Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

— Без сумніву, — перервав маркіз своїм співучим голосом. — Мені казали, що повстанці арештовують осіб, відомих своїми консервативними поглядами.

Ця новина кинула в розпач жовтий салон. Кілька чоловік підвелися й крадькома покралися до дверей, утямивши, що треба швидше знайти собі добру схованку.

Повідомлення про арешти, що їх чинять повстанці, вразило й Фелісіту. Вона відвела маркіза в куток і спитала:

— А що ж вони роблять з арештованими?

— Та водять же їх за собою, — відповів де Карнаван. — Для них то цінні заручники.

— А, он воно що, — відповіла стара жінка дивним голосом. Вона задумано спостерігала за панікою, що охопила салон. Один по одному буржуа зникли.

Залишилися тільки Вюйє та Рудьє, яким близька небезпека надала трохи мужності. Щодо Грану, то він сидів і далі у Фотелі, ноги зовсім не слухалися його.

— Далебі, — сказав Сікардо, помітивши втечу своїх однодумців. — Так мені здається краще. Ці полохуни кінець кінцем довели б мене до розпачу. Вже два роки, як вони все кажуть, що треба порозстрілювати всіх республіканців у країні, а сьогодні вони не зважуються клацнути навіть іграшковим пістоном.

Він узяв капелюха й попрямував до дверей.

— Годі, — провадив він, — час не чекає, ходімо, Ругоне.

Фелісіта, здавалося, чекала на цей мент. Вона кинулася до дверей, заступаючи своєму чоловікові дорогу, хоча той зовсім не квапився йти слідом за страшним Сікардо.

— Ні, я не пущу тебе! — вигукнула вона, вдаючи, ніби нею опанував одчай. — Нізащо з тобою не розлучусь! Ці поганці вб’ють тебе!

Майор, здивований, зупинився.

— Оце чортова справа, — бурмотів він, — ось і жінки починають уже хнюпати. Та ну-бо ходімо, Ругоне.

— Ні, ні,— верещала стара жінка, вдаючи безмежний жах, — він не піде з вами, я його не пущу!

Маркіз, дуже здивований цією сценою, поглядав, зацікавлений, на Фелісіту. Чи була ж це та сама жінка, що так весело тільки що розмовляла з ним? Отже, що за кумедію розводить вона? Тим часом П’єр зараз, коли жінка утримувала його, зробив вигляд, ніби неодмінно хоче йти.

— А я кажу тобі, що ти не підеш! — репетувала стара, чіпляючись за його руку.

І, звертаючись до майора, сказала:

— Як ви можете й думати про те, щоб чинити опір? Адже ж їх три тисячі, а ви не зберете й сотні мужніх чоловіків. Та ви ж ідете на видиму смерть.

— Е, це наш обов’язок, — сказав Сікардо; йому, зрештою, увірвався терпець.