Розділ «ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ»

Пані де Реналь уже не слухала. Від надмірного щастя вона майже втратила розум. Кілька разів примусила вона Елізу повторити, що Жульєн відмовився остаточно і не мав надії, що він передумає і прийде до розумнішого вирішення.

— Я зроблю ще одну, останню, спробу, — сказала вона своїй покоївці, — я сама поговорю з паном Жульєном.

На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді — захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жульєн уперто відмовляється від Елізиних руки і достатку.

Помалу Жульєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розважливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь звеліла всім вийти. Її охопило почуття глибокого здивування.

«Невже я покохала Жульєна?» — спитала вона себе.

Відкриття, що в іншу хвилину викликало б у неї докори сумління і вразило б її до глибини душі, тепер здавалося їй чимось дивним, на що вона дивилась якось байдуже. Душа її, до краю виснажена щойно пережитим, стала нечутливою до пристрасних хвилювань.

Пані де Реналь хотіла було взятися за рукоділля, але поринула в глибокий сон; а коли прокинулась, все це вже не лякало її так, як мало б злякати. Вона почувала себе такою щасливою, що нездатна була бачити будь-що в поганому світлі. Наївна й проста, ця добра провінціалка ніколи не роз’ятрювала собі душу, щоб гостріше відчувати нові відтінки щастя чи горя. А до того як у домі з’явився Жульєн, пані де Реналь, цілком поринувши в нескінченні домашні турботи, які припадають на долю всякої матері й господині за межами Парижа, ставилась до любовних пристрастей так само, як ми ставимось до лотереї: суцільне шахрайство, щастя, в яке вірять лише божевільні.

Пролунав дзвінок на обід; пані де Реналь спалахнула, почувши голос Жульєна, що йшов з дітьми. Вона вже навчилась трошки хитрувати з того часу як покохала і, щоб пояснити свій рум’янець, почала скаржитись на головний біль.

— Отакі всі жінки, — відповів пан де Реналь, голосно зареготавши. — Завжди в них щось несправне.

Хоч як пані де Реналь звикла до таких жартів, але зараз тон чоловіка вразив її. Щоб забути образу, вона глянула на Жульєна. Якби Жульєн був найбридкішою людиною у світі, тієї хвилини він все одно сподобався б їй.

Старанно наслідуючи звичаї придворної знаті, пан де Реналь, як тільки настали перші теплі весняні дні, переїхав до Вержі, — села, що уславилось трагічною історією Габрієлі. За кількасот кроків від мальовничих руїн давньої готичної церкви стояв старий замок з чотирма вежами, що належав панові де Реналю; біля нього — парк, розбитий так, як Тюїльрійський, з багатьма буксовими бордюрами і каштановими алеями, що їх підстригали двічі на рік. Сусідня ділянка, засаджена яблунями, була місцем для прогулянок. У кінці плодового саду росло вісім чи десять розкішних горіхових дерев; їхні широчезні зелені крони здіймались, мабуть, на вісімдесят футів над землею.

— Кожне з цих проклятих горіхових дерев, — казав пан де Реналь, коли його дружина милувалась ними, — коштує мені врожаю з пів-арпана землі; у їхньому затінку не родить хліб.

Пані де Реналь наче вперше відчула красу природи; вона захоплювалась усім до нестями. Кохання, що проймало її, робило її заповзятливою і рішучою. Через два дні після переїзду до Вержі, як тільки пан де Реналь повернувся до Вер’єра у справах мерії, пані де Реналь найняла на власні кошти робітників. Жульєн порадив їй прокласти вузеньку доріжку, посипану піском, що йшла б, звиваючись, по всьому плодовому саду, аж до великих горіхів. Це дозволило б дітям гуляти зранку, не ризикуючи замочити в росі черевики. Не минуло й доби, як ця ідея була здійснена. Пані де Реналь весело провела цілий день з Жульєном, даючи вказівки робітникам.

Повернувшися з міста, вер’єрський мер дуже здивувався, побачивши готову доріжку. Пані де Реналь також була здивована приїздом чоловіка: вона забула про його існування. Після цього протягом ще двох місяців мер буркотів з того приводу, що, не спитавши його, вона наважилась на такі дорогі «нововведення». Але пані де Реналь зробила все те на власні гроші, і це його трохи втихомирило.

Вона цілі дні проводила в саду з дітьми і разом з ними ловила метеликів. Вони зробили великі сачки з світлого серпанку і бігали з ними за бідолашними лускокрилими. Цю хитромудру назву підказав пані де Реналь гувернер; вона виписала з Безансона чудову книжку Годара, і Жульєн розповідав їй про дивні звичаї цих комашок.

Їх безжально пришпилювали до великого картону, що його теж приготував Жульєн.

Нарешті в пані де Реналь і Жульєна знайшлася тема для розмов, і йому вже не доводилося у хвилини мовчання зазнавати пекельних мук.

Навіть про незначні речі вони без кінця й краю розмовляли з палким захопленням. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Елізи, якій доводилося надмірно працювати. «Ніколи,— казала вона, — навіть під час карнавалу, коли в Вер’єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день».

Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.

— Ніколи, пані, ви не були така молода, — казали їй вер’єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших краях).