Розділ «13»

— Ну як, тепло? — спитав Іван, підводячись.

— Тєпло, тєпло. Спасібо.

— На здоров’я.

Джулія закутала ноги полами шкірянки, а він, прислонившись на мить спиною до намерзлої брили, віддихався. Та без руху одразу стало холодно, вітер легко проймав його тоненьку куртку, яка зовсім не тримала тепла.

— Хліба хочеш? — спитав Іван, згадавши їхню попередню розмову.

— Нон, — квапливо відповіла дівчина. — Джулія нон хляб. Іван ессен хляб.

— Невже? Тоді побережемо. Знадобиться, — відповів Іван.

Відчуваючи, що мерзне, хлопець з великою натугою примусив себе підвестись і підставив дівчині спину.

— Ну, хапайся.

Джулія мовчки, але охоче обвила його за шию, пригорнулась, і йому одразу стало тепліше.

— Іван, — стиха крізь вітер озвалася вона, дихнувши теплом у його вухо. — Ти вундершон![44]

— Ат, який там вундершон!

Дівчина, мабуть, трохи оговталася в нього на спині, бо до неї вернулася її наполегливість, сміливість. Відчувши його доброту до себе, вона спитала:

— Русо аллес, аллес вундершон? Да?

— Атож, атож, — погодився він, аби відчепилась, та й не звик говорити про себе. Йшли останні метри підйому, і хлопцеві хотілося подолати їх якнайшвидше.

— Правда, Іван хотєль пугат Джулію? Да? Іван нон бросат?

Хлопець ніяково посміхнувсь у темряві і з упевненістю, в яку ладен був сам повірити, сказав:

— Та, звісно…

— Тяжело, да?

— Ні, що ти! Мов пір’їнка.