Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Then there were sighs, the deeper for suppression,

And stolen glances, sweeter for the theft.

And burning blushes, though for no transgression.

Don Juan, c. 1, st. 74[6]

Ангельська лагідність пані де Реналь, яка походила з її вдачі та теперішнього щастя, трохи зраджувала її тільки тоді, коли вона згадувала про свою покоївку Елізу. Ця дівчина дістала спадщину, після чого пішла на сповідь до кюре Шелана і призналась йому, що хоче побратися з Жульєном. Кюре щиро зрадів щастю свого улюбленця і надзвичайно здивувався, коли Жульєн рішуче заявив, що не приймає пропозиції мадемуазель Елізи.

— Бережіться, дитино моя, того, що діється у вашому серці, — сказав кюре, насупивши брови. — Я радію за вас, якщо ви нехтуєте таким майном тільки в ім’я вашого покликання. Ось уже п’ятдесять шість років, як я служу священиком у Вер’єрі, а проте мене, очевидно, звільнять. Мені прикро, але все-таки я маю вісімсот ліврів ренти. Кажу вам: не піддавайтеся ілюзіям про те, що може вам дати сан священика. Якщо ви запобігатимете ласки можновладців, ви занапастите свою душу на віки вічні. Ви зможете досягти благополуччя, але для цього треба буде кривдити знедолених, підлещуватись до супрефекта, мера, цієї впливової особи, і потурати їхнім примхам. Така поведінка, тобто те, що у світі називають «вмінням жити», може, для мирянина й не зовсім несумісна зі спасінням душі, але з нашим саном треба вибрати одне з двох: здобувати щастя на цім або на тім світі — середини нема. Ідіть, мій друже, поміркуйте й через три дні приходьте з остаточним вирішенням. Я з жалем помічаю в глибині вашої натури якийсь похмурий запал, який, на мою думку, не свідчить ні про поміркованість, ні про цілковите зречення земних благ, що конче потрібні священикові. Розум ваш обіцяє багато, але дозвольте мені сказати, — додав добрий панотець із слізьми на очах, — якщо ви приймете сан священика, я боятимусь за ваше спасіння.

Жульєн соромився свого хвилювання; вперше в житті він відчув, що його люблять; він заплакав від розчулення і, щоб ніхто не бачив його сліз, утік у гущавину лісу над Вер’єром.

«Що це зі мною? — подумав він. — Я почуваю, що міг би сто разів віддати життя за доброго кюре Шелана, а проте це ж він мені щойно довів, що я дурень. Головне для мене — обманути саме його, а він мене бачить наскрізь. Прихований запал, про який він каже, — це моє прагнення вибитися в люди. Кюре вважає, що я не гідний бути священиком, я ж був певен, що після моєї добровільної відмови від ренти в п’ятдесят луїдорів він буде найвищої думки про мою побожність і покликання.

Відтепер, — міркував Жульєн, — я покладатимусь лише на ті риси своєї вдачі, які перевірив на ділі. Хто б міг сказати, що я з такою насолодою проливатиму сльози? Що я здатний любити того, хто довів мені мою дурість?»

Через три дні Жульєн знайшов привід, до якого мав би вдатися насамперед; цей привід, по суті, був наклепом, та що з того! Помітно вагаючись, він признався кюре, що на перешкоді гаданому шлюбові стоїть причина, якої він не може назвати, бо тим зашкодив би третій особі. Це, звичайно, кидало тінь на поведінку Елізи. Пан Шелан відчув у юнаковій вдачі якийсь суєтний запал, цілком відмінний від вогню, що мав би горіти в серці юного служителя церкви.

— Друже мій, — сказав він йому, — вам краще було б стати добрим сільським буржуа, статечним і освіченим, ніж священиком без покликання.

Жульєн відповідав дуже добре на нові напучування: він знаходив саме ті слова, що найбільше пасували молодому запопадливому семінаристові; але тон, яким усе це вимовлялося, і вогонь у його очах, якого він не вмів приховати, стривожили пана Шелана.

Однак не слід погано думати про Жульєнові здібності: він вдало підбирає слова, пройняті хитрим і обачним лицемірством. Для його віку це досить добре. Що ж до жестів і тону, то він жив досі серед селюків і не мав перед собою гідних зразків. Згодом, коли він дістав змогу спілкуватися з панством, жести його стали такі самі бездоганні, як і мова.

Пані де Реналь дивувалася, що її покоївка, діставши таку спадщину, не повеселішала. Вона бачила, що дівчина вчащає до кюре й повертається від нього заплакана. Нарешті Еліза сама заговорила з господинею про свій шлюб.

Пані де Реналь здавалося, що вона занедужала, її кидало то в жар, то в холод, і вона втратила сон, оживаючи тільки тоді, коли бачила перед собою покоївку або Жульєна. Їхнє майбутнє щастя під спільним дахом не йшло їй з думки. Той убогий будиночок, де вони мали жити на п’ятдесят луїдорів ренти, вимальовувався їй у найчарівніших барвах. Жульєн, звичайно, зможе влаштуватися в супрефектуру в Бре, за два льє від Вер’єра, і в такому разі вона зможе іноді бачити його.

Пані де Реналь і справді здавалося, що вона божеволіє. Вона сказала про це чоловікові і нарешті справді захворіла й злягла. Того ж вечора, коли покоївка принесла їй їсти, господиня помітила, що дівчина плаче. Еліза тепер страшенно дратувала її, і вона гримнула на неї, але відразу ж попросила пробачення. Еліза ще дужче розплакалася і сказала, що, коли пані дозволить, вона розповість їй про своє горе.

— Кажіть, — відповіла пані де Реналь.

— Ну, так ось, пані, він відмовився; якісь лихі люди, мабуть, знеславили мене, і він повірив.

— Хто відмовився? — ледве вимовила пані де Реналь.

— Та хто ж, як не пан Жульєн! — відповіла покоївка, схлипуючи. — Пан кюре не зміг його умовити. Пан кюре каже, що не слід відмовляти чесній дівчині лише тому, що вона була покоївкою. Зрештою батько пана Жульєна простий тесляр, та й сам він чим заробляв на життя, поки не влаштувався до пані?