— Ти довго чекав мене? Я бігла, я зовсім задихалась.
Сільвер не відказав нічого. Йому, здавалось, було не до сміху; він сумно подививсь на дівча й сів поруч з нею, кажучи:
— Я хотів бачити тебе, Мієто. Я чекав би тебе цілісіньку ніч. Завтра вранці я рушаю.
Мієта тільки тепер помітила рушницю, що лежала на траві. Вона споважніла й прошепотіла:
— А… так це вже вирішено… он і рушниця…
Настала мовчанка.
— Так, — невпевнено відповів Сільвер. — Це моя рушниця. Я виніс її з дому, бо завтра вранці тітка Діда могла б побачити, що я беру її, та й стала б турбуватися. Я хочу сховати її тут, а завтра перед відходом прийду за нею.
Мієта не могла відірвати очей від рушниці, необережно на траві кинутої, тому Сільвер підвівся й знову засунув її між дошки.
— Вранці ми дізналися, — сказав він, знов сідаючи на плиту, — що повстанці з Палю та Сен-Мартен-де-Во вийшли вже і минулої ночі стояли в Альбуазі. Вирішено приєднатися до них. Сьогодні частина робітників Пласана вже покинула місто; завтра й останні рушать за своїми братами.
Слово «брати» він вимовив з якимось юнацьким захопленням.
— Боротьба неминуча, — додав він, — але право на нашому боці, і ми подолаємо ворогів.
Мієта слухала Сільвера, пильно дивлячись поперед себе, але нічого не бачачи.
— Добре, — сказала вона, коли він замовк, і, трохи по-мовчавши, додала: — Ти попереджав мене, але я все ще сподівалася. Нарешті це вирішено.
Здавалось, вони не знаходили слів для розмови.
В пустельному кутку на зеленій просіці стало сумно й тихо, тільки місяць гойдав на траві тінь від купи дощок. При білому світлі місяця і вона здавалась нерухомою, безмовною. Сільвер обняв за стан Мієту, а вона схилилася на його плече. Вони не цілувались, тільки в обіймах виявилась їхня невинна братерська любов.
На Мієті була довга, з відлогами керея, що спадала їй аж до ніг і майже покривала її всю; видно було тільки голову та руки. Селянки та робітниці ще й досі носять у Провансі такі довгі кереї, їх звуть хутром; мода на них перейшла з давніх давен. Мієта відкинула відлогу на потилицю; бо її дівоцьке життя проходило просто неба і в жилах її текла бурхлива, палка кров, а тому вона ніколи не носила чепців.
Невкрита голова її різко значилась на мурі, місяцем освітленому. Це була ще дитина, але дитина, що ставала вже жінкою. Для неї наступила та чарівна доба, коли дівчина робиться сміливою та свавільною. У цю пору з’являється ніжність квітки, що починає розпускатися: незакінченість форм сповнена невимовного чару, округлі і сласні лінії ледве тільки визначаються в невинній дитячій худорлявості — в ній зроджується жінка з її першою непорочною сором’язливістю, вона ще вагається розлучитися з дитячим тілом, але вже кожна її риса має на собі ознаку статі.
Для деяких дівчат це найкритичніший час: вони швидко ростуть, марніють, робляться жовтими, кволими, як скороспілі рослини. Але для Мієти, як для всіх дівчат з гарячою кров’ю, що живуть на чистому повітрі, це був час чарівної, неповторної грації.
Мієті минуло тринадцять років. Хоча вона була рослява і дужа як на свій вік, їй не можна було дати більше — такою простодушною та ясною усмішкою світилось її обличчя. Але вона вже досягла зрілості, завдяки підсонню та через те суворе життя в ній швидко розквітала жінка. Вона була майже такого зросту, як і Сільвер, міцна, бадьора і вся дихала життям. Як і в її друга, краса її не була звичайною. Ніхто не сказав би, що вона невродлива, але більшість юнаків вважали її за якусь чудну. Вона мала пишне волосся, чорне, як атрамент, шорстке і пряме над чолом, воно піднімалося кучерявими хвилями, падало назад, завивалось пухолями на голові й потилиці, як те море, що хвилюється, бурхливе та химерне. Волосся було таке густе, що вона не знала, що з ним робити, воно їй докучало. Вона якнайміцніше сплітала його в декілька кіс з дитячий кулак завтовшки, щоб коси забирали найменше місця на голові, потім скручувала їх на потилиці. Не було в неї часу турбуватися своєю зачіскою, але цей скрут, укладений нашвидку і без дзеркала, з-під її пальців виходив якийсь вишуканий. Маючи такий шишак, цю купу кучерявого волосся, що вибилося на скронях і закривало шию, мов звіряча шкура, вона, певно, могла ходити простоволоса, не звертаючи уваги ні на дощі, ні на морози. Під темною дугою волосся її низьке чоло мало форму й золотистий колір півмісяця. Великі чорні очі, короткий з широкими ніздрями ніс, трохи кирпатий, дуже червоні й дуже повні губи — всі ці риси окремо були б негарні, але в цілому, на чарівному округлому і рухливому обличчі, справляли враження жагучої й захоплюючої краси.
Коли Мієта засміялася, відкинувши голову назад і ніжно схилившись на плече Сільверові, вона здавалась античною вакханкою, своїми грудьми, трепетливими від дзвінкої веселості, кругленькими, як у дитини, щічками, широкими білими зубами та кучерявим волоссям, що вилося круг її голови, ніби той вінок з гроневої лози. А щоб побачити в ній незайману тринадцятирічну дівчину, треба було запримітити, який невинний цей щирий лагідний сміх, а головне — розглянути, які по-дитячому ніжні лінії підборіддя, яке чисте і ясне її чоло. Засмалене обличчя Мієти інколи мінилося бурштином. Тонкий чорний пушок накладав уже легку тінь над її верхньою губою. Груба робота починала вже псувати її маленькі короткі руки, які б неробство могло б перетворити в чарівні, пухкенькі рученята буржуйки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Щастя Ругонів» автора Золя Е. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ“ на сторінці 7. Приємного читання.