Розділ перший

Еме знайшов помешкання біля вілли пані Бонтан, познайомився з тамтешньою покоївкою і з чоловіком, який давав у найми екіпажі, — Альбертина часто наймала бричку на цілий день. Ані він, ані вона нічого за нею не помічали. У другому листі Еме писав, що, за словами молодої пралі з міста, Альбертина якось особливо потискала їй руку, коли приносила білизну. Але нічого іншого, сказала вона, ця панянка собі не дозволяла. Я послав Еме гроші на подорожні видатки, за ту прикрість, якої він мені завдав своїм листом, і водночас намагався її пом’якшити, переконуючи себе, що то була всього лишень фамільярність, яка не свідчила про якесь збочення. Аж це дістаю від Еме телеграму: «ДОВІДАВСЯ РЕЧІ ‘ДУЖЕ ЦІКАВІ. БАГАТО НОВИН ДЛЯ ПАНА. ЛИСТ У ДОРОЗІ» Другого дня прийшов лист; побачивши конверт, я здригнувся; бо одразу збагнув, що він від Еме, тому що кожна особа, навіть найскромніша, панує над маленькими зрощеними з нею істотками, живими і ніби кинутими в отерплому стані на папір, творячи письмо, властиве тільки їй.

Спершу праля нічого не хотіла мені говорити, вона твердила, що панна Альбертина тільки щипала її за руку. Щоб розв’язати їй язика, я повів її обідати і підпоїв. Ось тоді вона розповіла мені, що Панна Альбертина бачилася з нею на березі моря, куди вона ходила купатися; Панна Альбертина мала звичку вставати рано і сходилася з нею над морем, у тому місці, де дерева ростуть так густо, що нічого не можна побачити, і зрештою, о цій порі нікого там і нема. Згодом праля приводила ще й своїх колежанок, і всі купалися, а згодом, як уже спражило і сонце припікало навіть під деревами, вони лягали на траві, щоб обсохнути, і пестили одна одну, лоскотали, жартували. Праля зізналася, що вона зі своїми колежанка-ми дуже любила ці жарти і, що бачучи, як панна Альбертина треться об неї в купальнику, вона умовляла її скинути його і проводила язиком по її шиї та руках і навіть по підошві стіп, які панна Альбертина до неї простягала. Праля теж роздягалася і одна одну ради забави штурхала у воду. Того вечора вона більше мені нічого не розповіла. Але пам'ятаючи про дані мені вказівки і готовий зробити все, аби догодити Панові, я привів пралю до себе на ніч. Вона спитала, чи хочу я, щоб вона зробила мені те, що робила Панні Альбертині, коли та скидала купальника. Аж це вона мені сказала: (Аби пан бачив, як ця панянка трепетала!) Вона мені зізналася: (Ах, я від тебе на сьомому небі!) І була така збуджена, що не змогла стриматися і вкусила мене). Я бачив ще слід на руці у пралі. Я розумію, що Панна Альбертина діставала від усього цього втіху, бо ця мала справді кому хочеш догодить.

