Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

І бачачи, як блідий Сільвер стиснув кулаки і затремтів дужче за неї, вона сказала:

— Облиш. Це стосується мене.

Потім, звернувшись до натовпу, вона голосно гукнула:

— Брешете, ви брешете, він ніколи не взяв жодної копійки ні в кого! Ви це добре знаєте. Чому ви обвинувачуєте його, коли знаєте, що він не винен?

Від гніву вона гордо випросталась, її палка, бунтівлива натура, здавалось, досить спокійно сприймала обвинувачення в душогубстві, але те, що батька винуватили в злодійстві, доводило її до люті. Всі це давно вже знали, і тому люди з безглуздою жорстокістю найчастіше кидали їй в обличчя саме таке обвинувачення.

Чоловік, що тільки що взивав її батька злодієм, повторив лише те, що говорилося вже багато років. Гнів Мієти викликав сміх. Сільвер ще більше стискував кулаки і справа могла б скінчитися погано, але раптом один мисливець з Сея, що присів відпочити на купі каміння, прийшов на допомогу дівчині.

— Вона правду каже, — озвався він. — Шантагрей був один із наших. Я добре знав його. Справа його заплутана. Я, наприклад, вірю, що він сказав на суді. Він застрелив жандаря на полюванні, але той же сам цілився в нього з карабіна. Кожен, бувши Шантагреєм, став би захищатися. Але Шантагрей чесна людина, він не крав.

— Як завжди в таких випадках, досить було заступитися одному, щоб знайшлись і інші оборонці. Виявилось, що багато робітників теж знали Шантагрея.

— Так, так, це правда, — підхопили вони, — він не злодій. У Пласані багато є волоцюг, що треба було б посадити у в’язницю на його місце… Шантагрей наш брат… Заспокойся, дівчинко.

Ніколи ще Мієта не чула доброго слова про свого батька. Його називали звичайно в її присутності волоцюгою й розбишакою, а ось тепер добрі люди знаходили для нього слова виправдання, запевняючи, що він чесна людина. Мієта залилася сльозами, її пойняло те саме зворушення, що від нього стискалось горло при звуках «Марсельєзи», їй захотілося віддячити тим людям, що так тепло ставляться до бездольних. Спершу їй майнула думка по-чоловічому стиснути руки кожному, але серце підказало інше. Біля неї стояв повстанець, що тримав прапор. Вона доторкнулася до держака і замість подяки сказала благальним голосом:

— Дайте мені прапор, я понесу.

Робітники, люди прості серцем, зрозуміли наївну шляхетність цього пориву.

— Справді! — вигукнули вони. — Хай дочка Шантагрея понесе прапор.

Один дроворуб зауважив, що вона швидко втомиться й не зможе йти далеко.

— О, я дужа, — відповіла Мієта, з гордістю закасуючи рукава й показуючи свої круглі руки, міцні, як у дорослої жінки.

І коли подали їй прапор, вона додала:

— Пождіть трохи!

Швидко скинувши керею, дівчина знов одягла її навиворіт, червоною підбійкою догори.

Освітлена білуватим промінням місяця, вона стояла перед юрбою ніби в широкій пурпуровій мантії, що спадала до самих ніг. Відлога покривала їй голову, мов фрігійський ковпак, вона взяла прапор і притулила держак до грудей. Зборки цієї кривавої корогви майоріли поза нею, її дитяче натхненне обличчя в ореолі кучерявого волосся, з великими вогкими очима і всміхненими розхиленими устами було гордо й рішуче зведене до неба. У цей мент вона нагадувала богиню Свободи.

Повстанці привітали її гучними оплесками. Їх, цих південців, захопив ентузіазм, коли перед ними раптом з’явилася ця велична дівчина, уся в червоному, що так палко притискала до грудей їхній прапор.