Розділ «ЕМІЛЬ ЗОЛЯ ЩАСТЯ РУГОНІВ»

Фелісіта зрозуміла всю глибину цих слів. Відтоді вона перестала обвинувачувати дітей і перенесла увесь свій гнів на долю, що все ще переслідувала її. Знову почалися скарги на скруту; через це вона й зазнає поразки біля самої мети. І коли Ругон казав: «Твої сини ледарі, вони нас оббиратимуть довіку», вона гірко відповідала: «Було б що давати! Коли вони й нидіють, бідні хлопці, це від того, що не мають жодного шага».

На початку 1848 року, напередодні лютневої революції, всі три сини Ругонові опинились у Пласані в дуже хиткому становищі. Вони становили три цікавих і геть різних типи, хоча й були паростки одного коріння. Власне, вони духовно були вищі, ніж батьки. Расу Ругонів ушляхетнювали жінки. Аделаїда народила сина пересічних здібностей, з ницими прагненнями, але сини Фелісіти мали вже розвиненіший розум і задатки більших вад і більших чеснот. У цю пору старшому, Еженові, було біля сорока років. Він був середнього зросту, трохи лисий, починав уже гладшати. Його обличчя, довгасте, з різкими рисами, як у батька, ставало брезкле, набувало жовтого воскового відтінку. В квадратовій, дебелій формі його голови відчувався селюк; але весь вид мінявся, освітлювався зсередини, коли прокидався його погляд, підіймались обважнілі повіки. Батькова опасистість у сина обернулась на статечну поставу. Цей гладун здавався завжди сонним, у нього були ліниві, широкі жести, як у велетня, який потягується перед боєм. З якоїсь примхи природи, однієї з тих, що для них наука ще тільки починає вишукувати закони, Ежен, при повній фізичній подібності до П’єра, успадкував духове обличчя Фелісіти. Він являв собою цікаве поєднання моральних та розумових рис матері з незграбною величчю батька. Ежен мав величезну амбітність і владність, презирство до дрібних розрахунків і дрібних успіхів. Пласанці не помилялись, мабуть, підозріваючи, що Фелісіта мала в жилах трохи блакитної крові. Ненатленна жага до втіх, притаманна всій родині Ругонів, прибрала в Ежена благородніший характер. Він теж шукав заспокоєння своїм пристрастям, але заспокоєння духовного, він рвався до влади. В провінції такі люди не мають успіху. Ежен п’ятнадцять років скнів у Пласані, але його очі ввесь час зверталися до Парижа, й він чекав тільки на випадок. Щоб не їсти дарма батьківського хліба, він у Пласані записався до стану адвокатів. Від часу до часу він захищав яку-небудь справу, ледве давав раду і не виявляв себе вище за золоту середину. Пласанці вважали, що голос у нього тягучий, а рухи незграбні. Він рідко вигравав справу. В оборонній промові він завжди відхилявся від питання. «Витав у хмарах», — за висловом місцевих дотепників. Якось, захищаючи справу про втрати та збитки, він, забувшись, так заплутався в своїх політичних міркуваннях, що голові довелося урвати його. Ежен одразу ж сів, усміхаючись чудною усмішкою. І хоча його клієнта присуджено до виплати значної суми, Ежен, очевидячки, анітрохи не пожалкував за свою промову. Здавалось, він розглядав свої виступи на суді як вправи, що йому пізніше стануть у пригоді. Ось цього-то й не розуміла Фелісіта, це-то й доводило її до розпачу, бо вона бажала, щоб слово сина було законом для пласанського трибуналу. Кінець кінцем у неї склалася дуже неприятлива думка про старшого сина. Як на неї, не могло вже статися, щоб цей сонний гладун прославив сім’ю. А П’єр, навпаки, безмежно вірив у Ежена, але не тому, що він прозорливіший за свою жінку, але він міркував поверховіше і лестив своєму самолюбству, вірячи в геніальність сина, що був його живим портретом. За місяць перед лютневими подіями Ежен стрепенувся. Якесь передчуття підказувало йому, що треба чекати якоїсь зміни, і з того часу пласанський брук пік йому п’яти. Він блукав бульварами мов сам не свій. А потім щось раптом надумав і подався до Парижа. Мав він тоді в кишені тільки п’ятсот франків.

Арістід, наймолодший з Ругонових синів, був, так би мовити, геометричною протилежністю Еженові. Обличчям він скидався на матір, але брали гору в ньому батькові інстинкти: він був жадібний, потайливий, полюбляв чвари. Природа часто вимагає симетрії. Арістід був кволий, його лукаве лице нагадувало галку ціпка, вирізьблену на кшталт голови блазня; безсоромний і нетерплячий у своїх схотінках, він усюди чогось нишпорив, видивлявся. Гроші любив він так само, як його старший брат любив владу. І тимчасом як його брат у мріях підбивав під свою волю народи, п'яніючи від думки про свою майбутню всемогутність, Арістід уявляв собі, що він мільйонер, що живе в такому палаці, як у принца, добре їсть і п’є, втішаючись усіма смисловими втіхами. Більш за все йому хотілося швидко добути багатство; і коли він зводив повітряні замки, ці замки поставали миттю, ніби чарами; бочки золота з’являлись з-під землі, і такі мрії потішали його лінь; а засоби осягнути багатство його не клопотали — найшвидші здавалися йому найкращі.

Рід Ругонів, цих гладких та неситих селян з ницими прагненнями, визрів надто швидко. Потяг до матеріальних утіх потроївся в Арістіда під впливом поверхового виховання, з часом став свідоміший, а тому ще небезпечніший і ненажерніший. Фелісіта, незважаючи на свою тонку жіночу інтуїцію, давала перевагу молодшому синові; вона не розуміла, наскільки їй ближче Ежен; вона пробачала молодшому синові його дурниці й лінощі, гадаючи, що йому судилося стати великою людиною, а великі люди мають право байдикувати, поки виявиться їхній хист. Але Арістід грубо зловживав її потураннями. У Парижі він провадив розпусне, нікчемне життя і був одним із тих студентів, що вивчають свої науки по пивницях Латинського кварталу. А втім, він пробув у столиці всього два роки. Батько стурбувався, що Арістід не склав ще жодного іспиту, повернув його до Пласана і намовив одружитися, сподіваючись, що сімейне життя зробить з нього порядну людину. Арістід дав згоду одружитися. О цю пору він і сам ще не міг розібратися в своєму гонорі, провінційне життя йому подобалося, він їв де траплялося, пив та байдикував. Фелісіта так благала за нього, що Ругон погодився притулити молодих у себе, але вимагав, щоб син узявся до справи фірми. Для Арістіда почалася пора цілковитого неробства: тікаючи з батькової контори, як той школяр, він товкся в клубі цілими днями і більшу частину вечорів, програючи золоті, що тицяла нишком йому мати. Треба прожити в глушині, провінції, щоб уявити собі, яке нікчемне життя вів чотири роки цей хлопець. У кожному малому місті є нероби, що живуть коштом батьків: іноді вдають з себе, ніби працюють, а насправді підносять свої лінощі до якогось культу. Арістід був з тих непоправних шалапутів, що цілими днями никають порожніми вулицями провінційних міст. Чотири роки він картярив. І поки нероба просиджував у клубі, його жінка, спокійна, безбарвна білявочка, також допомагала руйнувати фірму Ругонів своєю пристрастю до яскравих туалетів і своєю страшенною ненажерливістю, несподіваного в такій тендітній істоті. Анжела кохалася в блакитних стрічках та смаженому філе. Її батько, відставний капітан на прізвище Сікардо, що його всі звали майором, дав за нею десять тисяч франків посагу — всі свої надбання. Зупинившись на Анжелі, П’єр гадав, що складає надзвичайно вигідну умову — так дешево цінував він Арістіда. Одначе десять тисяч франків зробилися для нього згодом зашморгом на шиї. Арістід уже тоді був хитрим шахраєм. Він віддав усі десять тисяч батькові, вступив з ним у спілку, не лишив собі жодного су, виявивши нечувану безкорисливість.

— Нам нічого не треба, — казав він, — ви ж утримуватимете мене та мою жінку, а колись порахуємося.

