Розділ «Частина перша»

– Це Кривоніс із Полонного підійшов.

– Кривоніс із усім військом.

– Передові загони, мабуть, місто підпалили або села навколишні…

У цю мить тихо просурмили тривогу, і зразу до офіцерів підійшов старий Зацвілиховський.

– Шановні панове! – сказав він. – Повернулася розвідка. Ворог під носом! Виступаємо негайно! До полків! До полків!..

Офіцери поспішили до своїх полків. Челядь затоптала вогнища, і незабаром табір поринув у пітьму. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо робилося все червонішим, а від заграви цієї поступово меркли і згасали зірки. Знову почулися сурми, що тихенько просурмили похід. Невиразні гурти людей і коней заворушились. У тиші були чутні удари копит, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухуватий перестук гармат Вурцеля; іноді брязкали мушкети або лунала команда. Було щось грізне і зловісне в нічному цьому поході, невидимому в темряві, в цих голосах, шерехах, побрязкуванні металу, поблискуванні броні й мечів. Корогви спускалися до старокостянтинівського шляху і пливли по ньому в напрямку заграви, схожі на гігантського ящера або змія, що повзе поночі. Але чудова липнева ніч уже минала. У Росоловцях загорлали півні, подаючи по всьому містечку голоси свої. Миля шляху відділяла Росоловці від Старокостянтинова, так що, перш ніж військо повільним маршем пройшло половину шляху, з-за димної заграви, ніби наляканий, визирнув блідий світанок і поступово почав насичувати мерехтливим світлом повітря, видобуваючи з сутінків ліси, переліски, білу стрічку битого шляху і військо, що рухалось по ньому. Тепер людей, коней і зімкнуті лави піхоти можна було розрізнити чітко. Повіяв ранковий свіжий вітерець і залопотів стягами над головами лицарів.

Попереду йшли татари Вершулла, за ними – козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а піхота з гусарами замикала. Пан Заглоба їхав поряд зі Скшетуським, але якось увесь час вертівся в сідлі, і видно було, що перед неминучою битвою його охоплює неспокій.

– Ваша милість, – тихо зашепотів він Скшетуському, ніби побоюючись, що хтось підслухає.

– Що скажете, пане?

– Першими хіба гусари вдарять?

– Ви ж казали, що ви старий жовнір, а не знаєте, що гусарів для вирішального удару тримають до того часу, коли противник усі сили в битву кине.

– Та знаю я це, знаю! Просто перевірити себе хотів!

Із хвилину обидва мовчали. Потому пан Заглоба притишив голос іще дужче й запитав знову:

– Значить, там Кривоніс із усіма своїми силами?

– Точно.

– А багато їх у нього?

– З холопами тисяч шістдесят буде.

– Ох ти диявол! – сказав пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

– Не думайте, ваша милість, що боюсь я, – знову зашепотів Заглоба. – Просто в мене задишка, і товкотнечі я не люблю, тому що жарко буває, а коли жарко, від мене користі ніякої. Інша річ самотужки діяти! Людина хоч хитрощами якими викрутитися може, а тут і придумати нічого не встигнеш! Тут не голова, а руки у виграші. Тут я пень у порівнянні з паном Підбийп’яткою. У мене, пане, на животі двісті золотих червінців, які мені князь подарував, та вірте мені, що живіт якраз волів би я де-небудь в іншому місці тримати. Тьху! Терпіти не можу цих вирішальних битв! Чума їх забирай!