Розділ «Частина перша»

– Товариство кланяється панам начальству, – тут усі вони поклонилися в пояс, – і просить видати того ляха, щоб з ним погратися, як із Барабашем і Татарчуком.

– Видати їм ляха! – крикнув Чарнота.

– Не видавати, – крикнули інші. – Хай підождуть! Він посол!

– На погибель йому, – пролунали окремі голоси.

Потому всі замовкли, очікуючи, що скажуть кошовий і Хмельницький.

– Товариство просить, а коли що – само візьме! – повторили депутати.

Здавалося, що Скшетуський уже пропав і порятунку йому не буде, коли Хмельницький раптом нахилився до вуха Тугай-бея.

– Він твій полоненик, – прошепотів гетьман. – Його татари взяли, він твій. Невже дозволиш його відняти? Це багатий шляхтич, та й князь Ярема за нього золотом заплатить.

– Давайте ляха! – грізніше попереднього вимагали козаки.

Тугай-бей потягнувся на своєму сідалі і підвівся. Лице його вмить змінилося: очі розширилися, наче в лісового кота, зуби вишкірилися. Зненацька він стрибнув до козаків, які вимагали видачі полоненого.

– Геть, козли, собаки невірні! Раби! Свиноїди! – гаркнув він, ухопивши за бороди двох запоріжців і в люті ці бороди смикаючи. – Геть, п’яниці, тварюки нечисті! Бидло мерзенне! Ви в мене ясир прийшли віднімати, а я вас ось так!.. Козли! – Кажучи це, він рвав бороди все нових козаків, зрештою, поваливши одного, заходився топтати його ногами. – Слухайтеся, раби, а то ясирами будете! А то всю вашу Січ ногами, як вас, потопчу! Дощенту спалю, падлом вашим укрию!

Перелякані депутати задкували – грізний друг показав їм, на що здатний.

І дивно: на Базавлуку стояло всього шість тисяч ординців (щоправда, за ними був іще хан із усією кримською могутністю), але в Січі ж перебувало набагато більше десяти тисяч козаків, не беручи до уваги тих, кого Хмельницький уже загодя послав на Томаківку, і все-таки жодного невдоволеного голосу не почув Тугай-бей. Стало зрозуміло, що спосіб, яким грізний мурза залишив за собою полоненого, був єдино вірним і був точно розрахований, негайно приборкавши запоріжців, яким татарська допомога була конче необхідна. Депутація кинулася на майдан, волаючи, що з ляхом погратися не вийде, що він полоненик Тугай-бея, а Тугай-бей, каже, розсердився! «Бороди нам повиривав!» – кричали вони. На майдані зразу ж почали повторювати: «Тугай-бей розсердився!» – «Розсердився! – гірко кричали юрби. – Розсердився!» – а через деякий час якийсь пронизливий голос затягнув біля багаття:

   Гей, гей!

   Тугай-бей!

Розсердився дуже!

   Гей, гей!

   Тугай-бей

Не сердися, друже!

Зразу ж тисяча голосів підхопила: «Гей, гей! Тугай-бей», і так виникла одна з тих пісень, які, можна сказати, вихор потім розносив по всій Україні і торкався ними струн лір і торбанів.