П’єрові було ніяково; він погодився, але його щось турбувала безкорисливість сина. А той казав собі, що батько, мабуть, не скоро зможе повернути йому десять тисяч готівкою і що він і жінка розкошуватимуть на кошти батьків, поки їхню спілку буде розірвано. Важко було б йому краще вмістити свій маленький капітал. Коли ж торговець олією втямив, як він пошився у дурні, він уже не міг спекатись Арістіда. Посаг Анжели було пущено в обіг, і він поки що не давав зиску. П’єрові довелося тримати в себе молодих, хоч його в саме серце вражали і вкидали в розпуку невситимий невістчин апетит та синове ледарство. Аби він міг відкупитися від них, то давно б викинув за двері цих паразитів, що, за його енергійним висловом, висмоктували його кров. Фелісіта ж «потайки їм потурала; Арістід, знаючи її честолюбні мрії, щовечора ділився з нею своїми планами на будучність, кажучи, що вони от-от мають, здійснитися. Хоч як дивно, Фелісіта ладила з невісткою; треба сказати, що Анжела не мала своєї волі і що нею кожен міг користуватися, як річчю. П’єр обурювався, коли жінка починала казати йому про майбутні успіхи молодшого сина, і кричав, що швидше всього Арістід доведе колись фірму до цілковитої руїни. Всі чотири роки, що молоді прожили в батька, Ругон збивав бучу, угамовуючи сварками свою безсилу лютість. Проте ні Арістід, ні Анжела ніколи не втрачали спокою. Вони закорінились у домі, і ніщо не могло їх зрушити з місця. Кінець кінцем П’єрові таки підскочив щасливий випадок, і він повернув синові десять тисяч франків. Але коли почали підбивати рахунки, Арістід почав такі дріб’язкові суперечки, що батько махнув рукою і нічого не втримав за харчування та помешкання. Молоді оселилися в старому кварталі, на майдані Сен-Луї, за кілька кроків од батьків. Десять тисяч швидко проїли. Доки в хаті були гроші, Арістід нічого не змінив у своєму житті. Але коли дійшло до останнього стофранкового білета, він зробився нервовим. Він блукав по місту з розгубленим поглядом, не пив більше своєї філіжанки кави в клубі і жадібно стежив за грою, не торкаючись карт. Злидні обурювали його. Все ж він протримався доволі довго, вперто не бажаючи нічого робити. 1840 року в нього народився син Максим. Коли дитина підросла, бабуня Фелісіта примістила його пансіонером до колежу і потайки платила за його утримання. У Арістіда стало одним їдцем менше, але бідолашна Анжела помирала з голоду, і чоловікові довелося кінець кінцем шукати собі роботи. Йому пощастило засісти в підпрефектурі; там прослужив він біля десяти років, але досяг тільки платні в тисячу вісімсот франків. Озлоблений, жовчний, він почував тільки невсипущу жагу до тих утіх, що був позбавлений. Скромне становище дрібного урядовця доводило його до розпуки; зарплата в півтори тисячі франків здавалася йому іронією долі. Він мучився від незаспокоєних прагнень. Фелісіта, якій він звіряв свої страждання, була трохи й рада з його незаспокоєності: вона сподівалася, що злидні подолають його лінощі. Арістід почав приглядатися до подій потаємці, насторожено, мов злодій, що чекає нагоди. 1848 року, коли брат його подався до Парижа, Арістід задумав був рушити слідом. Але Ежен був парубком, Арістід же не міг тягти за собою жінку, не маючи в кишені грошей. І він залишився, виглядаючи, передчуваючи близьку катастрофу, ладний кинутися на першу-ліпшу здобич.

Середульший син Ругонів, Паскаль, здавалося, не належав до цієї сім’ї. Він становив один з типів, що ніби порушують закони спадковості. В сім’ї раптом народжується істота, що в ній виявляються тільки творчі сили природи: Паскаль не скидався на Ругонів ні духовно, ні фізично. Він був високий на зріст, з приємним і суворим обличчям; його щирість, любов до науки були цілковитою протилежністю шанолюбним замірам і корисливості його кревних.

