Розділ «Частина перша»

– Вони б і мене, нечисті, перед Хмельницьким розкрили – і хто такий, і кого веду, та я їх певним способом закляв, ось вони й мовчали. Ще побоювався я, впізнає мене Хмельницький, ми ж із ним разів зо два в Чигирині в Допула стикалися. Були іще знайомі полковники, та що із того? Я ж худий зробився, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще одежа – от мене ніхто й не впізнав.

– Так ви, пане, самого Хмельницького бачили і з ним розмовляли?

– Чи бачив я Хмельницького? Та на власні очі, як от вас! Він же мене послав на Поділля шпигувати, маніфести мужві дорогою роздавати. Пернач дав для безпеки від татар, так що із Корсуня я вже всюди міг їхати без остраху. Зустрінуться мені мужики або низові, я їм одразу пернач до носа й кажу: «Понюхайте це, дітки, – й котіться до дідька!» Звелів я теж усюди мені давати їсти й пити досхочу, а вони давали й підводи теж давали, чому я був радий і постійно тому за бідолашною князівною моєю доглядав, щоби після таких великих поневірянь і небезпеки отямилася. І от, значить, скажу я вашим милостям, перш ніж дісталися ми Бара, вона вже так відгодувалася, що народ у цьому самому Барі ледве очей на неї не видивив. Є там пригожих дівиць доволі, тому що шляхта звідусіль з’їхалась, але їм до неї, як совам до ластівки. Люблять її, знову ж таки, люди, та й ви, добродії, полюбили б, якби побачили.

– Це вже вірно, інакше воно й бути не може! – мовив невеличкий Володийовський.

– Але чому ж ви, ваша милість, аж до Бара подалися? – запитав Мігурський.

– Тому, що вирішив не заспокоюватися, поки безпечного місця не дістануся, на маленькі фортечки не надіявся, вважаючи, що бунтівники на них спокуситися можуть. А на Бар хоч би й спокусилися, та зуби все одно зламали б. Там пан Анджей Потоцький за могутніми стінами сидить і стільки ж турбується стосовно Хмеля, скільки я стосовно порожньої склянки. Невже ви, панове, гадаєте, що я невірно вчинив, далеко від війни втікши? Знову ж за мною напевне Богун гнався, а вже коли наздогнав би, так повірте, добродії мої, марципан би із мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я, трясця його матері, знаю! Доти спокійним не буду, поки його не повісять. Дай же, Господи, щасливого кінця, амінь! Видно, він собі нікого так не примітив, як мене. Брр! Як подумаю про це – мороз по шкірі! Тому-то я тепер і напої так уживаю, хоча за натурою своєю до випивки байдужий.

– Що ви таке, ваша милість, говорите! – здивувався пан Підбийп’ятка. – Ви ж, братушко, як журавель колодязний, п’єте!

– Не дивіться, добродію, в колодязь, розумного не побачите! Одначе, що там про це балакати! Їдучи, значить, із перначем і маніфестами Хмельницького, великих перепон я дорогою не зустрів. Діставшись Вінниці, знайшов я там корогву присутнього тут пана Аксака, одначе дідівського вигляду поки вирішив не змінювати, бо мужви боявся. Одне тільки, що від маніфестів одкараскався. Живе там римар один на прізвисько Сайгак. Він для запоріжців шпигує й відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, приписавши до них такі сентенції, що Хміль, треба гадати, шкіру звелить із нього зідрати, коли прочитає. Втім, біля самого вже Бара таке мені приключилося, що я, так би мовити, ледве біля берега не втопився.

– Як воно було? Як же?

– Перестріли нас п’яні жовніри-бешкетники, і почули вони, що звертаюсь я до князівни «панно», я ж бо не дуже-то вже й таївся, перебуваючи від своїх поблизу. Вони зразу: що це, мовляв, за дід такий і що це за особливий хлопчина, до котрого звертаються «панно»? А як на князівну глянули: краса писана! Вони на нас! Я сердешну мою в куток, собою затулив та шаблю хвать!

– Дивно все-таки, – перервав оповідача Володийовський, – що ви, пане, дідом переодягнені, при шаблі були.

– Ге! – сказав Заглоба. – При шаблі? Я ж жовнірську схопив, котра на столі лежала. Це ж у корчмі було, в Шипинцях. Двох я уклав миттю. Решта за мушкети! Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!» А тут раптом горлають: «Alt! Alt![126] Роз’їзд чийсь на підході!», а це, виявляється, не роз’їзд, усього-на-всього пані Славошевська з ескортом, котру син із п’ятдесятьма вершниками проводжав, хлопчина молодий. Тут цих жовнірів нарешті втихомирили. А я до пані Славошевської з промовою вітальною. Так її розчулив, що зразу ж безодні в неї в очах розкрилися. Взяла вона князівну у свою карету, і вирушили ми в Бар. Думаєте, на цьому край? Е ні!..

Несподівано пан Слєшинський перервав Заглобу.

– Дивіться, шановні панове, – сказав він, – там що, зоря, чи що?

– Гей, бути не може! – заперечив Скшетуський. – Зарано ще.

– Це де Старокостянтинів!

– Точно! Бачите: все яскравіше!

– Боже мій, заграва!

Всі обличчя враз зробилися серйозними, всі забули про розповідь і підхопилися.

– Заграва! Заграва! – підтвердило декілька голосів.