Я дуже страждав у Бальбеку, коли Альбертина сказала мені про своє приятелювання з мадемуазель Вентейль. Але там Альбертина була поряд, вона завжди уміла мене втішити. Потім, надто вже зацікавившись її зальотами, я довів її до того, що вона втекла з мого дому, і коли Франсуаза принесла мені звістку, що її нема, і я зостався сам, то страждав ще більше. Але принаймні та Альбертина, яку я колись кохав, залишалася в моєму серці. Тепер на її місці, аби покарати мене за ще більшу цікавість, якої смерть, попри мої сподівання, не заспокоїла, я бачив іншу дівчину, яка плела круг себе клубок брехні й ошуканства, і тоді як її попередниця так лагідно мені присягалася, що їй чужі такі жарти, вона, захмеліла від здобутої волі, поїхала, аби зануритися в них із головою і, сходячись удосвіта на березі Луари з пралею, кусала її і скрикувала: «Ах, я від тебе на сьомому небі!» Це була інша Альбертина, інша не лише в тому значенні, якого ми надаємо слову «інша», коли мовиться про інших. Якщо інші люди виявляються несхожими на тих, як ми собі їх уявляли, то це не надто зачіпає нас, а що маятник інтуїції не може відхилятися зовні від нас далі, ніж він відхиляється усередині нас, помічені відмінності зостаються лише на поверхні нас самих. Раніше, коли я чув, що якась жінка любить жінок, мені вона не здавалася через це якоюсь особливою істотою. Але коли в гру вступає кохана жінка, то, щоб убити біль, викликаний таким відкриттям, ми хочемо дізнатися не лише те, що вона робила, а й те, що вона тоді відчувала, яке в неї склалося про це уявлення; і, посуваючись у такий спосіб далі, ми через глибину душевної муки добуваємося до таємниці, до суті. Я страждав від цікавости, з якою взаємодіяли всі сили мого інтелекту і підсвідомости, страждав аж до глибин моєї істоти, до глибини мого організму, до глибини моєї душі куди дужче, ніж міг мене мучити страх перед утратою життя; тепер усе, що я дізнався про Альбертину, я переживав у глибинах її особистости. І ця мука, так глибоко загнана в мене, ця реальність Альбертининих збо-чених нахилів стали мені згодом у великій пригоді. Як і лихо, учинене мною бабусі, біль, завданий мені Альбертиною, став останньою злукою між нею і мною, пережив навіть спогад про неї, адже, нагромаджуючи енергію, як кожний фізичний процес, страждання обходиться без уроків пам’яти; людині, яка забула про чудові місячні ночі, проведені в лісі, все ще доля-гає ревматизм, набутий саме тоді.

Ті нахили, в яких вона не хотіла зізнатися, хоча їх мала, ті нахили, які я відкрив не шляхом холодного розумування, а в палючому болю, якого я зазнав, читаючи слова: «Ах, від тебе я на сьомому небі!», болю, що надавав їм якісну відмінність, ці нахили завершували образ Альбертини не тільки так, як завершує рака-самітника нова скойка, яку він тягне за собою, а радше як сіль, яка взаємодіє з іншою сіллю і змінює її барву, і навіть, випадаючи в осад, її природу. Коли праля казала своїм колежанкам: «Уявіть собі, ніколи б у це не повірила — панянка, а теж така», ці слова означали для мене не тільки збочення, досі моїм очам невидиме, яке ці дівчата пов’язували з Аль-бертиною, а й відкриття, що це була особа, зрештою, подібна до них, особа, що говорила з ними тою самою мовою, і це робило її краянкою інших, ще дужче відчужувало її від мене, було доказом того, що я з нею мав, що носив у серці, було тільки її зникомою частинкою, тоді як усе, виросле до гігантських розмірів як щось більше, ніж індивідуальне пожадання, само по собі вже таємниче й важливе, бо Альбертина ділила його з іншими жінками, було мені завжди невідоме, тому що вона крилася з ним від мене, наче жінка, яка приховує, що вона з ворожої країни, що вона шпигунка, навіть ще більша запроданка, ніж звичайна шпигунка, — та ошукує нас щодо своєї національносте, тоді як моя приятелька затаїла свою найглибшу сутність, те, що вона належить не до всієї людськосте, а до якоїсь особливої раси, яка затесалася між людством, переховується в ньому, а проте ніколи з ним не зіллється. Колись я бачив дві Ельстірові картини, що зображували оголених жінок серед заростів. На одному полотні дівчина піднімає ногу, як, мабуть, підіймала ногу Альбертина, жартуючи з прачкою. На другій дівчина штурхає до води іншу дівчину — та весело опирається, ледь звівши ногу і ступнею легко черкаючи блакитну воду. Мені пригадалося, як її підняте стегно творило з кутом зігнутого коліна такий самий вигин, як у Альбертини, коли вона лежала у моєму ліжкові. Мені не раз хотілося сказати їй/що вона нагадувала мені ті Ельстірові образи. Але я утримувався, не бажаючи привертати її думки до голого жіночого тіла. Тепер я бачив Альбертину біля прачки і її колежанок, вони відтворювали групу, яку я так любив, коли сидів серед Альбертининих приятельок у Бальбеку. Якби я кохався тільки в красі, я б визнав, що Альбертина відтворювала групу, в тисячу разів прекраснішу тепер, коли вони є статуями оголених богинь, подібних до тих, яких великі скульптори розсипали по Версалю, у гаях і басейнах, де вода їх миє і лощить своїм пестливим хлюпотом. Тепер, вкупі з пралею, Альбертина видавалася мені куди більше дівчиною на морському березі, ніж у Бальбеку: показуючи свої мармурові жіночі форми в гущавині кущів і трави, вона поринала у воду, як барельєф із морськими мотивами. Коли я уявляв її на моєму ліжку, мені здавалося, ніби я бачу її зігнуте стегно, я бачив її, то була шия лебедя, що шукала уст іншої дівчини. Потім стегно зникало, і я бачив тільки зухвалу шию лебедя, ніби ту, що у трепетному шкіці картини шукає рота Леди, яка вся тремтить у щиро жіночих розкошах, бо то тільки лебідь, і їй здається, що вона ще самотніша, так само як під час розмови по телефону ми відкриваємо модуляцію голосу, непомітну для нас доти, доки не відділяємо його від обличчя, в якому об’єктивізується його вираз. У цьому етюді насолода, замість ринути до жінки, яка збуджує її і якої немає, замінена безвладним лебедем, зосереджується в жінці, яка її відчуває. Іноді зв’язок між моїм серцем і пам’яттю уривався. Те, що Альбертина виробляла з прачкою, я сприймав як скорочення майже алгебричні, і вони нічого мені не говорили. Але сто разів на годину урваний струм відновлювався, і моє серце безжально горіло в пекельному вогні, коли я бачив, як Альбертина, оживлена моїми ревнощами, справді жива, мліла від пестощів прачки і примовляла: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» У такі хвилини вона оживала, і тоді мені не досить було знати про її гріх, я хотів, щоб вона знала, що я знаю. Отож оскільки в такі хвилини я з жалем думав, що вже ніколи не побачу її, той жаль носив на собі відбиток моїх ревнощів, і, не маючи нічого спільного з нестямною тугою, яку я відчував, кохаючи її, я оплакував лише незмогу сказати їй: «Ти думала, що я ніколи не дізнаюся, що ти робила після втечі від мене, а я знаю все. На березі Луари ти казала пралі: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» Я бачив слід від укусу. Звичайно, я умовляв себе: «Навіщо я мордуюся? Та, що жирувала з прачкою, нині уже тлін, вона була не з тих людей, які залишають по собі пам’ять. Вона не думає, що мені все відомо. Але вона й не припускає, що я нічого не знаю, бо взагалі не думає і не гадає». Але такі міркування не впливали на мій розум настільки переконливо, як видіння зажитих нею розкошів, яке переносило мене до тієї хвилини, коли вона їх переживала. Для нас існує лише те, що ми відчуваємо, і це почуття проектуємо на минувшину і на майбуття, не дозволяючи собі топтатися перед фіктивним бар’єром смерти. Якщо мій жаль за нею улягав у такі хвилини впливові моїх ревнощів і прибирав такої особливої форми, то цей вплив не міг не викликати думок про окультизм, про безсмертя, які були не чим іншим, як силкуванням доскочити того, чого я прагнув. Якби я міг викликати її під час того спіритичного сеансу, що

