Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Вона сміялася, але якась гіркість почувалася в її сміхові. Мабуть, їй здавалось, що Сільверові дуже легко розлучатися з нею й іти в похід. Парубок відповів їй поважним тоном:

— Ти — моя жінка. Я віддав тобі все моє серце. А Республіку я люблю, бо люблю тебе. Коли ми поберемося, нам треба буде багато щастя; і от по це щастя я й піду завтра вранці. Адже ж ти не порадиш мені залишитися вдома?

— О ні! — вигукнула жваво молода дівчина. — Чоловік повинен бути сміливим. Як гарно бути сміливим! Пробач мені мою ревність. Я занадто бажала б бути такою ж сміливою, як ти, Сільвере. Адже ж ти ще більше кохав би мене, Сільвере? Чи не так?

Вона помовчала з хвилину, потім додала з жвавістю й чарівною наївністю:

— Ох! Як я тебе обцілую, коли ти повернешся.

Цей вигук закоханого і відважного серця глибоко зворушив Сільвера. Він узяв Мієту в обійми й поцілував її в обидві щоки. Дівчина, сміючись, ухилялася, але очі її були повні сліз.

Околиця все ще спала в безмірній холодній тиші. Вони пройшли до берега. Там, ліворуч, на чималім горбі, стояли руїни вітряка, освітлені місяцем; залишалась одна тільки башта, зруйнована з одного боку. Тут вони домовилися повернути назад. Від самого передмістя вони ні разу не глянули на ниви, що оточували їх. Поцілувавши Мієту в щоку, Сільвер тільки тепер підвів голову й помітив вітряк.

— Як! Ми вже прийшли! вигукнув він. — Ось і вітряк. Мабуть, уже півдесята година; треба вертатися.

Мієта наприндила губи.

— Походимо ще трохи, — благала вона, — тільки декілька кроків, до того невеличкого роз’їзду, не далі…

Сільвер, усміхаючись, обняв її за стан. Вони почали знову спускатись дорогою, не боячись цікавих поглядів, бо коли минули останній будинок, то не зустріли ні одної живої душі. Проте вони все ще прикривались кереєю. Ця керея, цей спільний їхній одяг був ніби природним кублом їхнього кохання. Скільки щасливих вечорів зазнали вони в ній! Коли б вони просто йшли поряд, то почувалися мізерні, загублені серед широкого поля. Але їм додавало певності й сили те, що вони були злиті докупи. Розхиливши поли, вони дивилися на поле, що розгорталося обабіч дороги, не почуваючи того пригнічення й страху, що оповивають людську душу серед байдужих безкресих просторів. Їм здавалося, що вони дома й що милуються, ніби з вікна, цим полем, укритим саваном зими та ночі, і цією тихою самотою, і цими смугами білястого світла. Все це занадто приваблювало їх до себе, але не роз’єднувало їхніх сердець, що билися близько одно біля одного.

Вони припинили всяку розмову не тільки про себе, а навіть і про інших і цілком віддалися миті, не гадаючи про майбутнє. Стискуючи один одному руки, вони лише зрідка обмінювалися словами, коли бачили який-небудь гарний куточок, але не слухали одне одного, приспані теплом обіймів. Сільвер забув про свій революційний запал. Мієта не гадала вже про те, що через яку-небудь годину коханий мав покинути її надовго, а може, й назавжди. І, як у звичайні дні, коли розлука не тьмарила радості їхніх побачень, вони йшли в любовному раюванні, в солодкій дрімоті.

Вони йшли і скоро опинилися коло роз’їзду, що про нього говорила Мієта, — він провадив полями до села на березі Віорни. Але вони не зупинились, а спускалися далі, ніби не помічали стежки, через яку обіцялись не переходити. Тільки згодом Сільвер зауважив:

— Мабуть, уже пізно, ти втомилась.

— Ні, клянусь тобі, я не втомилася, — відповіла дівчина. — Так я можу пройти ще декілька верстов.

Потім вона додала ніжним голосом:

— Хочеш, ми спустимось на луки Сен-Клер? Тільки туди, а потім повернемося.

Сільвер, заколисаний одноманітною ходою, дрімаючи з розплющеними очима, не заперечував. Знов їх пойняла розкіш. Вони йшли поволі, боячись того моменту, коли їм доведеться повертатись тим самим схилом. Доки вони йшли все вперед, їм здавалося, що вони до кінця віку йтимуть отак, обійнявшись, пригорнувшись одне до одного. Повернення назад загрожувало розлукою, жорстоким прощанням.

Спуск потроху ставав пологішим. По всій долині, аж до Віорни, що текла на тому її боці, вздовж низьких горбів постелилися луки Сен-Клер, відокремлені обсадами від дороги.

— Ба, — вигукнув Сільвер, помітивши перші смуги трави, — ходімо ще до мосту!