Розділ «7»

Коли вони нарешті вибралися на край кам’янистого урвища і, стомлені, зупинились, перед їхнім зором постав майже плаский гірський схил, порослий дрібним кривулястим сосняком. Після мокрої похмурої ущелини тут здавалося надзвичайно вільно, просторо: аж ген унизу широко розкинулася долина, за нею в блідо-синюватій смузі бовваніли хребти сусідніх гір.

— Генуг![20] — захекавшись, мовила вона. — Немножко генуг!

Іван мовчки сів скраєчку камінної брили, що стриміла з землі, Джулія мигцем глянула вгору, на суцільне громаддя гір, потім униз, на лісовий схил з плямами рудої землі поміж сосонками. Хлопець, позираючи на неї знизу, помітив, як дівчина ніби зачепилася там за щось своїм поглядом і, завмерши, пильно дивилася. Це занепокоїло його, — він підвівся, придививсь — далеко внизу, між сосняком на галявинах поблискували світлі кривулясті стежки. Це означало нові турботи. Іван придививсь пильніше, а Джулія, не повертаючись, ухопила його за рукав, смикнула й з острахом чи то з надією промовила:

— Русо, менш,[21] чельовек!

Він уже й сам бачив — стежкою вгору не кваплячись ішов чоловік.

Обоє враз поприпадали до землі; вона, забувши про свою образу, запитливо подивилась на нього темними зіницями, а він одвів убік похмурий погляд, вийняв з-за пазухи пістолет. Джулія, певно, зрозуміла його намір, бо Іван, нічого не кажучи, стис їй плече: мовляв, сиди тут. А сам, пригнувшись, шмигнув в обрідний сосняк і, розхиляючи на шляху нижнє гілля, чимдуж подався схилом з надією натрапити на стежку.

Вибираючи місце, де сосняк був трохи густіший, він далеченько одійшов від ущелини і подумав, що не треба було залишати Джулію. Стежки все не було. У повітрі густо пахло хвоєю, було тихо; кам’яниста, засипана глицею земля зовсім поколола його й без того натруджені підошви. Незабаром над ближчою вершиною гори викотилося й почало пригрівати променисте ранкове сонце. Пригадавши вчорашнє переслідування, Іван клацнув затискачем пістолета і з пластмасової рукоятки витягнув магазин — там було п’ять патронів, шостий сидів у стволі. Це трохи підбадьорило.

Хлопець подумав, що, можливо, їм пощастить дістати якусь одежу, взуття й навіть харчі. Як і вдосвіта, дуже хотілось їсти, тіло помітно знесилювалось, від думок про їжу в роті збиралася слина, він ледве встигав ковтати її.

Стежка виринула несподівано поміж сосняком за якихось десять кроків попереду. Іван ураз спинився, зиркнув униз, угору — ніде нікого. Постоявши, прислухався, з ближчої покрученої сосонки спурхнула маленька куцохвоста пташка, неподалік упала додолу стара шишка, і знову стало тихо-тихо. Він пошукав очима якесь укриття і причаївся за обомшілим виступом скелі на колючій землі, порослій ріденькою травою.

Лежачи долілиць, чекаючи й дивлячись униз, де крізь верховіття сосон проблискувала на зворотах стежина, Іван думав, як повестися з чоловіком. Він уже був певен, що то йшов цивільний, що одежу віддасть без опору — все ж таки в Івана пістолет. А що робити потім? Убити беззбройного не дозволяло сумління, залишити його тут — майже самогубство. Та хоч скільки хлопець напружував свій не дуже винахідливий тепер розум, він нічого не міг вигадати і страждав від такої непевності. Проте було незаперечним, що без їжі й одягу головний хребет їм не подолати.

Чоловік вигулькнув ближче, ніж хлопець сподівався. На стежці внизу якось раптово з’явилась його згорблена під ношею постать. Але він чомусь не йшов, а майже біг, захекався і все чогось нишпорив очима по сосняку, іноді оглядався. Невже він побачив їх? Іван аж прилип до каміння, зіщулився як міг, аби не видно було звідти його смугастої постаті, і несподівано про себе люто вилаявся, відчувши, як бридко й підло те, що він повинен зараз вчинити.

Але так було треба.

Він дав чоловікові наблизитись, а сам павпочіпках повертався за каменем. У рукаві ворушилася, ніби кропивою жалила, мурашка. Австрієць, натужно несучи брезентовий заплічний мішок, чимдуж поспішав стежкою в грубих, на товстій підошві черевиках і вже, було, минав його, коли Іван підвівся й виплигнув на стежку. Перехожий одразу ж почув, оглянувся. Це був кремезний, трохи затовстий, років під шістдесят, старий у короткій шкірянці, зеленому тірольському з барсуковим кутасиком капелюсі й не нових, віддутих на колінах штанях. Австрієць з несподіванки лупнув очима, щось швидко-швидко залопотів по-німецькому, замахав руками й рушив до хлопця. Іван звів пістолет.

— Воцу ді пістоле! Гер гефтлінг! Гер гефтлінг! — белькотів австрієць. — Есес![22]

Іван одразу знітився, він збагнув, але ніяк не хотів повірити, що знову лихо. Клята мурашка розгулювала вже між лопатками, проте хлопець не ворухнувся, щоб струсити її, а суворим, пронизливим поглядом уп’явся в австрійця.

— Есес! Дорт есес! Штрайфе![23] — наполягав старий. Він був схвильований, піт цівками стікав по його немолодому вже, брезклому обличчю, у грудях, ніби ковальський міх, ядушливо рипіло й свистіло на всі лади. Іван озирнувся і прикусив губи.

— Де есес?

— Дорт! Дорт! Їх мехте інен гут махен,[24] — махав рукою австрієць, тримаючися другою за лямку мішка.

— Ду найн люген?[25]