Відбувши успішно в Парижі свої медичні студії, Паскаль доброхіть повернувся до Пласана, незважаючи на умовляння професорів. Йому подобалося спокійне провінційне життя, він уважав, що для вченого воно корисніше за паризьку метушню. Але в Пласані він не старався придбати клієнтуру. Його потреби були дуже скромні, він зневажав гроші і задовольнявся небагатьма хворими, що припадком попадали до нього. Всіх його розкошів тільки й було, що маленький світлий будиночок у новому місті, де він працював, жив самотою, вивчаючи природу. Особливо захоплювала його фізіологія. В місті знали, що він купує трупи в гробокопа, що був при шпиталі, і це наганяло жах на делікатних паній та боягузливих буржуа. Правда, вони не дійшли до звинувачень Паскаля в чаклунстві, але пацієнтів у нього стало ще менше. Його мали за дивака, і люди з вищого товариства не довірили б йому лікувати дряпинки на мізинцеві, щоб не компрометувати себе. Жінка мера раз якось сказала:

— Я радніше вмерла б, ніж стала б лікуватися в цього пана. Від нього тхне небіжчиком.

Відтоді Паскаля почали цуратися. Але він не шкодував, що вселяв такий жах. Чим менше було пацієнтів, тим більше було в нього змоги віддаватися своїм улюбленим наукам. А що Паскаль брав за візити дуже мало, нарід залишався вірним йому. Він жив спокійно на свій скромний заробіток та осторонь обивателів, тішачись чистою радістю вченого — радістю дослідів та винаходів. Від часу до часу він надсилав статтю до Паризької Академії наук, й пласанці зовсім не знали, що цей дивак, «цей пан, від якого тхне небіжчиком», має велику славу, великий авторитет у вченому світі. Бачачи, як він у неділю рушає в екскурсію на Гаррігські горби із ботанізиркою через плече та геологічним молотком у руці, пласанці знизували плечима і порівнювали його з іншим міським лікарем, таким медоточивим з паніями, котрий носив прегарні краватки і ширив круг себе пахощі фіалок. Не більше розуміли Паскаля і батьки. Фелісіта була вражена, добачивши, як він чудно влаштовує своє злиденне життя. Вона почала дорікати йому, що він розбив її надії. Арістідові вона прощала все, вважаючи його лінощі плодотворними, але скромний побут Паскаля, його любов до самоти, його презирство до багатства і тверда постанова залишатися в затінку її обурювали. Певна річ, це не та дитина, що має колись здійснити її чванливі мрії!

— Та в кого ж ти вдався? — казала вона іноді. — Ти чужий нам. Глянь-бо на своїх братів: вони шукають, вони намагаються використати свою освіту. А ти, ти робиш тільки дурниці. Погано віддячуєш ти нам, що зруйнували себе, аби вивести вас у люди. Ні, ти чужий нам.

Паскаль, що вважав за краще сміятися замість сваритися, відповідав весело, з тонкою іронією:

— Та ну-бо, не журіться. Ви не зовсім прорахувались, Я вас дурно лікуватиму, коли ви захворієте.

Йдучи несвідомо за почуттям, він рідко бачив свою сім’ю, хоча й не виявляв до неї неприязні. Він не раз допомагав Арістідові, доки той заступив посаду в підпрефектурі. Паскаль залишився парубком. Він навіть і гадки не мав, що заходять великі події. Уже два чи три роки працював він над великою проблемою спадковості, порівнював породи тварин, різні типи людей і весь поринув у дослідах, захоплений їхніми цікавими наслідками. Спостереження над собою, самим собою і над своєю сім’єю були для нього відправним пунктом. Простий люд зі своєю несвідомою прозорливістю добре розумів, наскільки ця людина не схожа на Ругонів, і називав його просто «доктор Паскаль», не додаючи ніколи прізвища.

Років за три до революції, 1848 року, П’єр і Фелісіта продали своє діло. Старість надходила, бо вони переступили вже за п’ятдесят, та й втомилися від боротьби. Недоля завжди переслідувала їх, і вони стали побоюватися, що залишаться зовсім без шеляга, коли ще будуть уперто домагатись багатства. Сини, що не виправдали їхніх надій, завдали їм останнього вдару. Тепер старі вже не сподівалися забагатіти з їхньою поміччю і хотіли тільки зберегти принаймні шматок хліба на свої старечі роки. Коли вони припинили торгівлю, їм залишилося сорок тисяч франків, не більше. Такий капітал давав їм ренту в дві тисячі франків — навряд чи досить для животіння в провінції. На щастя, їх було всього троє: обидві дочки — Марта та Сидонія — віддалися; з них одна оселилася в Марселі, друга в Парижі.

