Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

— Вибачте, хіба ви не читали відозви?

— Воно правда, там сказано, що лад буде підтримано силою, коли цього вимагатимуть обставини.

— От бачите, сказано: «силою», тобто — збройною силою.

— А що говорять?

— Та всім, звісно, лячно; дивуються, чому солдати не приходять, дуже навіть можливо, що повстанці їх перебили.

У кав’ярні почувся переляканий крик. Ругон хотів був увійти й сказати цим буржуа, що в відозві й не мовилося за прихід війська, що не треба читати між рядків й розводити такі безглузді чутки. Але в глибу душі він і сам, можливо, сподівався на військо і теж починав дивуватися, чому досі немає жодного солдата. Він повернувся додому дуже стурбований. Фелісіта, жвава й бадьора, сповнена мужності, розсердилася, що його налякали такі дурниці. За десертом вона почала заспокоювати його.

— Ех ти, дурна голово, — сказала вона, — тим краще, що префект забув про нас. Ми самі врятуємо місто. А мені б хотілося, щоб повстанці повернулися, ми їх зустріли б пострілами і вкрили б себе славою. Слухай, накажи позачиняти міські брами та не лягай спати, а краще постарайся всю ніч метушитися якомога більше, це згодом стане тобі в пригоді.

П’єр повернувся до мерії трохи підбадьорений. Але йому довелося зібрати всю свою мужність, щоб залишатися непохитним серед пхикання й нарікань колег. Члени тимчасової комісії приносили паніку в складках своїх сурдутів, як запах дощу в негоду. Всі запевняли, що сподівалися на збройну підмогу, кричали, що не можна залишати так хоробрих громадян на поталу бунтівникам. П’єр, щоб заспокоїти їх, майже пообіцяв, що завтра прибуде військо. Потім урочисто заявив, що збирається позачиняти брами. Всі присутні відчули полегшу. Національним гвардійцям наказано негайно піти до брам і замкнути їх на два спусти.

Коли вони вернулись, деякі члени комісії призналися, що тепер у них спокійніше на душі. А коли П’єр сказав, що критичне становище міста накладає на них обов’язок залишитися на своєму посту, декотрі почали лаштуватися на ніч, сподіваючись поспати в фотелі. Грану надів чорну шовкову ярмулку, що її передбачливо захопив із дому. Біля одинадцятої години майже всі члени комісії уже спали навколо столу пана Гарсоне. Лиш дехто сидів з розплющеними очима і під мірні кроки національних гвардійців, що ходили надворі, мріяв про те, як він виявить хоробрість і як заслужить ордена. Висока настільна лампа освітлювала цю чудну нічну варту. Ругон, здається, дрімав. Раптом він підвівся й наказав послати по Вюйє. Він тільки згадав, що сьогодні ще не одержав «Вісника».

Книгар з’явився дуже сердитий, в злому гуморі.

— Ну? — спитав Ругон, відводячи його набік. — А стаття, що ви її обіцяли? Я так і не бачив газети.

— Так оце для цього ви потурбували мене? — спитав Вюйє. — Геть к чорту! «Вісник» не вийшов. Я зовсім не бажаю, щоб мене завтра прирізали, коли раптом вернуться повстанці.

Ругон з силуваною усмішкою заперечив, що, бог дасть, нікого різати не збираються. Навпаки, саме тепер, коли ходять такі брехливі й неспокійні чутки, стаття в газеті й могла б прислужитися в добрій справі.

— Може, й так, — відповів Вюйє, — але найблагородніша справа — це зберегти голову на плечах. — І додав ущипливо: — А я гадав, що ви повбивали всіх бунтарів до єдиного. А їх, виявляється, ще сила-силенна, і я не можу важити своїм життям.

Ругон, залишившись сам, здивувався з обурення цього чоловіка, завжди такого покірливого й облесливого. Поведінка Вюйє здалася йому якоюсь підозрілою. Але йому ніколи було дошукуватися правди. Не встиг він знову вмоститися в фотелі, як увійшов Рудьє, несамовито брязкаючи шаблею, прив’язаною до пояса. Ті, що спали, скочили перелякані. Грану навіть подумав, що закликають до бою.

— Га? Що? Що там таке? — спитав він похапцем, ховаючи до кишені свою гарну шовкову ярмулку.

— Панове, — без усякої передмови сказав засапаний Рудьє, — мені здається, до міста підступає повстанська банда.

Ці слова присутні зустріли переляканою мовчанкою.

І тільки в Ругона стало духу запитати:

— Ви їх бачили?