Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

В Парижі можна побачити людей

елегантних, у провінції трапляються

люди сильної вдачі.

Сійес

На другий день, о п’ятій годині, перше ніж пані де Реналь вийшла з спальні, Жульєн уже відпросився в господаря на три дні. Несподівано для себе Жульєнові захотілося побачити пані де Реналь, йому пригадалась її прекрасна рука. Він вийшов у сад; вона довго змусила себе чекати. Але якби Жульєн любив її, він помітив би її за прочиненими віконницями другого поверху; притулившись чолом до шибки, вона дивилася на нього. Нарешті, всупереч усім добрим намірам, пані де Реналь наважилась вийти в сад. Замість звичайної блідості, на лиці її зараз палав рум’янець. Ця щиросерда жінка видимо хвилювалась. Якась вимушеність, навіть гнів порушували властивий їй вираз спокійної ясності, яка немов підносила її високо над буденною суєтою і надавала її небесним рисам надзвичайної чарівності.

Жульєн поквапно підійшов до неї. Він захоплено милувався на її гарні оголені руки, прикриті похапцем накинутою шаллю. На свіжому ранковому повітрі ще яскравіше палали її щоки, на яких після пережитих за ніч хвилювань грав гарячковий рум’янець. Ця скромна й зворушлива краса, одухотворена думкою — чого не зустрінеш у простої жінки, — немов збудила ту грань Жульєнової душі, про яку він і сам не здогадувався. Захоплений жіночою вродою, якою жадібно впивався його зір, він не мав сумніву, що його зустрінуть приязно. Тим більше вразила Жульєна її підкреслено крижана холодність, у якій він запідозрив бажання поставити його на місце.

Радісна усмішка завмерла на його вустах; він знов згадав, яке місце посідає в суспільстві, особливо — в очах знатної дами й багатої спадкоємиці. В одну мить обличчя його змінилося: на ньому позначилась гордовитість і злість на самого себе. Він відчув пекучу досаду, що прочекав понад годину тільки для того, щоб його принизили.

«Лише дурень може гніватись на інших, — думав він. — Камінь падає тому, що важкий. Невже я завжди буду такою дитиною? Коли я нарешті навчуся віддавати цим людцям саме стільки душі, скільки належить за їхні гроші? Якщо я хочу поважати сам себе й домогтися їхньої поваги, треба показати їм, що лише моя бідність укладає угоди з їхнім багатством, а серце віддалене на тисячу льє від їхнього нахабства, і так високо, що до нього не можуть торкнутися нікчемні вияви їхньої зневаги або ласки».

Тим часом, як ці почуття сповнювали душу юного гувернера, його чутливе обличчя набирало виразу враженої гордості й люті. Пані де Реналь зовсім розгубилася. Доброчесна холодність, якою вона хотіла його зустріти, змінилася на її обличчі виразом співчуття, пройнятого подивом перед несподіваною зміною його настрою. Незначущі фрази, якими звичайно обмінюються вранці, — про здоров’я, про гарну погоду, — застигли на вустах в обох. Жульєнів розум не був затьмарений пристрастю, а тому він зумів показати пані де Реналь, що не вважає їхні стосунки дружніми: він нічого не сказав їй про свій від’їзд, вклонився й пішов.

Тим часом як вона стежила за ним очима, вражена похмурою зверхністю його погляду, ще вчора такого привітного, до неї підбіг старший синок і сказав, цілуючи:

— А в нас канікули, пан Жульєн сьогодні від’їздить.

Від цих слів пані де Реналь вся похолола. Вона була нещаслива через свою порядність і ще нещасніша через малодушність.

Нова подія заступила все в її уяві. Всі мудрі рішення минулої страхітливої ночі вмить розвіялись. Тепер ішлося не про те, щоб опиратись своєму чарівному коханому, а про загрозу втратити його навіки.

Однак треба було вийти до сніданку. На довершення біди, пан де Реналь і пані Дервіль тільки й розмовляли що про Жульєнову подорож. Рішучий і навіть зухвалий тон, яким той зажадав відпустки, здався вер’єрському меру підозрілим.

— Ясно, що цього селюка хтось переманює. Але хоч би хто це був, хай і сам пан Вально, всякого, певно, зупинить сума в 600 франків на рік, яку віднині доведеться витрачати. Вчора у Вер’єрі в нього, мабуть, попросили три дні відстрочки, щоб подумати, а сьогодні цей негідник тікає в гори, щоб не давати мені відповіді. Подумати лише, що ми змушені рахуватися з якимось нікчемним майстровим, нахабою — ось до чого ми дійшли!

«Якщо навіть мій чоловік, не уявляючи собі, як глибоко образив Жульєна, і той гадає, що він нас покине, то що ж тоді думати мені? — міркувала пані де Реналь. — Ах, усьому кінець!»

Щоб мати змогу виплакатися без свідків і не відповідати на розпитування пані Дервіль, вона сказала, що в неї страшенно розболілася голова, пішла до себе й лягла в ліжко.

— Ну й жінки, — повторив пан де Реналь, — завжди в них щось несправне. Ото мудрі штучки! — і він, посміюючись, вийшов.

Саме тоді, коли пані де Реналь терпіла жорстокі муки пристрасті, Жульєн весело простував стежкою серед найчудовіших у світі гірських краєвидів. Йому треба було перейти велике гірське пасмо на північ від Вержі. Стежка крізь густий буковий ліс зміїлась безліччю поворотів на схилі високої гори, що замикає з півночі долину Ду. І незабаром над горбами, що не пускають річку Ду на південь, зір подорожнього сягає аж до родючих рівнин Бургундії й Божоле. Хоч душа юного честолюбця не була чутлива до такої краси, час від часу він мимоволі зупинявся, щоб глянути на широкий і величний краєвид.

Нарешті він вибрався на вершину високої гори, через яку треба було перейти, щоб дістатися навпростець у відлюдну долину, де жив його друг, молодий лісоторговець Фуке. Жульєн не квапився побачити Фуке — ні його, ні будь-кого з людей. Сховавшися, мов хижий птах, серед голих скель на вершині великої гори, він міг здаля побачити будь-кого, хто йшов би сюди. На майже прямовисному схилі Жульєн помітив невеличкий грот. Він видерся на скелю й незабаром влаштувався у тому гроті. «Тут, — подумав хлопець, і очі його радісно заблищали, — ніхто не зможе завдати мені якоїсь прикрості». Жульєнові схотілось записати свої думки, — в усякому іншому місці це було б для нього небезпечно. Квадратна кам’яна брила правила йому за стіл. Перо його літало; він не бачив нічого навколо. Нарешті помітив, що сонце сідає за далекі гори Божоле.