З ліквідацією торговлі їм дуже бажалося оселитися в новому місті, в тому кварталі, де жили колишні комерсанти, але вони не зважувалися на це. Маючи сутужні кошти, Ругони побоювалися, що їх засміють. Довелося піти на компроміс: найняти собі помешкання на вулиці Бан, що відокремлює старий квартал від нового. Але їхня оселя була на краю старого кварталу, і вони, власне, жили таки в тій частині міста, де мешкав простий люд. Правда, з вікон свого помешкання, за кілька кроків від себе, вони бачили місто багатіїв; вони зупинилися ніби на порозі сподіваної землі.

Помешкання їхнє було на третьому поверсі і складалося з трьох великих кімнат: їдальні, вітальні й опочивальні. На другому поверсі жив сам власник будинку, що торгував ціпками та парасолями, а на першому поверсі була його крамниця. Будинок, вузький і невисокий, мав тільки три поверхи. Коли Фелісіта переїхала в нове помешкання, серце в неї стиснулося. Жити не в своєму будинкові в провінції — означає показувати свою вбогість. У Пласані всі заможні люди живуть у власних домах, тим більше, що ціни на нерухоме майно там дуже низькі. Фелісіта хотіла мати свій будинок, але в П’єра не було жодної охоти розв’язувати свою кишеню, і він не хотів і чути про купівлю нових меблів, довелося обмежитися старими: знову розставили, навіть без направи, полинялі, потерті, розхитані меблі. Фелісіта, добре розуміючи рацію такої скупості чоловіка, з усієї сили намагалася надати блиск старому мотлохові. Вона власноручно і збила, й підклеїла поламані стільці, сама полатала розірваний оксамит оббиття. їдальня, розташована кінець коридора, була майже порожня; стіл та десяток стільців губилися в сутінках цієї просторої кімнати, вікна якої виходили на сіру стіну сусіднього будинку. До спочивальні ніхто сторонній не заходив, тому Фелісіта перенесла туди зужиті речі: крім ліжка, шафи, робочого столу та туалету, там стояли дві колиски, одна на одній, буфет без дверцят і зовсім порожня книжкова шафа — заслужені ветерани, що з ними старій жінці шкода було розлучатися. Зате найбільше вона подбала, щоб оздобити вітальню, і їй вдалося зробити з неї майже затишну кімнату. Фелісіта обставила її меблями, оббитими жовтим у квіти оксамитом; посередині стояв столик на одній ніжці, з мармуровою дошкою, а в двох кутках — високі свічада на підставках. Був навіть килим, що вкривав тільки середину паркету, і люстра в білому серпанковому покрівці, обсидженому мухами. По стінах порозвішувано шість літографій, що зображали великі битви Наполеонові.. Кімнату вмебльовано було в стилі перших років Імперії. Фелісіта намоглася, щоб кімнату обліпили жовтогарячими шпалерами з великими розводами. Вітальня, таким чином, набирала чудного сліпучого кольору: меблі, шпалери, завіси по вікнах — усе було жовте; килим, навіть мармурова дошка столика й піддзеркальники мали жовтуватий відтінок, але з опущеними завісами різкі тони зм’якшувались й вітальня ставала майже чепурна. Не про такі розкоші мріяла Фелісіта! Вона з німим розпачем поглядала на ці мало прикриті злидні. Майже весь час вона перебувала в вітальні — найкращій кімнаті в помешканні — і біля вікон, що виходили на вулицю Бан. Дивитись у вікно для неї було найприємнішою і разом з тим найболючішою розвагою. Навскоси виднів майдан Підпрефектури — той обіцяний рай, про який вона мріяла. Невеличкий порожній майдан з чистими, світлими будинками здавався їй едемом, і вона віддала б усе своє життя за те, щоб володіти однією з цих осель. Особливу заздрість будив у неї наріжний будинок ліворуч, де мешкав митник. Фелісіта поглядала на цю кам’яницю з необорним бажанням, що буває в вагітної жінки. Коли вікна було відчинено, їй вдавалося розгледіти окремі подробиці багатих меблів, і, бачачи чужу розкіш, вона місця собі не знаходила.

