Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду додому. Він робив над собою надзвичайне зусилля, і в голосі його почулося хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь затремтів, але Жульєн цього не помітив. Жорстока боротьба між обов’язком і несміливістю була така болісна, що він нічого довкола не помічав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: «Як тільки проб’є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити, — інакше піду до себе й застрелюсь».

Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульєн уже не тямив себе від хвилювання, і на башті, над його головою, пробило десяту. Кожен удар фатального дзвону відбивався у його грудях, і вони мимоволі здригались.

Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлунював у повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, — вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жульєн, ледве усвідомлюючи, що робить, схопив її знову. Хоч який він був схвильований, його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її у своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жульєновій.

Жульєнова душа сповнилась щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання. Її подруга вирішила, що вона нездужає, і запропонувала піти додому. Жульєн відчув небезпеку: «Якщо пані де Реналь зараз піде до вітальні, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване право».

Пані Дервіль знову запропонувала повернутися до вітальні, і в цю хвилину Жульєн міцно стиснув руку, яку йому покірно лишили.

Пані де Реналь, що вже була підвелась, знову сіла й ледь чутно сказала:

— Я справді щось нездужаю, але на свіжому повітрі мені буде краще.

Її слова довершили Жульєнове щастя, і він був у цю хвилину на сьомому небі: він говорив щиро, забувши своє прикидання, і здавався обом подругам, які його слухали, найприємнішою людиною у світі. Проте в раптовому нападі красномовства було трохи й боягузтва. Жульєн боявся, що пані Дервіль, занепокоєна сильним вітром, який віщував грозу, здумає повернутись додому. Тоді йому довелося б лишитись віч-на-віч з пані де Реналь. Йому якось майже випадково вистачило сліпої сміливості зробити те, що задумав, але він почував, що не зможе промовити жодного слова до пані де Реналь. Хоч би як лагідно вона дорікала йому, він однаково відчує себе переможеним, і щойно здобута перемога зійде нанівець.

На щастя, цього вечора його зворушливі й піднесені промови заслужили визнання навіть пані Дервіль, яка загалом вважала, що він незграбний, як дитина, і нецікавий. Що ж до пані де Реналь, рука якої лежала в руці Жульєна, то вона не думала ні про що, вона була немов у забутті. Години, проведені тут, під величезною липою, яку посадив, за переказом, іще Карл Сміливий, стали для неї найщасливішою порою життя. Вона з насолодою слухала, як зітхає вітер у густому листі липи і як зрідка стукають дощові краплі, що вже починали падати на найнижчі листочки. Жульєн навіть не помітив однієї речі, яка могла б його зовсім заспокоїти: пані де Реналь на хвилинку встала, щоб допомогти кузині підняти вазон з квітами, перекинутий вітром їм під ноги, але, сівши знову, вона відразу ж майже без опору віддала йому руку, наче між ними це було наперед домовлено.

Давно вже пробило північ; час було нарешті йти з саду; вони розійшлись. Пані де Реналь, у палкому захваті від кохання, перебувала в такому блаженному невіданні, що майже ні за що не докоряла собі. Солодке хвилювання не давало їй заснути. Жульєн, зовсім знесилений боротьбою, яку весь день вела в його душі боязкість і гордість, враз поринув у глибокий сон.

На другий день його збудили о п’ятій. Для пані де Реналь було б жорстоким ударом, якби вона знала, що він і не згадав про неї. Він виконав свій обов’язок, героїчний обов’язок. Сповнений щастя від усвідомлення цього, він зачинився у себе в кімнаті і з якоюсь новою насолодою поринув в описи подвигів свого героя.

Коли подзвонили до сніданку, Жульєн, начитавшися реляцій великої армії, уже забув про вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: «Треба буде сказати їй, що я її кохаю».

Але замість поглядів, сповнених любовної знемоги, які він сподівався зустріти, він побачив сердите обличчя пана де Реналя, який дві години тому приїхав з Вер’єра і не приховував свого незадоволення з того, що Жульєн цілий ранок не вчив дітей; не можна уявити собі нічого бридкішого, ніж цей бундючний пан, коли він бував чимось незадоволений і вважав, що має право виявляти свій поганий настрій.

Кожне в’їдливе чоловікове слово краяло серце пані де Реналь. Але Жульєн усе ще перебував у такому екстазі від великих подій, які протягом кількох годин хвилювали його уяву, що йому важко було враз опуститися на землю й прислухатись до грубих зауважень пана де Реналя. Нарешті він відповів йому досить різко:

— Я нездужав.

Тон його відповіді міг би образити й не таку вразливу людину, як вер’єрський мер. Йому схотілося негайно вигнати Жульєна, і його стримало тільки те, що він узяв собі за правило ніколи не поспішати в справах.

«Цей нікчемний хлопчисько, — подумав він, — створив собі певну репутацію в моєму домі. Вально може взяти його до себе або він одружиться з Елізою і в обох випадках у глибині душі сміятиметься з мене».

Незважаючи на всі його мудрі міркування, невдоволення пана де Реналя все-таки вибухнуло в грубій лайці, яка помалу роздратувала Жульєна. Пані де Реналь насилу стримувала сльози. Як тільки сніданок кінчився, вона попросила Жульєна провести її на прогулянку і по-дружньому сперлася на його руку. Але на все, що йому казала пані де Реналь, він тільки стиха повторював:

— Ось вони які, ці багатії!

Пан де Реналь ішов поруч з ними; його присутність іще збільшувала лють Жульєна, який раптом помітив, що пані де Реналь підкреслено сперлася на його руку. Жульєнові стало неприємно, він різко відштовхнув її і відсмикнув руку.