Берґотт уважав за річ можливу, або спіткати її в позасвітті, у що вірив абат X***, то я хотів би тільки сказати їй: «Я знаю про прачку. Ти сказала їй: «Ах, від тебе я на сьомому небі!» Я бачив слід від укусу». Здихатися цього образу пралі, — правда лише тоді, як він помаячив перед моїми очима, — допоміг мені сам цей образ, бо ми визнаємо лише те, що нове, що нагло викликає у світі наших чуттів різку зміну тональности, що не поступилося ще місцем блідим факсиміле звички. Але єдиним способом існування Альбертини в мені було розщеплення її на безліч частин, на безліч Альбертин. Знов поверталися ті хвилі, коли вона була тільки добра або розумна чи поважна, коли над усе ставила спорт. І чи не було це розщеплення цілком слушним, якщо воно мене заспокоювало? Бо якщо воно не мало в собі нічого реального, якщо воно залежало від чергових форм окремих годин, в які вона раніше мені показувалася — при цьому форма моєї пам’яти так від них залежала, як контури образів, проектованих на стіну моїм чорнокниж-ким ліхтарем від кшталту кольорових скелець, — то чи не передавало це розщеплення по-своєму правди, правди об’єктивної, за якою ніхто з нас не є істотою цілісною, а містить у собі шерег осіб різної моральної вартости, і що існування Альбертини зі збоченими нахилами аж ніяк не виключає, що існують також інші Альбертини — та, що любила побалакати зі мною у своїм покої про Сен-Сімона; або та, що того вечора, коли я сказав їй про необхідність розлуки, відповіла журно: «Піанола, кімната... Невже я ніколи більше цього не побачу?»; та, що, узрівши, як моя брехня зрештою розхвилювала мене, заволала з таким щирим співчуттям: «О ні! Я не хочу завдавати вам прикрощів. Отож вирішено — я не намагатимусь бачитися з вами!» Тоді я вже не був сам; я відчув, як упала стіна між нами. Відтоді, як ця люба Альбертина вернулася, я віднайшов єдину людину, яка могла винагороджувати мене за все, чого я натерпівся від Альбертини. Звісно, мені все ще кортіло побалакати з нею про прачку, але не як жорстокий тріумфатор і злісний виказувач, що йому все відомо. І тримаючись так, як я вчинив би, якби вона жила, я спитав би її лагідно, чи правдива ця історія з пралею. Вона б присяглася, що це неправда, що Еме обмовив її: аби я не подумав, що він не відробив грошей, які я_йому дав, волів не вертатися без здобичі і підбив пралю на лжесвідчення. Напевне Альбертина так би й не перестала брехати. А проте в припливах і відпливах її суперечливих зізнань я відчував певний поступ, який був моєю заслугою. Я не міг би навіть поклястися, що на початку вона не зробила мені якихось зізнань (правда, може, мимовільних, у словах, до яких не дуже дослухаєшся) — я просто не пригадую. Поза тим вона мала дивну манеру висловлюватися, вкладаючи в одне й те саме слово різний зміст. А потім відчуваючи, як я ревную, вона з жахом відмагалася від усього, в чому спершу так легко зізнавалася. А зрештою, Альбертині не треба було про це казати. Аби переконати її, що я вірю в її невинність, досить було її поцілувати; тепер же це було неможливо, коли упала стіна між нами, недотикальна, але відпорна, яка постає між розсвареними коханцями і не пропускає поцілунків. Так, вона могла б уже нічого мені не говорити. Хай би вона чинила, як заманеться, сердешна дівчинка, адже понад те, що нас ділило, інші почуття поєднувало нас. Якщо все було саме так і моя приятелька крилася від мене зі своїми уподобаннями, то лише щоб не засмучувати мене. Моя душа сповнилася б ніжністю, якби я почув це з уст тієї Альбертини. Зрештою, чи знав я іншу Альбертину? Бути добрим до іншої людини і кохати її — це те, на чому так легко спіткнутися. Ми любимо усміх, погляд, плечі. Цього досить, і потім, у довгі години надії чи розпуки ми творимо цілу особу, творимо її характер. А коли згодом спілкуємося з нашою коханою, ми вже нездатні, навіть перед лицем найжахливішої дійсности, позбавити її цього характеру, цієї натури люблячої нас жінки, як не можемо на старість позбавити її цього погляду, цих плечей, того, що, як ми знаємо, мала вона замолоду. Я знов викликав у пам’яті гожий погляд тієї Альбертини, добрий і спочутливий, її повні щічки, її шию з ядренистою шкірою. Я бачив образ мертвої, та як ця мертва жила, я міг легко зробити те, що напевно зробив би, якби вона, жива, була зі мною (і що я зробив би, якби ми мали спіткатися в тогосвітті) — я пробачив їй.

