Розділ «17»

— Біль нєсправьєдлівост? — уперто допитувалася дівчина.

— Яка несправедливість? Про що ти кажеш?

— Нєвіні люді Сібір гналь?

— У Сибір?

Іван допитливо глянув у її колючі очі й зрозумів, що треба або розповісти правду, або вигадати якусь особливу брехню. Та брехати він не вмів і, щоб покласти край цьому непорозумінню між ними, непривітно мовив:

— Коли розкуркулювали — гнали.

Джулія болісно прикусила губи.

— Нон правда! — раптом вигукнула вона й ніби вдарила його поглядом — стільки в очах її було страждання, кривди й неприхованої ворожості.

— Нон правда! Нон! Іван — пльохой русо!

Вона зненацька голосно схлипнула, затулила долонями обличчя. В Івана аж серце здригнулося, він кинувсь був до дівчини, але вона спинила його категоричним розгніваним «нон!» і побігла схилом. Іван стояв, не знаючи, що діяти, й тільки розгублено дивився їй услід. Його думки раптом сплуталися, хлопець відчув, що сталася прикрість, але як її загладити, не міг збагнути.

Джулія добігла до голого пагорка, вискочила на нього і, скорчившись, підігнула коліна. На Йвана вона й не глянула.

— Ось тобі й маєш! «Пльохой русо!» — збентежено промовив до себе Іван і, зітхнувши, переступив з ноги на ногу. Здалось йому, що справді накоїв дурниць, безглуздо поламав з такими труднощами налагоджену і необхідну вже йому людську прихильність. Від усвідомлення цього все у хлопцеві занило, враз потьмарилась недавня тиха радість, і душу оповила невимовна самотність.

Атож, звісно, вона щось уже чула з того, що діялось у його країні в довоєнні роки, може, зовсім і не так, як воно було насправді. Тільки ж як розтлумачити їй, щоб усе зрозуміла? Хлопець ніколи в житті не вів ніякої розмови про ті страшні роки навіть із своєю людиною, не те, що з іноземцем. Так було краще. Крім того, свої не гірше за нього знали все, такі новини нікого не могли здивувати. Правда, в полоні інколи бувало, що хлопці заводили розмови про минуле, та перед людьми з інших країн лиш вихвалялися красою природи, вигодами свого добробуту, мудрістю вождя. Це було зрозуміло: кому не кортить мати кращий вигляд, аніж є насправді, у кого не вболіває душа за своє, рідне? Але Іван при таких розмовах завжди мовчав: хвалитися він не вмів, а копирсатися в тому тяжкому, що відбувалося колись у країні, не хотів, сам іще багато чого не розуміючи.

Перекидаючи з плеча на плече шкірянку, хлопець тупцяв у траві, потилицю і плечі нестерпно пекло сонце, а він, скільки не думав, не міг збагнути, що між ними сталось і в чому його провина. Звичайно, про голод краще б промовчати, а з приводу недобрих її здогадів, то, мабуть, треба було переконати дівчину в справедливості нашого життя. Хоч і дуже складно розтлумачити їй, яка боротьба точилася в ту пору на його землі, однак, певно, треба було спробувати. Надто вже прикро втрачати її довіру й повагу до нього. Може, не гріх було б десь і збрехати, тільки… Тільки ж іще невиразно відчував Іван, що річ тут не в ньому, — за його спиною стояло щось дуже велике, перед яким усіляке крутійство мало жалюгідний вигляд.

І ось тепер чекай хтозна-чого… Тепер можна було уявити, як би сприйняла Джулія і його щиру правду — чи могла вона збагнути всю складність того, що колись йому завдавало стільки невимовного страждання?

Та нехай! Невже він, з усією вірою та щирістю проживши свої роки, може втратити щось в очах цієї людини з Заходу тільки тому, що сьорбнув у тяжкі часи свого життя чимало горя? Невже гарна, загорнута на західний зразок у целофан облуда дорожча за гірку правду? Ні! Якщо в цієї дівчини чуле серце, то вона зрозуміє його і як слід поставиться до нього самого та до його вартого поваги народу. Це Іван усвідомив ясно. Йому стало легше, спокійніше — ніби щось уже було вирішено і лишалося тільки чекати висновків.