Того часу Ругони переживали цікавий душевний злам, викликаний ошуканими сподіванками, незаспокоєним честолюбством. Ті крихти доброго почуття, що вони мали, вигасли. Вважаючи себе за жертви злої долі, вони не скорилися, жадібність розпалювалась у них ще більше, вони ще завзятіше хотіли доскочити свого. Власне, вони не зреклися жодної своєї надії, незважаючи на старечий вік. Фелісіта навіть казала, що помре багата, що в неї таке передчуття. Але з кожним днем злидні ставали все утяжливіші. Коли подружжя згадувало марні зусилля, тридцятилітню ненастанну боротьбу, розчарування в дітях, коли вони побачили, що всі їхні поривання довели їх тільки до цієї жовтої вітальні, що в ній треба було спустити завіски, щоб заховати її злидні, ними опанувала глуха лють. І тоді, щоб себе втішити, вони будували собі плани, як забагатіти, шукали всіляких комбінацій. Фелісіта, наприклад, мріяла виграти сто тисяч франків у лотереї, а П’єр — придумати яку-небудь незвичайну спекуляцію. Отак жили вони одною думкою: запопасти раптом за декілька годин багатство, зробитися багатіями, навтішатися всіма земними благами, хай недовго, хай хоч один рік. Всією своєю істотою вони рвалися до цього, рвалися якось по-звірячому. І все ж вони трохи розраховували на своїх синів, егоїстично, ніяк не звикнувши з думкою, що навчили дітей і не дістали того собі ніякої користі.

Фелісіта, здавалось, не старілася. Ця мала чорнява жінка не могла всидіти на місці, непогамовна, ніби та цикада. На вулиці зі спини її можна було взяти за п’ятнадцятирічну дівчинку — з швидкої ходи, сухих плечей і тонкого стану. Навіть обличчя її мало змінилося, воно тільки змарніло і ще більше скидалося на тхорячий писок; вона все ще мала обличчя малої дівчинки, що висохло, але заховало колишні риси.

Щодо П’єра Ругона, то він нагуляв собі черево і зробився ніби дуже шановним буржуа, якому бракувало тільки капіталу для цілковитої статечності. Його гладке та білувате обличчя, його грубість, заспаний вигляд — все вказувало на багатство. Якось один селянин, не знаючи Ругона, сказав при ньому: «Це якийсь багатій, оцей гладун, мабуть, у нього й турботи нема про те, що він обідатиме». Ці слова вразили П’єра в саме серце. Він думав: як жорстоко глузує з нього доля, давши йому опасистість та велич якогось мільйонера і залишивши злидарем. Неділями, голячись перед маленьким шаговим люстерком, почепленим біля вікна, він казав собі, що в гарному вбранні та білій краватці він би виглядав на прийомі в підпрефекта куди значнішим за багатьох пласанських службовців. Цей селянський син, що поблід од ділових клопотів і гладшав од сидячого життя, ховав свої низькі прагнення під спокійним од природи виразом обличчя і справді мав ту безобличну і показну зовнішність, ту безглузду самопевність, що надають величного вигляду на офіційних прийомах. Гомоніли, що він під пантофлею в жінки, — і помилялись. Він був упертий, як тварюка, чужа, круто висловлена воля кидала його в таку лють, що він міг і побити людину. Але Фелісіта була спритна і відкрито йому не перечила. Ця карлиця мала живу, палахку вдачу, але вона не брала перешкод пробоєм: надумавши добитися чогось від чоловіка або штовхнути його на вигідніший, за її думкою, шлях, вона вилася круг нього, пурхала, мов цикада, жалила то тут, то там, товкла одне й те саме, поки він зрештою не поступався, сам того не помічаючи. Проте він усвідомлював, що дружина розумніша за нього, й досить терпляче вислухував її поради. Фелісіта виявилась корисніша за муху в байці і часто робила своє одним тільки дзижчанням над П’єровим вухом. Хоч як дивно, подружжя ніколи не дорікало одне одному в вічі своїми невдачами. Тільки питання про освіту дітей знімало бучу.