Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

За два дні до від’їзду в Париж Ежен зустрів на проспекті Совер свого брата Арістіда, і той вчепився за нього з упертістю людини, яка шукає поради. Арістід попав у скруту. Коли проголосили Республіку, він виявив палку відданість новій владі. Його розум, вигострений дворічним перебуванням у Парижі, прозирав далі, ніж зашкарублі мозки пласанців; Арістід угадав безсилля легітимістів та орлеаністів, але ще не з’ясував собі, хто. той третій шахрай, котрому судилося пограбувати Республіку. На всякий випадок він приєднався до тих, що взяли гору. Тому Арістід розірвав усякі відносини з батьком, обзиваючи його прилюдно божевільним старим дурнем, що його ошукали дворяни.

— А все ж таки моя мати жінка розумна, — докидав він. — Ніколи я не гадав, що вона штовхне чоловіка до партії, приреченої на провал. Кінець кінцем вони залишаться без шеляга. Хіба жінки тямлять щось у політиці!

Сам Арістід збирався продати себе якнайдорожче. І з того часу його постійною турботою було знайти, куди віє вітер, і стати на бік тих, що, перемігши, змогли б щедро віддячити йому. На його нещастя, він ішов ніби помацки, загублений в провінційній глушині, як у лісі, без компаса, без усяких вказівок. Чекаючи, поки самі події виведуть його на правдивий шлях, Арістід і далі вдавав з себе завзятого республіканця, дотримуючись лінії, взятої з першого дня. Завдяки цьому, він залишався і в підпрефектурі, і йому навіть підвищено платню. Але скоро і його почала непокоїти жага відігравати якусь ролю; тому він переконав одного книгаря, конкурента Вюйє, видавати демократичний часопис і в ньому зробився одним з найзавзятіших редакторів. «Незалежний», підбурюваний Арістідом, розпочав запеклу боротьбу з реакціонерами. Але події завели Арістіда мимо його волі далі, ніж він хотів. Йому доводилося писати такі запальні статті, що його самого кидало в піт, коли він їх перечитував. У Пласані справила велике враження газетна кампанія, що її повів син проти тих осіб, що відвідували щовечора славетний жовтий салон батька. Багатство таких людей, як Рудьє та Грану, доводили Арістіда до розпуки, і він згубив усяку обачливість. Підштовхнутий заздрощами і озлобленням зголоднілої людини, він зробив уже собі з буржуазії непримиримого ворога; але приїзд Ежена і його поводження в Пласані занепокоїли Арістіда. Він вважав брата за дуже тонкого політика. На його думку, цей сонний гладун спав тільки одним оком, як кішка перед мишачою ніркою. А ось, виявляється, Ежен просиджував цілі вечори в жовтому салоні, підлесливо слухаючи всі дурниці, що їх без жалю висміював він, Арістід. Дізнавшись з міських пересудів, що брат ручкається з Грану і йому стискує руку маркіз, Арістід спитав себе з турботою: в що ж вірити? Чи ж він грубо помилявся досі? Невже легітимісти та орлеаністи мають деякі шанси на поспіх? Ця думка вжахнула його. Він загубив спокій і, як це часто трапляється, ще лютіше кинувся на консерваторів, щоб помститися за своє осліплення.

За день до зустрічі з Еженом на проспекті Совер Арістід умістив у «Незалежному» громову статтю про підступи духовенства у відповідь на замітку Вюйє, який обвинувачував республіканців у тому, що вони наміряються зруйнувати храми. Цього Вюйє Арістід ненавидів найбільше. Не минало й тижня, щоб два журналісти не обмінялися найгрубішими лайками. У провінції, де все ще квітне напушистий стиль, полемісти вбирають у пишні вислови найбазарнішу лайку. Арістід узивав свого супротивника «братом Юдою», або «прислужником святого Антонія», а Вюйє ввічливо відповідав республіканцеві, величаючи його «чудищем, яке впивалося кров’ю», що йому «постачала мерзотна гільйотина».

Щоб випитати що-небудь у брата, не насмілюючись одверто виявити свою турботу, Арістід спитав Ежена:

— Ти читав мою вчорашню статтю? Що ти гадаєш про неї?

— Дурний ти, мій брате, — відповів йому Ежен, злегка знизуючи плечима.

— Тоді ти, — скрикнув журналіст, пополотнівши, — віддаєш перевагу Вюйє, ти віриш у те, що він візьме гору!

— Я? Вірю в Вюйє?.. — Ежен, певне, хотів сказати: «Вюйє, такий же дурний, як і ти», але, помітивши гримасу на обличчі свого брата, передумав і спокійно зауважив: — У Вюйє є дещо гарного.

Залишивши брата, Арістід відчув у собі ще більше збентеження, ніж раніш. Ежен, мабуть, глузував, з нього, бо справді важко було собі уявити особу бруднішу за Вюйє. Тому він дав собі слово бути наперед розсудливішим і нічим не зв’язувати себе і щоб мати цілковиту змогу перейти, коли доведеться помогти якійсь іншій партії задушити Республіку.

Ранком перед від’їздом, за одну годину як сісти в диліжанс, Ежен замкнувся з батьком в опочивальні і мав з ним довгу розмову. Фелісіта ж, залишаючись у вітальні, даремно намагалася підслухати. Чоловіки розмовляли так тихо, ніби боялися, що хто-небудь знадвору почує хоч одне слово. Коли вони зрештою вийшли з кімнати, обоє здавалися дуже збудженими. Поцілувавши свого батька й матір, Ежен, що завжди розмовляв так мляво, несподівано сказав жвавим схвильованим голосом:

— Чи ви добре зрозуміли мене, батьку? Ось де буде наш достаток. Треба напружити всі сили для цього. Покладіться на мене.

— Я виконуватиму всі твої поради, — відповів Ругон. — Не забувай тільки того, що я просив у тебе як нагороду за мої зусилля.

— Коли ми матимемо поспіх, ваші бажання буде задоволено, присягаюсь вам. А втім, я напишу вам, я даватиму вам вказівки в залежності від перебігу подій. Не треба тільки ні паніки, ні надмірного запалу. Слухайте мене безоглядно.

— У чому ви там ще змовилися? — спитала з цікавістю Фелісіта.

— Люба моя мамо, — відповів з усмішкою Ежен. — Ви надто сумнівалися в мені, щоб я міг тепер довірити вам свої надії, та поки що вони і вельми туманні. Треба вірити мені, щоб ви могли мене зрозуміти. А втім, батько розповість вам усе в свій час.

Бачачи, що Фелісіту образили його слова, Ежен знову обняв її й сказав тихенько:

— Я все ж таки вдався в вас, хоча ви мене й не визнаєте. Зараз надто розумна людина може ще й пошкодити. Але як настане рішуча хвиля, ви візьмете справу в свої руки.

Ежен вийшов, потім прочинив двері й сказав владним тоном:

— Особливо не довіряйте Арістідові: це базікало попсує все; я його досить вивчив і певний, що він завше зможе вийти сухим з води. Не жалкуйте за ним, бо коли ми матимемо гроші, він зуміє видурити в нас і свою пайку.