Розділ «10»

— Гіб брот!

Іван засунув руку в пазуху — німець застиг у чеканні, але хлопець вихопив пістолет і клацнув курком.

— Пістоле! — з жахом вигукнув божевільний і подався вниз.

Іван зціпив зуби, ззаду до нього підскочила Джулія.

— Дать он хляб! Дать хляб! — злякано мовила вона.

Божевільний тим часом одбіг, спинився й, озираючись, чимдуж почимчикував униз.

— Іван, дать хляб! Дать хляб! Нон гестапо! — боязко стала благати дівчина.

«Гад продажний, — думав хлопець, сердито дивлячись услід божевільному, постать якого то зникала, то виринала. — З такими жарти погані — зчинить репет і викаже німцям. Що вдієш з навіженим? І вбити жаль, і відчепитися нема як. Прийдуть із собаками, натраплять на слід — тоді все пропало».

— Агов! — гукнув хлопець. — На брот!

Божевільний, ухопившись за скелю, спинився, оглянувсь, навіть, здалося, подумав, і невдовзі крізь вітер долинув його голос:

— Нікс… Ду вірд шісен! Їх бешайне гестапо,[40] — і знову подався униз.

— Йди ти к бісу! Нікс шіссен! Ось на… На!

Іван і справді відламав від буханця шматочок і підняв його в руці, щоб той побачив. Джулія, стоячи поруч, тремтіла з холоду й занепокоєно дивилася на гефтлінга. Божевільний постояв трохи, а потім сів на виступ скелі. Наближатися до них він боявся.

— Ах, так, собако! — закричав Іван, бо йому терпець увірвався. — Ну й геть під три чорти! Іди в гестапо! Іди!!!

— Іван, нон гестапо! Нон, Іван! — стала сіпати його за руку Джулія. — Дать нємножко хляб! Нон гестапо…

— Дідька лисого йому, а не хліба. Нехай іде.

— То пльохой гефтлінг. Он кранк. Он гестапо…

Хлопець не відповів, сховав у пазуху півбуханчика, пістолет і рушив до попереднього місця на горі. Джулія йшла поруч. Іван відчував, що так повестися з божевільним було небезпечно, але тепер уже не міг поступитись йому — люта затятість виявилася дужчою за острах. Джулія все озиралась, але раптом їх оповила імла, і, крім сірого громаддя скель, довкола нічого не було видно — внизу і навкруги клубочився, рвався, плив шматками гнилий туман. Невідомо було, чи гефтлінг сидів там само, чи, може, справді подався униз. Помітивши на обличчі дівчини стурбованість, Іван озирнувся:

— Нікуди він не піде. Бреше все.

Хлопець заспокоював її, але до самого спокій не вертався. Біс його зна, від кого тільки залежить життя людини? Де ж та справедливість? Якийсь божевільний, а от вижив, прорвався в гори, уникнув облави, втік з-під куль… А скільки найкращих хлопців загинуло в таборі? Таки скупа земля на справедливість.