Хвилі, які я пережив з тією Альбертиною, були для мене такі дорогі, що я боявся втратити бодай одну. Так як іноді рятують окрушини процвиндреного маєтку, я теж знаходив дрібнички, які здавалися мені втраченими назавше: якось зав’язуючи шалик ззаду, а не спереду, я згадав прогулянку, якої ніколи не згадував; Альбертина, поцілувавши мене, зав’язала мені шалик ззаду, щоб захистити моє горло від холоду. Ця звичайна прогулянка, оживлена у моїй пам’яті завдяки такому простому жестові, справила мені ту саму втіху, яку справляють повернуті нам старою служницею предмети домашнього вжитку, що належали близькій нам особі і для нас такі дорогі; моя туга здобула тепер нову поживу, і то тим більшу, що я про цей шалик і думати забув.

Тепер Альбертина, відпущена знову, полинула у свій політ; її супроводжували чоловіки, жінки. Вона жила в мені. Я усвідомлював, що це тривале кохання до Альбертини було на-чеітінню почуття, яке я до неї живив, що воно відтворювало окремі його частини й підлягало тим самим законам, що й реальне почуття, яке було посмертним відбиттям. Я відчував, що якби я чимось перебивав свої думки про Альбертину, і перебивок цих було немало, я б її розкохав; моя приятелька мені збайдужіла б, як збайдужіла бабуся. Надто довгий проміжок часу без думок про неї порушив би тяглість спогаду — цю основу життя, хоча трохи згодом ця тяглість може і відновитися. Чи ж не так само було з моїм коханням до Альбертини за її життя? Це кохання могло відродитися по упливі довгого часу, коли я вже давно і не згадував би про неї. Мої спогади підлягали тим самим законам, я не переносив довгих перерв, бо моя пам’ять, подібно до північного сяйва, відбивала після Альбер-тининої смерти почуття, яке я до неї живив тоді, і було нібито тінню мого кохання.

Іноді моя журба набирала таких форм, що я її не розпізнавав; я прагнув великою кохання, хотів знайти людину, яка жила б зі мною, це здавалося мені знаком, що я розлюбив Альбертину, а насправді це був доказ, що я все ще її кохав; отож прагнення великого кохання було близьке бажанню цілувати Альбертинині повні щічки, частині моєї жури. Лише забувши її, я міг би сказати, що без кохання живеться поміркованіше, спокійніше. Жаль після втрати Альбертини будив у мені потребу знайти собі сестру, а сам жаль ставав незбутнім. І в міру того як мій жаль за Альбертиною слабнув би, потреба мати сестру, що становила тільки його несвідомий вираз, тратила б на силі. А проте ці два сліди мого кохання стиралися нерівномірно. Вряди-годи я ладен був одружитися, оскільки перше прагнення відступало в тінь, зате друге залишалося в силі. І навпаки, коли згодом мої ревниві спогади тьмяніли, до серця нараз припливала ніжність до Альбертини, тоді, думаючи про мої захоплення іншими жінками, я казав собі, що вона зрозуміла б їх і не осуджувала; якби не її збочення, захоплень цих і не було б. Інколи ревнощі спалахували в мені, коли я не згадував про Альбертину, хоча я ревнував тоді до неї. Мені здавалося, що в такий спосіб я реагував на звістку про новий роман Андре. Але Андре була для мене тільки псевдонімом, посередником, контактом для непрямого зв’язку з Альбертиною. Так уві сні ми наділяємо іншими рцрами, іншим іменем людину, яку ми знаємо як облуплену. Отож-бо, попри припливи й відпливи, які порушували в окремих випадках загальне правило, почуття, що в мене залишалося до Альбертини, згасало легше, ніж пам’ять про його першопричину. Зрештою, не тільки почуття, а й враження. Різняючись цим від Сванна, який, почавши байдужіти до Одетти, не потрапив навіть відтворити враження свого кохання, я відчував, що минувшина ще жива, єдино тільки це історія іншої людини; моє я, ніби розполовинене, вгорі було тверде і захололе, тоді як низ розпалювався щоразу, коли якась іскра відкривала шлях давньому струмові, навіть як мій розум геть утратив здатність уявляти собі Альбертину. І жоден її образ не всипав мене морозом, не витискав сліз із моїх очей, як холодний вітер, розгойдуючи у Бальбеку рожеві яблуні. Я запитував себе, чи не зумовлюється цей повторний біль чисто патологічними причинами і чи не було те, що я вважав за відродження спогаду і останній період любови, початком серцевої хвороби?

