Розділ «23»

— Йди-но швидше! Швидше! — не відповівши, гримнув Іван суворо, бо іншого порятунку, як тільки повернути до ялівцевого чагарника, в них не було. І хлопець, зціпивши зуби, шаснув у цю непрохідну гущавину, яку обминали навіть звірі. Колючі голки одразу сотнями вп’ялися в ноги, але він не зважав на них, а захищав тільки коліно. Від болю й напруження чоло зросив холодний піт. Зібравши усе своє терпіння, він очманіло продирався чагарником убік, в обхід кручі.

— Ой, ой! Ой! — розпачливо ойкала Джулія, але теж лізла за ним — не дуже вміло, не вибираючи шляху, раз по раз чіпляючись за колючки й падаючи. Хлопець не заспокоював її, не підганяв — він лише озирався на край скелі, де ось-ось повинні були з’явитися німці.

Правда, цього разу їм пощастило, вони майже добралися до верхньої межі чагарника, коли внизу з-за кручі виліз перший есесівець. Отут він уже був небезпечний, бо хоч утікачі й відійшли далеченько, але мало піднялися вгору — різниця у висоті між ними та німцями була невелика. Тільки-но німець підвів голову, як Іван похапцем прицілився з пістолета й вистрілив.

Горами гулко покотився відгомін.

Звичайно, він не влучив: було трохи далеко, але німець з остороги шмигнув під укіс, і згодом у повітрі розляглася довга розсипчаста черга. «Тр-р-р-р-рт… Тр-р-р-р-рт… р-р-р- рт… р-р-т…» — усе далі відносячи, повторювали чергу гори. Коли стихла луна, втікачі рушили знову. Несподіваний постріл з пістолета, певно, збентежив німців, бо на кручі якусь мить ніхто не з’являвся. Потім скраєчку виткнулася смугаста постать.

— Іваніо, гефтлінг!

Божевільний, широко розставляючи ноги, виліз на кручу й, хитаючись, закричав до них хрипким, не своїм голосом:

— Русе! Русе! Хальт! Варум ду гейст вег! Зі волен брот гебен![56]

— Цурюк![57] — вигукнув Іван. — Шіссєн!

Божевільний пригнувсь і кинувся назад, там на нього загорлали німці й, трохи зачекавши, майже водночас усі, скільки їх було, висипали з-за схилу.

Здається, становище гіршало. До сідловини, де кінчався чагарник, було зовсім близько, але тут уже німці могли дістати з автоматів. Якби затримати їх і прорватися за сідловину! Іван уклякнув, сунув ствол пістолета в розвилку ялівцю і вистрілив удруге, потім утретє. Припавши до землі, зачаївся в низькій гущавині, до нього рачки приповзла Джулія.

— Іван, нон патрон аллєс! Нон аллєс!

Він зрозумів, заспокійливо торкнувся її худенького плеча, два патрони, звичайно, він лишить наостанок. Хлопець сподівався, що німці стрілятимуть, але ті мовчали: розбрівшись широким ланцюгом, вони теж полізли в чагарник. Тоді Іван підвівся і навзгинці, щоб хоч трохи сховатися, пошкутильгав угору, до сідловини.

Німці, певно, допустились помилки, що слідом за ними і собі подалися чагарником. Оці зарості, виявляється, не тільки затримували рух, а й не давали можливості бачити, цілитись, і поки переслідувачі вовтузилися там, Іван та Джулія, ледь живі з утоми, добралися до сідловини і стрімголов скотилися вниз. Іван передусім окинув зором новий краєвид — з одного боку аж під самісінькі низько навислі хмари, як і позаду, здіймалася стрімка кам’яна скеля, з-під ніг розгонисто спускався в улоговину схил, а там починалася нова невисока гірська складка. Де-не-де розкидані понад горами, линули білі, мов овеча отара, хмарки; вище над ними снігові хребти оповила суцільна пелена хмар.

Як тільки вони вибігли з сідловини, Джулія, склавши молитовно долоні, впала навколішки, і губи її квапливо зашепотіли якісь слова.

— Ти що? — скрикнув Іван, але вона не відповіла, а прошепотіла ще кілька слів, і він, дуже накульгуючи, побіг униз. Вона одразу підхопилась і швидко наздогнала його.

— Санта Марія поможет. Я просіт очєн-очєн.

Іван здивувався.

— Облиш! Хто допоможе? Давай хутчій!

Не знаючи, куди податись, і не маючи сили лізти вгору, вони бігли навкоси схилом униз, до улоговини. Сідловина з кручею поки що закривала їх від німців. Бігти вниз було набагато легше: тіло ніби само неслось, аж підгиналися коліна. Хлопець, одначе, не міг уже подолати болю й дуже кульгав. Джулія випереджувала його, але далеко не відбігала й раз у раз оберталася до нього. Те, що вони вирвалися мало не з-під самого носа в німців, очевидно, сповнило її якимсь відчайдушним азартом. Озираючись, вона з надією і радістю бадьоро гомоніла: