Розділ «5»

З остраху за те, що накоїв, Іван непритомніє на якусь мить. А потім, обернувшись, кидається назад і мало не натикається обличчям на широке, блискуче лезо багнета, наставленого на нього, — німець робить раптовий короткий випад, і багнет м’яко, ніби щось чуже, протинає Іванові груди. Він знає, що це кінець, що його вбито, й аж захлинається з розпачу, хоча болю чомусь не відчуває.

Звичайно на цьому він прокидається від страху, але цього разу свідомість його існує ніби окремо від тіла, вона підбадьорює: мовляв, це ще не все, ще попереду буде полон, утеча — тому він не може загинути, навіть і пробитий багнетом.

Сонні ці видіння змінюються іншими. Він уже опиняється в селі, у своїх Терешках, на стародавній землі кривичів, і ніби це відбувається до війни, навіть до його призову в армію. Збитою овечими ратичками вулицею він біжить на околицю, до колгоспної комори, куди, він знає, пригнали з зав’язаними руками Галадая і з ним ще кількох знайомих гефтлінгів. У Івана крається серце від кривди та бігу, здається, ніби він запізнюється і не доведе людям, що не можна зганяти злість на полонених, що полон — не провина їхня, а нещастя, що не вони здались у полон, а їх силоміць узяли.

Але він не добігає до околиці. Босі ноги його грузнуть у важкому липкому болоті, він ледве переставляє їх, німіють руки, все тіло, він біжить, ніби у воді, — повільно, трудно. Вибираючи дорогу, збочує до плоту й раптом бачить на ньому чиїсь цибаті босі ноги. Іван задирає голову — на верхній жердині сидить незнайома дівчина з чорними високо піднятими бровами, у біленькому як сніг платті. Осяяна радістю, вона усміхається до нього чорними, мов стиглі сливи, очима й каже: «Чао, Іване!»

І він спиняється, забувши про хлопців і про все на світі, щасливий, збентежений зустріччю з нею, вперше побаченою, але начебто здавна знайомою йому, бо саме вона жила в неусвідомлених його мріях. Не тямлячи себе від радості, він кидається до плоту, до неї, але, глянувши на себе, раптом опам’ятовується: адже він щойно з роботи, з поля, від трактора, на ньому старі, засмальцьовані йа колінах штани й вилиняла на плечах сорочка. Зніяковілий, він спиняється, хмурніє, з її променистого обличчя зникає радісний усміх, мерхне яскрава білизна її плаття, і дівчина щезає, ніби привид. Тоді він кидається до плоту, хапається за жердини, за обплетене лозою кілля, але перед ним з’являється його мати. Поклавши на жердину руки, вона тихо стоїть по той бік у картоплинні, вся в темному селянському вбранні, й журливо каже йому:

«Фашистка вона. Хлопців твоїх німцям виказала…»

«Де вона? Де вона?» — хоче закричати він, але не може цього зробити, бо на його шиї мотузка — чорний шовковий шнурок, на якому завжди під барабанний бій вішали в їхньому таборі. Мотузка зашморгується, натягується, і другий кінець її, як поводок, волочиться за недодушеною ним у ярузі вівчаркою. Вівчарка жива й дужа, щосили шарпається. Іван падає, хоче крикнути, але голос у нього пропадає, і від якогось внутрішнього поштовху він прокидається.