Розділ «Зі збірки «Знемога» (1920)»

зробиться сухою, ніби кущ нещасний,

і світити сонце в просторі покине,

мовби смолоскипа вигаслі жарини.

День такий настане, коли світ замерзлий

знітиться у тиші, хмурій та грубезній:

необорна сутінь всю огорне сферу,

щоб весна минула її, мов химеру;

а земля померла, як засліпле око,

буде обертатись у пітьмі глибокій,

наосліп, самотня, у космічній хлані,

і не буде співу, ні навіть благання.

Вона — одинока, бо створіння чулі

усі в її лоні, втомлені, поснули.

(Мати, що крокує, несучи отруту

дітей перемерзлих, в утробі забутих.)

Нема ніде міста… Сміття і руїни

понесе на мертвих плечах сиротина.

З висоти на неї якісь чорні гори

будуть задивлятись поглядом суворим.

Ще, можливо, море, пітьмі на догоду,