Розділ «22»

Неспокій, який у сні був притих, несподіваним штурханцем озвався в серці. Воно закалатало так шалено, що, здалося, от-от вискочить з грудей. Іван одразу прокинувсь і тієї ж миті почув оглушливий, несамовитий крик:

— Во біст ду, рус? Зі гебен дір брот! Зі габен філє брот![53]

Над лукою потроху світало, сонце ще не зійшло, було незатишно й сіро. Мабуть, насунула хмара, бо гір теж не було видно. Клубочисте пасмо туману, чіпляючись за пониклі зарошені маки, повзло вздовж схилу. Іван рвучко шарпнув із Джулиних ніг шкірянку, дівчина схопилась і злякано промимрила щось, а він, припавши до землі, пильно вдивлявся туди, звідки пролунав крик. За якусь мить хлопець здогадався, що то божевільний, але одразу збагнув: той не сам, з ним люди.

І справді, не встиг Іван кого вгледіти крізь туман, як почув притишений грізний вигук: «Гальтс мауль!»[54] і звичайну німецьку лайку.

Джулія теж почула це, все зрозуміла й кинулась до Івана. Вчепившись за рукав його куртки, вона безтямно витріщилась униз, У сіре місиво туману, серед якого наче метнулись людські постаті. Він ухопив її за руку і навзгинці потягнув до струмка, де було нижче. У другій руці його була шкірянка, колодки залишилися десь у маках.

Обоє мовчки кинулись уздовж струмка вгору.

Іван не випускав пальців Джулії; дівчина ледве встигала за ним і раз у раз полохливо оглядалася. Хлопець шукав очима якогось зручного місця, де б перейти на той бік струмка, — там можна було сховатися в скелях і високих заростях рододендрону. Але потік розгонисто мчав із гір, — ступати у його вир було нерозсудливо.

«Добре, що хмара! Добре, що хмара!» — стукала в Івановій голові думка. Прудкі клоччя туману поки що трохи приховували їх від німців, які були десь зовсім близько. «Клятий божевільний, чому я не вбив його? Всі вони одного поріддя — і розумні, й божевільні. Іще одна зрада! Чи не остання?…» — розпачливо думав Іван і безжально тягнув Джулію вгору. Вони вже минули коліно струмка, вихопилися на берег, далі була відкрита місцевість. Хлопець упав, підхопився, важко сопучи, глянув униз — туман помітно рідшав, уже стало видно далекі брили серед маків, острівець, де його вчора надибав божевільний. І тоді, крізь туманну імлу, він угледів кількох німців, — нешироким ланцюгом, розбрівшись по луці, вони зближалися до острівця.

Німці ще не бачили їх. Утікачі, пробігши чимало, вже забралися далеченько. Іван зиркнув на Джулію — на її рухливому, ще напівсонному обличчі проступала страшна втома, дівчина мало не захлиналася від задишки. «Хоча б витримала!» — заклинав Іван, бо тільки ноги могли їх урятувати. Трошки передихнувши, хлопець знову смикнув її за руку. Вона — видно було — бігла з великим зусиллям, але не відставала від нього.

Захекавшись, вони вибралися на горішню частину луки, ноги по коліна намокли від роси. Бігти стало трудніше, Іван очевидячки почав накульгувати на праву ногу, вона чомусь стала неслухняною, отерпла. Спочатку хлопець подумав, що, задрімавши, пересидів її, але млявість не проходила, коліно крутило. Незабаром і Джулія помітила це, злякано шарпнула його за руку:

— Іваніо, нога?

Він проволік ногу по траві, намагаючись ступати якомога природніше, але це йому не дуже вдалося. Тоді Джулія, оглянувшись, впала навколішки і вчепилася в холошу, щоб подивитися рану.

— Надо в’язат, да? Я нємножко в’язат, да?

Іван рішуче відчепив її руки.

— Нічого не треба. Ходімо швидше.

— Болно, да? Болно? — вдивляючись у нього, допитувалася Джулія, затамувавши неспокій у своїх великих очах. Її груди під смугастою курточкою рвучко підіймались.

— Нічого, нічого….

Перемагаючи біль, Іван квапливо пошкандибав далі. Рука Джулії вислизнула з його пальців, дівчина, щораз озираючись, бігла поруч.

— Іваніо, аміка, мі будєм жіт? Скажі, будєм? — з розпачем, від якого краялося серце, допитувалась вона. Іван глянув на дівчину, не знаючи, що відповісти, але побачив таке благання й надію в її очах, що поспішив заспокоїти: