Розділ «12»

— Джулія нон панікіор. Сіли мальо.

— А ти над силу, — підбадьорюючи, мовив Іван. — Знаєш, як одного разу на фронті було? На остфронті. Куди ти збиралася. Хату, де ми саме були, оточили фріци. Вийти ніяк. У вікна б’ють з автоматів і кричать: «Рус, здавайся!» Наш взводний Петренко теж «аллес» сказав, мовляв, капут нам. А ротний Бєлошеєв як закричить: «Хлопці, для чого нам зброю дали?! Ану, — каже, — проривайтеся». Посунули ми всі разом у двері, та як ударимо з автоматів і попід тином навзгинці поза хату. І що ти гадаєш: вирвалися. П’ятеро, правда, полягло. Бєлошеєв теж. Але ж четверо врятувалось.

Джулія мовчала.

— То що, рушили?

Мовчання.

— Ну, якого дідька мовчиш? — тремтячи від холоду, втрачав уже терпіння хлопець. — адже замерзнеш, дурепо. Варто було тікати, стільки лізти під самісіньке небо!

Вона мовчала.

— Для чого тоді хлопці підірвали себе? Тією бомбою! Щоб хоч хтось урятувався. А ти вже й скисла.

Він схопився, відчувши, що наскрізь промерз на цьому вітрі, заходив стежиною — на сірій посипці відбився тьмяний слід його босих ніг. Іще добре, що не було морозу, але під ранок, мабуть, підмерзне, тоді вони тут пропадуть.

Іван рішуче спинився біля Джулії.

— Ти підеш?

— Нон, Іван.

— Як хочеш. Пропадай, — навмисне байдуже мовив він і похмуро звернувся: — Скидай «клумпес».

Дівчина мляво заворушилася, вийняла з колодок ноги й від холоду поставила їх одну на одну. Він одразу всунув свої задубілі ноги в це незавидне взуття, в якому ще зберігалось її тепло.

— Скидай і шкірянку.

Вона слухняно зняла і шкірянку. Хлопець хутко натягнув її на свої заширокі плечі, застебнувсь. Одразу стало тепліше. Роблячи це, Іван відчував, що між ними назавжди щось рушиться, що так не можна поводитися з жінкою, але його опанував гнів на неї. Здавалося, що вона чимось ввела в оману його, затялась, і хлопцеві мимоволі кортіло покарати її. Лаючись у думці, він, однак, вважав себе трохи винним. Хлопець намагався заглушити ніяковість гнівом. Проте Джулія в чомусь мала рацію, а він у чомусь був несправедливий. Іван це відчув, і гнів його стихав.

Він ступив два кроки стежкою й обернувся до неї.

— Що ж, бувай!

— Чао! — скоцюрбившись на камені, тихо й зовсім байдуже мовила вона. Це слово одразу нагадало йому їхню вчорашню зустріч, і той радісний блиск у її променистих очах, що так здивував його, і її відчайдушну сміливість під носом у німців, і сповнені закоханості та якоїсь багатозначності погляди в дорозі, — і хлопцеві стало зовсім прикро. Це не був ані жаль, ані співчуття — так щось пригнічувало його сумління, хоч він і не міг чимось докорити собі, бо нічим не був зобов’язаний їй. «Ні, ні, — сказав Іван собі, тамуючи ту пригніченість. — Отак краще». Одному зручніше, це він знав із самого початку. Йому не треба було зв’язуватися з нею. Тепер у нього колодки на ногах, на плечах шкірянка, хліба трохи — одному цього вистачить надовше, він заощаджуватиме — по сто грамів на день. Сам він стерпить усе, перейде хребет, не може бути, щоб не перейшов, якби навіть довелося лізти по пояс у снігу, йому треба в Трієст, до партизанів. І навіщо було зв’язуватися з цим дівчиськом? Хто воно йому?

Хлопець чимдуж вихопився на кручу, ніби тікаючи від думок про неї, покинутої внизу, однак не мав сили подолати прикрого відчуття. Щось приховане в душі жило іншою логікою, ноги незабаром сповільнили ходу, Іван оглянувся раз, удруге — дівчина ледь помітною плямою чорніла на схилі, і її покірна безпорадність перед неминучою загибеллю раптом зруйнувала, дощенту знищила його недавній намір. Іван, сам того не бажаючи, повернувсь і, заляскавши по стежці колодками, побіг униз. Джулія, зачувши його поблизу, здригнулась і боязко підвела голову.