Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

В цій хвилі чоловік перебив їй мову, кажучи:

— Еге! Глянь, чи не він ото виходить з підпрефектури?

Старій жінці досить було тільки одного погляду.

— Він знову надів пов’язку! — крикнула вона.

Справді, Арістід знову перев’язав руку. Імперія похитнулася, Республіка не тріумфує, і він передбачливо поклав собі тим часом вернутися до ролі інваліда. Він похмуро перейшов майдан, навіть не підвівши голови. Потім, очевидно, почувши з гурту небезпечні й компрометуючі слова, Арістід поквапився зникнути за рогом вулиці Бан.

— Бачиш, він і не подумав зайти до нас, — гірко сказала Фелісіта. — Вже по всьому. Навіть діти цураються нас…

Вона з серцем зачинила вікно, щоб більше нічого не бачити й не чути. Засвітивши лампу, чоловік і жінка сіли обідати. їли вони нехотя, залишаючи шматки по тарілках. Треба було якнайшвидше вжити якихось заходів. На ранок Пласан повинен бути біля їхніх ніг, повинен просити в них ласки, коли вони не хочуть назавжди розлучитися з мрією про багатство. Цілковита відсутність будь-яких повідомлень була єдиною причиною їхнього нудного вагання. Фелісіта своїм ясним розумом швидко це втямила. Коли б вони знали, які наслідки перевороту, вони або зухвало, попри все, розігрували б далі ролю визволителів, або ж, навпаки, постарались би швидше пустити в непам’ять програну партію. Але нічого певного вони не знали, вони втрачали тямку, вмивалися холодним потом, кладучи на карту всю свою будучину, в цілковитому невіданні подій.

— І ще цей паскудний Ежен нічого не пише! — викрикнув Ругон із розпачем, не помічаючи, що видає дружині таємницю свого листування.

Фелісіта прикинулась, ніби не чує. Але викрик чоловіка глибоко вразив її. Справді, чому Ежен нічого не пише батькові? Він так сумлінно його повідомляв весь час про успіхи бонапартистів… Не міг же він не попередити батька про перемогу або поразку принца Луї. З самої обачності йому треба б надіслати батькам таку новину. Якщо Ежен мовчить, значить, Республіка взяла гору і його запроторено разом із претендентом у Венсенську в’язницю. Фелісіта завмерла з жаху; мовчання сина відбирало в неї останню надію.

У цей мент принесли газету, ще зовсім свіжу.

— Як! — сказав П’єр, дуже здивований. — Вюйє таки випустив «Вісника»?

Він обідрав бандероль, прочитав про себе передовицю і, пополотнівши, упав у фотель.

— На читай, — сказав він, передаючи газету Фелісіті.

Це була чудесна стаття, просякнута безтямною злістю проти повстанців. Ніколи ще з пера не спливало стільки ненависті, брехні й мерзотної облудності. Вюйє починав з оповіді про вступ повстанського загону до Пласана. Правдивий шедевр! Тут були й «бандити», й «пики вішальників», і «покидьки каторги», що напали на Пласан, сп’янілі від горілки, сластолюбства й грабунків…». Він розводився про те, як вони «никали містом, лякаючи мирну людність дикими вигуками, в ненатлій жадобі гвалту і вбивств…». Сцени в мерії й арешт влади робилися страшною драмою. «Вони схопили за горло найшановніших громадян: мера, хороброго майора національної гвардії, поштмейстера, цього лагідного урядовця; негідники вінчали свої жертви терновими вінками, як Ісуса Христа, й плювали їм в обличчя». Рядки, присвячені Мієті та її червоній кереї, пройнято ліричним обуренням. Вюйє нарахував десять-двадцять дівчат, заплямованих кров’ю. «І хто не бачив серед цих чудищ повій, одягнених у червоне, які, може, качалися у крові мучеників, що їх забили ці розбійники в дорозі. Вони маяли прапорами й на перехрестях оддавалися соромним пестощам цілої юрби». І Вюйє додавав із сущо біблійним пафосом: «Республіці завжди товаришують проституція й убивство».

Така була перша частина статті.

Скінчивши свою оповідь, книгар патетично запитував: «Чи довго ще країна зазнаватиме сорому від цих диких звірів, що не шанували ні власності, ні особи?» Далі він кидав заклик до всіх хоробрих громадян, кажучи, що терпіти все це й далі — значить, надавати певності повстанцям, і тоді вони можуть прийти й вирвати «дочку з обіймів матері, жінку з чоловікових обіймів». Нарешті, після набожної заяви, що бог хоче знищення лиходіїв, стаття кінчалася таким закликом: «Кажуть, що ця мерзота знову під брамами нашого міста, то й що! Дружно візьмімось за рушниці й переб’ємо їх, мов собак. Я піду в перших лавах і буду щасливий, що визволю землю від таких гадюк!»

Ця стаття, де невмілий провінційний журналіст оздоблював лайку напушистими фразами, вразила Ругона. Коли Фелісіта поклала газету на стіл, він пробурмотів:

— Ох, лишенько! Він до краю добив нас; можуть подумати, що це я навіяв йому цю лайливу статтю.

— Але ж ти ще вранці казав мені, — озвалася жінка, про щось думаючи, — що він рішуче одмовився писати проти республіканців. Його налякали чутки. Ти ж сам запевняв, що він був блідий наче смерть.

— Авжеж, я й сам нічого не розумію. Коли я почав наполягати, він дійшов навіть до того, що став мені дорікати, чому я не повбивав усіх повстанців… Таку статтю треба було б написати вчора, сьогодні вона нас погубить.