Розділ «Частина перша»

У цей час у стані його противника до ніг грізного князя кидали ворожі прапори. Кожний із тих, що захопили трофей, кидав його, так що утворилася чимала купа, бо всіх прапорів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, свою здобич він жбурнув з такою силою й шумом, що навіть древко тріснуло. Заздрівши це, князь зупинив його й запитав:

– Власними руками ви, пане, захопили сей знак?

– Служу вашій княжій милості!

– Ви, як я бачу, не тільки Улісс, але й Ахіллес.

– Я простий жовнір, який під рукою Олександра Македонського воює.

– Позаяк платні, пане, ви не отримуєте, скарбник вам іще двісті золотих червінців за такий мужній подвиг одрахує.

Пан Заглоба коліна князя обняв і сказав:

– Ваша ясновельможність! Більша це милість, аніж мужність моя, що їй бажав би я як людина скромна не надавати значення взагалі.

Ледь помітна усмішка блукала на потемнілому лиці пана Скшетуського, одначе лицар мовчав і навіть потім ні князю, ні кому іншому про сум’яття пана Заглоби перед битвою не розповів. Пан же Заглоба відійшов із виглядом таким сердитим, що жовніри з інших корогов указували на нього й говорили:

– Ось той, що відзначився сьогодні більше за всіх.

Настала ніч. По обох берегах ріки та ставка загорілися тисячі вогнищ, і дими стовпами піднялися до небес. Утомлені вояки підкріплялись їжею, горілкою або надихалися перед завтрашньою битвою, згадуючи події нинішньої. Голосніше за інших розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначивсь, і тим, як іще міг би відзначитись, якби кінь під ним не уперся.

– Ви вже, панове, знайте, – говорив він, звертаючись до княжих офіцерів і шляхти з корогви Тишкевича, – що великі битви для мене не новина, намахався я вже доволі і в Мультянах, і в Турцех, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся не ворога, – бо ще чого не вистачало хамів цих боятись! – а власної гарячковості, страшенно побоюючись, що занадто розпалюся.

– І розпалилися ж, ваша милість.

– І розпалився! Запитайте Скшетуського! Як побачив я Вершулла, що з конем упав, нікого, думаю, питатися не буду, поскачу на виручку. Насилу товариші мене стримали.

– Точно! – сказав пан Скшетуський. – І дійсно, довелося вашу милість стримувати.

– Одначе, – перебив Карвич, – де ж Вершулл?

– Уже в роз’їзд поїхав, угаву просто не знає.

– Послухайте ж, добродії мої, – вів далі пан Заглоба, незадоволений, що його перебили, – як я прапор цей самий захопив…

– Значить, Вершулла не поранений? – знову запитав Карвич.

– …Не першим він був у житті моєму, та жодний іще так тяжко мені не діставався…