Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Але Фелісіті нетерпеливилось навернути всіх кревних на вірний шлях тепер, коли вона добре знала істину, і вона взялася повчати Паскаля. Медик, із егоїзмом вченого, що поринув у свої досліди, мало цікавився політикою. Світ міг валитися, коли б він у цей час робив дослід, а він би не повернув голови. Проте він поступився перед материними вимогами, яка докоряла йому, що він живе, як той вовк.

— Коли б ти бував серед порядних людей, — казала вона, — ти мав би практику в доброму товаристві. Приходь принаймні посидіти ввечері в нашому салоні. Ти познайомишся з панами Рудьє, Грану, Сікардо. Усе це люди статечні, вони платять по чотири-п’ять франків за візити. Бідні ж не збагатять тебе.

Поривання до успіху, до збагачення всієї родини зробилося в Фелісіти справжньою манією. Паскаль, щоб не засмучувати її, приходив кілька разів провести вечір у жовтому салоні. Йому було там не так нудно, як він того побоювався. Вперше його вразило, до якого ступеня дурості може дійти здорова людина. Колишні торговці олією та мигдалем і навіть маркіз і майор здалися йому цікавими тваринами, що їх він не мав нагоди спостерігати. З цікавістю натураліста поглядав він на їхні машкари, коли по них проходила гримаса; по ній Паскаль угадував їхні заняття, їхні прагнення. Він слухав їхні порожні балачки так, ніби намагався вловити глузд нявкання або собачого гавкоту. Саме тоді він захоплювався порівняльною зоологією і переносив на людей спостереження над спадковістю у тварин. У жовтому салоні він почувався, як у звіринці. Він одшукував подібність у кожному з цих обивателів з якою-небудь твариною. Маркіз своєю сухорлявістю й маленькою головою, лукавим личком до смішного нагадував великого зеленого коника; Вюйє здавався йому холодною, липкою жабою; Паскаль трохи поблажливіше ставився до Рудьє — товстого барана і майора — старого беззубого дога. Зате Грану викликав у нього здивовання. Доктор цілий вечір вивчав його лицевий кут. Чуючи, як Грану харамаркає якісь погрози проти республіканців, цих кровопивців, Паскаль весь час чекав, що він замукає, як теля, а коли Грану підводився з місця, то докторові здавалось, що він зараз стане окарач і так вийде з вітальні.

— Чому ж ти все мовчиш? — сказала йому пошепки мати. — Постарайся дістати практику в цих панів.

— Та я ж не ветеринар, — відповів Паскаль, згубивши нарешті терпець.

Якось увечері Фелісіта посадовила його в куток і попробувала навести його на розум. Вона була рада, що він став частіше ходити до них, і сподівалася, що він уже ввійшов до їхнього гуртка, але і в голову собі не покладала, які чудні втіхи він знаходив для себе, висміюючи цих багатіїв. Фелісіта десь глибоко плекала надію зробити з сина модного доктора в Пласані. Для цього досить, щоб його пустили в хід такі люди, як Грану та Рудьє. Але, головне, треба було накинути Паскалеві політичні погляди сім’ї; вона розуміла, що доктор тільки виграє, коли стане прихильником того режиму, який має прийти слідом за Республікою.

— Друже мій, — казала вона, — раз ти порозумнішав, треба тобі й про майбутнє думати… Тебе обвинувачують у тому, що ти республіканець, бо ти з дурощів лікуєш усіх старців міста дурно. Скажи мені щиро: які твої справжні переконання?

Паскаль глянув на матір з наївним здивуванням.

— Мої справжні переконання? — відповів він. — Гм… Та я й сам добре не знаю… Мене обвинувачують, що я республіканець, кажете ви? Ну й що ж? Це мене анітрохи не ображає. Без сумніву, я й є республіканець, коли під цим словом розуміють людину, що всім людям жадає щастя.

— Але ж ти в такому разі нічого не досягнеш, — жваво зупинила його Фелісіта. — Тебе ж загризуть. Глянь-бо на своїх братів, як вони намагаються прокласти собі шлях.

Паскаль зрозумів, що йому нема чого виправдуватися перед матір’ю у своєму егоїзмі вченого. Вона обвинувачувала його тільки в тому, що він не вміє користатися з політичної ситуації. Він засміявся, правда, трохи сумним сміхом, і звернув розмову на інше. Фелісіті так і не вдалося переконати його добре обміркувати це питання і пристати до тої партії, що має найбільше шансів на успіх. Все ж таки Паскаль іноді приходив провезти вечір у жовтому салоні. Його цікавив Грану, як якась передпотопна тварина.

А тим часом події вже розгорталися. Для пласанських політиків 1851 рік був роком турботних сподіванок і колотнечі, що стали в пригоді таємному задумові Ругонів. З Парижа надходили найсуперечливіші чутки: то республіканці брали гору, то партія консерваторів перемагала Республіку. Відгуки суперечок, що роздирали Законодавчі збори, докочувалися до провінції перебільшені або, навпаки, применшені і такі спотворені, що й найпрозорливіші голови блукали ніби в темряві. Але всі передчували, що наближається розв’язка. А що ніхто не знав, яка буде ця розв’язка, то полохливі обивателі потерпали, збиті з пантелику. Вони чекали кінця. Вони страждали від невідання й ладні були вітати хоча б турецького султана, коли б султан погодився «врятувати Францію від анархії».

Маркізова усмішка робилася все лукавіша. Ввечері в жовтому салоні, коли з переляку Грану починав якось невиразно хрюкати, маркіз наближався до Фелісіти й казав їй на вухо:

— Ну, дитино, овоч дозрів… Покажіть себе, станьте в пригоді.

Фелісіта, що читала далі Еженові листи й знала, що кризи можна чекати щодня, сама розуміла, як важливо «стати в пригоді»; вона тільки не могла придумати, як до цього взятися Ругонам. Кінець кінцем вона порадилася з маркізом.

— Все залежить від подій, — відповів старий. — Доки департамент залишається спокійним, доки якесь, повстання не налякає пласанців, вам важко буде виставити себе наперед і прислужитися новій владі. Тому я раджу вам не втручатися ні в які справи й спокійно чекати на ласку свого сина. Але коли нарід повстане й коли нашим сміливим буржуа загрожуватиме якась небезпека, ви маєте відіграти дуже вигідну ролю. Одне тільки погано: твого чоловіка трохи важко зрушити з місця.

— Нічого! — зауважила Фелісіта. — Це вже моя справа розворушити його… А як ви гадаєте: департамент повстане?

— На мою думку, неодмінно повстане, Пласан, може, й ні, бо тут дуже глибоко вкорінилася реакція. Але в сусідніх містах, у містечках та селах давно вже провадять роботу таємні спілки, і всі вони належать до крайньої республіканської партії; хай станеться переворот, і ми почуємо сполох у всій країні, від Сейських лісів аж до згір’я Сен-Рур.

Фелісіта замислилася.

— Отже, — знову почала вона, — ви гадаєте, що тільки повстання може зміцнити наше майбутнє?