Великі сподівання

- Ти повівся порядно, мій хлопче,- сказав він.- Порядно, Піпе! І я ніколи цього не забував.

Коли він рухнувся так, наче з наміром обняти мене, я поклав руку йому на груди й злегка відсторонив від себе.

- Стривайте! - сказав я.- Не треба! Якщо ви вдячні мені за те, що я вчинив, бувши малою дитиною, ваша вдячність, сподіваюся, знайшла вияв у тому, що ви стали на чесний шлях. Якщо ви прийшли сюди дякувати мені, в цьому не було потреби. Але якщо ви все-таки знайшли мене, певне, вас привело сюди добре почуття, і я не хочу [315] відштовхувати вас, хоча ви, безперечно, повинні розуміти, що я...

Його зосереджений погляд на мене мав у собі щось таке загадкове, аж я мимоволі урвав на півслові.

- То ти кажеш,- озвався він після того, як ми з хвилину мовчки дивились один на одного,- що я, безперечно, повинен розуміти. Що ж таке я повинен розуміти?

- Що нині, коли обставини так змінилися, я зовсім не бажаю поновлювати те наше давне випадкове знайомство. Мені приємно, що ви покаялись і виправилися. Мені приємно сказати це вам. Мені приємно, що ви, вважаючи, що я заслужив на подяку, прийшли її висловити. Але життєві шляхи у нас із вами різні, і тут уже нічого не вдієш. Ви змокли і втомилися. Може, вип'єте чого-небудь на дорогу?

Він уже знову накинув собі на шию хустинку і стояв, устромивши в рот її крайчик і пильнуючи мене настороженим поглядом.

- Гадаю,- відповів він, усе не випускаючи хустинки з рота й не зводячи з мене погляду,- гадаю, що я вип'ю, дякувати тобі, на дорогу.

На відкидному столику під стіною стояла таця з напоями. Я переніс її на стіл ближче до вогню і спитав гостя, що він воліє. Він доторкнувся до котроїсь пляшки, ані глянувши на неї, ані озвавшись, і я приготував йому грог. Я силкувався, щоб рука не дрижала, поки наливатиму, але через його втуплений у мене погляд - він сидів, відхилившись на кріслі й затиснувши зубами зіжмаканий крайчик хустинки, зовсім, мабуть, несвідомий, що робить,- мені не вдалося вгамувати руку. Коли я нарешті подав йому склянку, то вражено побачив, що очі його повні сліз.

Досі я весь час стояв, не приховуючи бажання якомога швидше його випровадити. Але злагіднілий його вид спонукав і мене злагідніти, і я навіть трохи відчув докори сумління.

- Сподіваюся,- сказав я, нашвидку наливаючи й собі чогось у чарку та присовуючи крісло до столу,- ви не подумаєте, що я надто різко говорив з вами? Це я ненавмисне, і ви вже вибачте, що так вийшло. За ваше здоров'я й щастя!

Коли я приклав чарку до уст, він з подивом глянув на крайчик хустинки, що впав йому на груди, як тільки він розтулив рота, і простяг до мене руку. Я потис її, і він випив, після чого провів рукавом по очах і по чолу.

- З чого ж ви живете? - спитав я його. [316]

- Я розводив овець, розводив корів, та й ще дечим промишляв ген там у новому світі,- відповів він,- за багато тисяч миль буремного моря відсіль.

- Сподіваюся, вам добре повелося?

- Ще й як добре! Іншим он, що вибралися туди воднораз зі мною, теж добре повелося, але далеко не так, як мені. Про мене там просто слава ходить.

- Я радий це чути.

- Я й сподівався, що ти так скажеш, мій хлопче.

Не завдавши собі клопоту задуматись над цими словами чи над тоном, яким він їх промовив, я заговорив про те, що тільки-но пригадав.

- Колись ви посилали одного чоловіка з дорученням до мене. То чи пізніше ви бачили його?