Розділ «Частина друга»

– Що ж, випиймо, – покірно погодився Заглоба.

Володийовський наказав челядникові принести вогню і жбан меду, а коли всі сіли, запитав, розуміючи, що лише спогади можуть одвернути Заглобу від гірких думок:

– Виходить, уже рік, як ви з покійницею з Розлогів од Богуна тікали?

– У травні це було, у травні, – відповів Заглоба. – Ми через Кагамлик переправилися, хотіли в Золотоношу потрапити. Ох, тяжко на світі жити!

– І вона переодягнена була?

– Так, козачком. Волосся мені довелося сердезі відрізати, щоб її не впізнали. Пам’ятаю навіть, у якому місці я його під деревом закопав разом із шаблею.

– Чарівна була панна! – вставив із зітханням Лонгинус.

– Я ж вам говорю, що з першого дня її полюбив, немов сам виховував із малолітства. А вона все рученьки складала та дякувала за порятунок і турботу! Краще б мені від козацької шаблі згинути, ніж нинішнього дня дочекатися! Навіщо тепер жити на світі?

Ніхто йому не відповів; мовчки пили три лицарі мед, перемішаний зі слізьми.

– Думав, біля них у спокої до старості доживу, а тут… – почав було знову Заглоба і безсило опустив руки. – Нічого мені більше чекати, хіба що смерть принесе розраду.

Не встиг Заглоба докінчити, як у сінях учинився шум: хтось намагався ввійти, а челядник не пускав; почалася голосна сварка. Раптом Володийовському почувся знайомий голос, і він крикнув челядникові, щоб той упустив прибульця.

Двері прочинились, і в щілині з’явилася щоката рум’яна фізіономія Редзяна, що, обвівши поглядом застілля, поклонився і сказав:

– Слава Ісусові Христу!

– Навіки слава, – відповів Володийовський. – Це Редзян.

– Я, – мовив хлопець, – кланяюся вашим милостям низько. А де мій хазяїн?

– Твій хазяїн у Корці, він хворий.

– О Господи! Та що ви таке говорите, пане! Не дай Боже, тяжко?

– Був тяжко, а тепер оклигує. Лікар обіцяє видужання.

– А я хазяїнові звісточку про князівну привіз.

Невеличкий лицар сумно похитав головою.