Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

— Хай живе конституція!

— Хай живе Республіка!

Пан Гарсоне намагався говорити, покликаючись на своє становище службової особи, але фермер з Палю, що стояв під самісіньким балконом, перебив йому мову.

— Зараз, — мовив він палко, — ви службова особа поваленої влади. Ми звільняємо вас від ваших обов’язків.

Досі майор Сікардо тільки кусав вуса та бурмотів глухі прокльони. Палиці й коси обурювали його. Він стримувався неймовірним зусиллям, щоб не всипати по-своєму цим горе-солдатам, що не мали навіть по рушниці на брата. Але коли почув, що добродій у цивільному пальті збирається зняти мера, оперезаного шарфом, він не витримав і гукнув:

— Гей ви, потолоч! Коли б у мене було чотири солдати й капрал, я намняв би вам вуха й навчив, як шанувати старших.

Цього було досить, щоб викликати найрішучіші дії.

Довгий галас прокотився по натовпу, і він кинувся до дверей мерії. Сторопілий пан Гарсоне поквапився піти з балкона, благаючи Сікардо бути розсудливішим, коли він не хоче, щоб їх усіх перебили. Не зметнулось і двох хвилин, як двері уступилися і натовп ринув у мерію; гвардійців швидко обеззброїли, мера й інших службовців заарештували. Сікардо не хотів віддавати шпаги, й начальникові Тюлетського загону, людині холоднішої крові, довелося захищати його від розлютованих повстанців. Коли ратуша опинилася в руках республіканців, полонених одвели до кав’яреньки на Базарному майдані й лишили там під вартою.

Повстанська армія не мала б проходити через Пласан, але начальники вирішили, що людям потрібні їжа та відпочинок. І ось, замість того щоб одразу ж захопити головне місто департаменту, колона звернула ліворуч, збочила, що й згубило її. Виною всьому була недосвідченість і неприпустима нерішучість імпровізованого генерала, що командував загоном. Повстанці прямували до згір’я Сен-Рур, за десять миль від Пласана, і ось перспектива цього довгого походу й примусила їх увійти в місто, незважаючи на пізню годину, бо, певно, було вже пів на дванадцяту.

Коли пан Гарсоне почув, що армія потребує харчів, він погодився достачити припаси. За цих важких обставин він виявив тонке розуміння ситуації. Треба було будь-що нагодувати три тисячі зголоднілих людей; не можна допустити, щоб пласанці, прокинувшись, побачили, що повстанці сидять на пішоходах вулиць; якщо ворохобники вирушать до світанку, то вони пройдуть заснулим містом як поганий сон, як те лихе привиддя, що розвіюється з досвітком. Пан Гарсоне, залишаючись під арештом, в супроводі двох вартових пішов грюкати в двері пекарень і звелів пороздавати повстанцям усі запаси хліба, що їх міг знайти.

О першій годині ночі три тисячі чоловік, сидячи на землі, їли, тримаючи свою зброю між ногами. Майдани базару й мерії було перероблено на просторі їдальні. Незважаючи на пронизливий холод, чути було, як жартували в натовпі, окремі гурти людей різко вимальовувались у сяйві місяця. Бідолахи, зголоднівши, жадібно поїдали свої пайки, дмухаючи на закляклі пальці, а з сусідніх вулиць, де на білих порогах будинків теж видніли невиразні чорні постаті, долинали заводи сміху, що вибухали в темряві й губилися в велелюдному гамі. З вікон вихилялися зацікавлені жінки; кумасі, запнуті хустками, осмілівши, дивилися, як їдять ці страшні бунтарі, як ці кровожерні вбійники ходять по черзі до крана на базарі і п’ють воду з пригорщі.

Поки юрба захоплювала ратушу, жандармерія, розташована за два кроки від неї, на вулиці Канкуен, що виходить до базару, так само перейшла до рук народу. Жан-дарів захопили в ліжках і обеззброїли за кілька хвилин. Мієту та Сільвера натиском юрби віднесло в цей бік. Дівчину, що ввесь час тулила до грудей прапор, притиснули до муру касарні, а Сільвер, підхоплений людською хвилею, протиснувся всередину будинку. Він допомагав товаришам виривати в жандарів карабіни, що їх ті встигли посхоплювати. Розлютований, сп’янілий одним поривом, він напав на високого жандаря на ім’я Ренгад і кілька секунд борюкався з ним. Нарешті юнакові пощастило швидким рухом вихопити карабін. Цівка рушниці сильно вдарила в обличчя Ренгадові й вибила йому праве око. Потекла кров і оббризкала руки Сільверові. Той миттю протверезів. Він глянув на свої пальці й, кинувши карабіна, побіг стрімголов, махаючи руками, щоб струсити з них кров.

— Тебе поранено! — скрикнула Мієта.

— Ні, ні, — відповів він глухим голосом, — я тільки-но вбив жандаря.

— Він умер?

— Не знаю, все обличчя йому було скривавлене. Ходімо швидше!

Він потяг її за собою. Дійшовши до базару, він посадовив дівчину на кам’яну лаву й сказав, щоб вона чекала на нього тут. Хлопець усе поглядав на свої руки й щось бурмотів. Мієта, зрештою, зрозуміла з його безладних слів, що він хоче перед відходом попрощатися з бабунею.

— Ну то йди, — сказала вона. — Не турбуйся про мене. Та вимий же руки.

Він подався прудкою ходою, розчепіривши пальці й не здогадуючись ополоснути їх під колонкою, що минав. З того моменту, як він відчув на своїй шкірі теплу кров Ренгада, його посіла одна думка: бігти до тітки Діди, вимити руки в ночвах біля колодязя на маленькому дворі. Йому здавалося, що тільки там він зможе змити цю кров. У нього пробудилося раптом усе його мирне та ніжне дитинство; він відчув непереможну потребу заховатися в бабуниних спідницях хоч би на одну хвилину. Прибіг він задиханий. Тітка Діда ще не вкладалася. Це, певно, здивувало б Сільвера іншим часом. Входячи до кімнати, він не зразу помітив свого дядька Ругона, що сидів у кутку на старій скрині. Не чекав він і розпитів бідолашної баби.

— Бабуню, — сказав він швидко, — пробачте мені… Я… йду з усіма… Бачите, на мені кров… Я, здається, вбив жандаря.