За деяких недуг бувають побічні симптоми, які хворий схильний приписувати самій хворобі. Коли вони зникають, він дивується, що одужує не так швидко, як сподівався. Так було з моєю гризотою — «ускладненням», викликаним листами Еме про душову і про пралю. Але якби мене тоді відвідав цілитель душі, він констатував би, що сама моя душа почувається незле. Безперечно, в мені, як у людині чи в одній з тих амфібій, занурених воднораз і в минувшину, і в сьогодення, завжди існувала суперечність між живим спогадом про Альбертину і усвідомленням, що вона мертва. Проте ця суперечність була ніби навиворіт тому, чим була раніше. Думка про Альбертину померла, думка, що попервах з таким шалом стикалася з моїм уявленням, що вона жива, аж я мусив тікати від неї, як тікають діти перед котючою хвилею, ця думка про її смерть, ненастанно бухаючи в мене, зрештою відвоювала те саме місце, де ще недавно домувала думка про її життя. Хоч я не здавав собі з цього справи, нині думка про смерть, а не спогад про її життя, заповнювала переважну частину моїх підсвідомих роздумів так, що як я їх уривав, аби подумати про себе; мене дивувало, як у перші дні, не те, що Альбертина, така жива для мене, могла зійти з цього світу, а те, що, закінчивши свою земну путь, мертва, зосталася такою живою в мені. Збудований з тісно підігнаних між собою спогадів чорний тунель, у якому моя думка надто довго перебувала в задумі щоб помічати його, раптом уривався сонячною прогалиною серед усміхненого і блакитного всесвіту, де Альбертина була вже тільки спомином, байдужим і урочим. Чи саме ця і є справжньою, питав я себе, а чи та, яку я так довго бачив у тунельній пітьмі і вважав її за єдину реальність? Персонаж, яким я був ще недавно і який жив лише очікуванням хвилини, коли Альбертина прийде віддати йому на добраніч і поцілувати його, буцімто розмножився і став тільки незначним, напівобідраним моїм я, і ніби розквітла квітка, я відчував, як мене омолоджує свіжість облетілих пелюсток. Зрештою, ці короткі прозріння допомогли ще більше усвідомити мені моє кохання до Альбертини, бо всі довготривалі ідеї потребують для свого утвердження опозиції. Наприклад, ті, хто пережив війну 1870 року, розповідають, що думка про війну здалася їм урешті природною, і не тим, що вони мало думали про війну, а тим, що думали про неї безперервно. І щоб зрозуміти, яка це дивна і значна подія — війна, вони мусили відриватися від свого постійного наслання, мали забути на хвилю, що війна триває, опинитися в становищі, в* якому вони жили до її початку, аж врешті на раптовій прогалині тепер уже виразно поставала потворна реальність, яку вони віддавна перестали помічати, бо нічого, опріч неї, не бачили.

Якби різні спогади про Альбертину відступали не окремими загонами, а всі разом, водночас, єдиним фронтом, по всіх окопах моєї пам’яти, а думки про зради зникали разом зі спогадами про її милощі, — забуття принесло б мені полегшу.

Але все відбувалося інакше. Ніби під час прибою, що час від часу накочується на узбережжя, мене опосідала та чи інша підозра, коли її ніжний образ був уже задалеко, аби зцілити мене своїм бальзамом. Від зрад я чимало настраждався, бо якщо вони сталися давно, для мене вони не були давніми; а проте я менше страждав, коли вони старішали, тобто коли я не так яскраво їх собі уявляв, бо віддалення чогось пропорційне візуальній силі пам’яти, яка дивиться з реальної відстані минулих днів; у той самий спосіб сон останньої ночі у своїй туманності й нечіткості може нам здатися давнішим, ніж подія, що трапилася хтозна коли. Хоча думка про Альбертинину смерть ще робила в мені поступ, відчуття, що вона живе, повертаючись припливом, якщо не втишувало цього процесу, то в кожному разі його затримувало і «робило постійним. І тепер я здавав собі справу, що в той період (звичайно, я не враховував годин, які вона провела ув’язнена в моїм домі і які, дозволяючи мені терпіти її вибрики, тоді майже байдужі для мене, бо я знав, що вона їх тоді не допускалася, стали одним великим доказом її невинности) я катувався, виношуючи думку, теж нову для мене, думку про її смерть (досі я щоразу опирався на уявлення Альбертини живою), ця думка, хоч і нестерпна для мене, поступово опанувала мою свідомість, витісняючи з неї образ Альбертини невинної, — то була думка про Альбертинину вину. Коли я думав, що сумніваюся в ній, насправді я їй вірив; так само я прийняв тепер за основу певність, — часто спростовувану, як і те, чого я раніше був певен, — у її провинності, хоча мені все ще здавалося, що я в ній не переконаний. Мені довелося чимало натерпітися тоді, але я розумів, що інакше й бути не могло. Зцілитися від муки можна лише під умовою, що ти знаєш по чому ківш лиха. Оберігаючи Альбертину від усіляких контактів, переконуючи себе, що вона невинна, а потім опираючись на думку, що вона жива, я лише відволікав годину уздоровлення, оскільки дляв час, відміряний для конечного попереднього страждання. При цьому я знав, що коли набуде сили звичка, вона потрактує ці думки про Альбертинину провинність згідно з тими законами, які я вже перевірив протягом мого життя. Подібно до того як ім’я Ґермантів утратило своє значення і чар шляху, облямованого водяними лілеями, а також вітража з Жільбером Лихим, як Альбертинина присутність не була вже блакитною хвилястістю морської гладіні, як імена Сванна, ліфтера, принцеси Ґермантської і багато інших перестали значити для мене те, що раніше (цей чар і це значення залишило в мені одне просте слово, досить вимовне для них, аби воно могло жити саме), і як той, хто вводить у курс справ служника і за кілька тижнів, домігшись свого, може йти собі, так болісна думка про Альбертинину провинність була витіснена з мене звичкою. Зрештою, два спільники звички допомагають їй, тиснучи з двох флангів водночас. Стаючи правдоподібнішою, звичнішою, думка про вину моєї приятельки буде й не такою болісною. З другого боку, стаючи не такою болісною, вона буде й не такою відпорною на заперечення, побудовані на певності цієї провини і підказані моєму розумові єдино страхом перед надмірним стражданням; вони відпадуть один по одному, і я, побиваючи одне міркування другим, дуже швидко перейду від певнйсти в Аль-бертининій невинності до певности в її провинності. Я мусив жити з думкою про її смерть, з думкою про її гріхи, аби зуміти з цими думками зжитися, тобто забути їх і врешті забути саму Альбертину.

