Розділ «Частина перша»

Що таке?

Гайдамаків не видно. Навколо ні душі. Тільки вдалині в диму видніються летючі червоні драгуни Володийовського, а за декілька верст за ними поблискують обладунки гусарів, які зганяють із поля до води недобитих.

Зате біля ніг пана Заглоби лежить полковий запорізький прапор. Як видно, козак, утікаючи, відкинув його, і сталося так, що древком воно лягло на плече панові Заглобі, а полотнищем накрило йому голову.

Побачивши все це й утямивши, що до чого, сей муж зразу ж опам’ятався.

– Ага! – сказав він. – Я захопив прапор. А що? Може, я його не захопив? Якщо справедливість у цій битві не порішать, тоді нагороду я отримаю неодмінно. О хами! Щастя ваше, що піді мною кінь уперся. Помилявся я, гадаючи, що на хитрість слід покладатися більше, ніж на хоробрість. Знадоблюсь у війську і я для дечого – сухарі їсти кожний може. О Господи! Знову сюди якась зграя мчить. Не сюди, сучі діти, не сюди! Щоб цього коня вовки з’їли!.. Бий!.. Убивай!

І дійсно, новий загін козаків, завиваючи нелюдськими голосами, мчав до пана Заглоби, а по п’ятах за ними неслися латники Поляновського. І вельми очевидно, що пан Заглоба знайшов би смерть під копитами, коли б гусари Скшетуського, перетопивши тих, кого переслідували, не поверталися тепер, маючи намір узяти в обценьки загони, котрі мчали до Заглоби. Забачивши це, запоріжці поплигали у воду для того тільки, щоби, уникнувши мечів, знайти смерть у трясовинах і глибоких чорториях. Ті з них, хто, упавши навколішки, благав про пощаду, гинули під ударами. Погром зробився сташенний і повсюдний, але найжахливіше було на греблі. Загони, що перейшли на протилежний берег, було знищено в півкружжі, створеному княжим військом. Ті ж, хто греблю не перейшов, гинули під безперервним вогнем гармат Вурцеля і залпів німецької піхоти. Вони не могли рушити ні вперед, ні назад, бо Кривоніс підганяв усе нові полки, що, натискаючи, розштовхуючи передніх, закрили єдиний шлях до відступу. Могло здатися, що Кривоніс поставив собі за мету знищити власних людей, а ті скупчувалися, давили один одного, билися між собою, падали, плигали обабіч у воду – і тонули. Біля одного краю греблі чорніла хмара відступаючих, біля другого – полчища нападників, посередині ж – гори і вали трупів, стогони, волання воістину нелюдські, безумство страху, розгубленість, хаос. Увесь ставок наповнився людськими й кінськими трупами. Вода вийшла з берегів.

Іноді канонада замовкала. Гребля тоді, немов із гармати, викидала натовпи запоріжців і черні, котрі розсіювалися по півкружжю і йшли під меч кінноти, що їх очікувала, а Вурцель затівав стрілянину знову, зливою заліза і свинцю перекриваючи греблю й зупиняючи підхід підкріплень.

У кривавих цих змаганнях минали години.

Кривоніс, озвірілий, змилений, не здавався і жбурляв тисячі козаків смерті в пащу.

На другому березі Ярема, закований у срібні лати, верхи на коні стояв на високому кургані, що звався в ті часи Гиблою Могилою, і оглядав поле бою.

Обличчя його було спокійним, погляд же охоплював усю греблю, ставок, береги Случі й сягав навіть туди, де, повитий блакитнуватим серпанком оддаленості, розташувався величезний Кривоносів табір. Очі князя не відривались од цього стовпища возів. Нарешті він звернувся до огрядного київського воєводи і сказав:

– Сьогодні нам обозу не взяти.

– Як? Ваша княжа милість збирається?…

– Час летить швидко. Пізно дуже! Дивіться, пане, вже й вечір.

І дійсно, з моменту виїзду поєдинщиків битва, що не припинялася через упертість Кривоноса, тривала вже так довго, що в сонця було доволі часу пройти щоденну свою дугу та схилитися до заходу. Легкі високі хмари, котрі обіцяли погоду і, як стада білорунних овечок, розсіяні по небу, почали червоніти і зграями зникати з полів небесних. Приплив козачні до греблі поступово йшов на спад, а ті полки, що вже на неї ввійшли, відступали в сум’ятті й безладді.

Битва закінчилась, і закінчилася вона тому, що озвірілі натовпи обступили врешті-решт Кривоноса, волаючи у люті й відчаї:

– Зрадник! Погубиш ти нас! Пес кривавий! Самі себе зв’яжемо та Яремі віддамо, чим і життя купимо. На погибель тобі, не нам!

– Завтра віддам вам князя і все його військо або сам загину, – відповів Кривоніс.

Та очікуване це «завтра» мало тільки настати, а «сьогодні», що спливало, зробилося днем розгрому й поразки. Декілька тисяч кращих низових козаків, не кажучи вже про чернь, або полягли на полі бою, або потонули в ставку та ріці. Тисячі дві потрапили в полон. Загинуло чотирнадцять полковників, не рахуючи сотників, осавулів та іншого козацького чину. Другий після Кривоноса воєначальник живцем, хоч і з переламаними ребрами, потрапив до рук ворога.

– Завтра всіх виріжемо! – повторив Кривоніс. – Ні їжі, ні горілки доти в рот не візьму.