не наважуючись подзвонити.

Ця зарозуміла, як на думку місцевих буржуа, жінка не надавала значення чинам; найнезначніші вчинки для неї важили значно більше, ніж світське становище людей. В її очах биндюжник, який виявив хоробрість, заслуговував на більшу шану, ніж хвацький капітан-гусар із закрученими вусами і люлькою в зубах. А Жульєнова душа здавалася їй шляхетнішою, ніж серця її кузенів, уроджених і навіть титулованих дворян.