Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Але він і далі підозріло озирався навколо себе. Він відчував, що П’єр не міг кинути справи в такий рішучий мент. Він підступив до Фелісіти, що позіхала, сидячи на канапі.

— Кажи, де сховався твій чоловік, — сказав він. — Я тобі обіцяю, що нічого поганого йому не буде зроблено.

— Я вам сказала правду, — зауважила вона нетерпляче. — Як я можу видати вам свого чоловіка, коли його нема? Ви ж шукали всюди, чи не так? Дайте ж мені тепер спокій.

Макар, розлючений невістчиною байдужістю, либонь, ударив би її, але цього часу з вулиці долинув глухий гомін. Це колона повстанців з’явилася на вулиці Бан.

Антуанові довелося залишити жовту вітальню, він показав Фелісіті кулака, обізвав її старою мерзотницею і пообіцяв незабаром вернутися. Спустившись униз, він одвів набік одного з своїх товаришів, землекопа, на прізвище Касут, найдужчого з чотирьох, і звелів йому сісти на гапкові й не рухатися з місця до нового наказу.

— Прийди й скажи мені, — мовив Антуан, — коли цей поганець вернеться додому.

Касут важко сів на східці. Вийшовши на вулицю, Макар звів очі й побачив в вікні жовтого салону Фелісіту: спершись на підвіконня, вона з цікавістю поглядала на повстанців, ніби то був полк, що проходив з музикою місто. Її незворушний спокій геть розлютив Антуана; він ладен був вернутися й викинути стару жінку на вулицю. Але, опанувавши себе, він рушив за колоною, притишено бурмочучи:

— Так, так, милуйся на нас. Побачимо, чи завтра ти вийдеш на свій балкон.

Було біля одинадцяти годин вечора, коли повстанці увійшли до міста Римською брамою. Робітники, що залишилися в Пласані, відчинили її навстіж, незважаючи на нарікання вартівника — в нього силоміць одібрали ключі. Все життя він ревно ставився до своїх обов’язків і звик пускати лише по одній душі, та ще й пильно придивившись; тепер він став ні в сих ні в тих, побачивши таку хмару людей; він бурмотів, що його навіки зганьблено. На чолі колони, як і раніше, йшли пласанці, ведучи за собою інших. Мієта була в перших лавах, ліворуч од неї — Сільвер; вона гордо підносила прапор, відчуваючи за гратчастими віконницями перелякані погляди стривожених буржуа. Повстанці з обережності повільно сунули Римською й Банською вулицями; вони побоювалися, що їх на перехресті зустрінуть пострілами з рушниць, хоча й знали спокійний поров мешканців. Але місто ніби вимерло; тільки подекуди з вікон чулися придушені голоси. І за весь час, поки вони йшли, прочинилося тільки п’ять-шість віконниць, не більше, і літній рантьє в сорочці й з свічкою в руках висунувся в вікно, нахиляючись, щоб краще бачити; але, вгледівши високу дівчину в червоному, що, здавалося, тягнула за собою цей натовп чорних демонів, він швидко зачинив вікно, переляканий цим чортовим видовищем.

Потроху тиша сонного міста заспокоїла ворахобників, вони насмілилися звернути з вулички старого кварталу й вийшли до Базарного майдану й майдану Ратуші, що сполучалися короткою й широкою вулицею. Обидва ці майдани, обсаджені кволими деревами, ясно освітлював місяць. Будівля ратуші, нещодавно відремонтована, вирізнялася на ясному небі великою білою плямою, на якій тонкими чорними рисами чітко вимальовувалися залізні арабески балкона. Можна було розпізнати на цьому балконі кілька осіб: мера, майора Сікардо, трьох-чотирьох міських радників та кількох інших службовців. Унизу брама була зачинена. Три тисячі республіканців, наповнивши обидві площі, зупинилася, підвівши голови, в чеканні, ладні дружним натиском виламати двері.

Поява повстанців у таку пізню годину заскочила владу зненацька. Перш ніж податися до мерії, майор Сікардо звернув додому одягти мундир. Потім він побіг будити мера. Під ту мить, коли вартівник Римської брами, відпущений повстанцями, прибіг до мерії й доповів, що розбишаки вдерлись до міста, майорові з великими труднощами пощастило зібрати чоловік двадцять солдатів національної гвардії. Не встигли навіть попередити жандарів, хоча їхня касарня була поряд. Наспіх зачипили двері й почали радитися. Не збігло й п’яти хвилин, як глухе безперестанне ревіння сповістило про наближення колони.

Пан Гарсоне, з ненависті до Республіки, либонь, дуже хотів захищатися. Але, як людина обережна, він зрозумів, що опір марний, коли побачив навколо себе лише декілька блідих заспаних урядовців. Радилися недовго. Один тільки Сікардо стояв на своєму: він неодмінно бажав битися й стверджував, що досить двадцяти чоловіка, щоб навести на розум тритисячну юрбу цієї наволочі. Пан Гарсоне знизав плечима й оповістив, що єдиний вихід — з гідністю капітулювати. А що ревіння натовпу дужчало, він вийшов на балкон, слідком за ним вийшла й решта.

Помалу запанувала тиша. Внизу, в хисткій чорній масі, рушниці й коси блищали в місячному світлі.

— Хто ви й чого вам треба? — закричав мер дужим голосом.

Чоловік у чорному пальту фермер з Палю, виступив наперед.

— Відчиніть двері, — сказав він, обминаючи питання пана Гарсоне. — Не доводьте до братовбійної війни.

— Розійдіться! — гукнув мер. — Наказую іменем закону!

Ці слова викликали в юрбі голосне ремство. Коли галас трохи вщух, до балкона стали долітати гомінкі вигуки. Почулися окрики:

— Саме в ім’я закону ми й прийшли!

— Ви, як службова особа, повинні шанувати основний закон країни, конституцію, що її зараз брутально порушено.