Але до цього я ще не дійшов. Часом моя пам’ять, просвітлена якоюсь інтелектуальною заохотою, коли, наприклад, я читав книжку, повертала мій смуток; часом, навпаки; смуток, викликаний, скажімо, задушливою атмосферою передгроззя, піднімав вище, до світла, якийсь спомин про наше кохання. Зрештою, навороти мого почуття до померлої Альбертини могли відбуватися між проміжками байдужости, заповненими іншими захопленнями; довгий такий період у Бальбеку почався з невдалої спроби поцілунку, після якого я залицявся до ду-кині Ґермантської, Андре і панни де Стермар’ї; любов до Альбертини вернулася, коли ми стали зустрічатися з нею частіше. Нині різні справи відривали мене від неї, цим разом неживої, і я до неї байдужів. Але для мене вона все ще жила. І навіть пізніше, коли я вже не так її кохав, це почуття залишилося для мене з тих/які швидко стомлюють, але оживають після перепочинку. Я вганяв за якоюсь живою жінкою, потім за другою, але зрештою повертався до моєї померлої. Бувало, що в най-глухіших закамарках моєї душі, коли я вже не міг виразно уявити Альбертинин образ, якесь випадкове слово нагло викликало болісну реакцію, зовсім, як мені здавалося, неможливу, схожу на агонію в людей, коли мозок уже не функціонує і члени скорочуються лише від уколу голкою. Колись протягом довгого часу ці збудження траплялися так рідко, що я шукав приводу для гризот, для нападів заздрощів, аби перенестися в минулі дні і чіткіше їх пригадати. Туга за жінкою — це не що інше, як воскресле кохання, і вже через це підлягає тим самим законам, і сила моєї туги зростала під впливом тих самих чинників, що й любов до Альбертини за її життя; у перших шерегах цих чинників завше були заздрощі та страждання. Але ці нагоди найчастіше виникали незалежно від мене, бо хвороби і війни можуть тривати куди довше, ніж гадає найпередбач-ливіша мудрість, і так приголомшувапи мене, що я більше думав, як уберегтися від болещів, аніж шукати в них спогадів.

Зрештою, слово не мало навіть потреби, як Шомон, у зв’язку з певними підозрами (навіть однакового складу у двох різних словах мені було досить, як електрикові, здатному скористатися найменшим кавалком провідника, аби відновити контакт між Альбертиною і моїм серцем), щоб їх знову розбудити, зробитися умовним гаслом, магічним Сезамом, що відчиняє вхід до минувшини, вже нами занедбаної, бо ми, надивившись на неї, перестали нею володіти; ми були нею применшені та гадали, що через цю ампутацію наша особистість змінила свою форму, — так геометрична фіґура, втрачаючи якийсь кут, позбувається однієї зі своїх сторін. Деяких фраз, наприклад, якщо вони містили назву вулиці, дороги, де могла раніше опинитися Альбертина, було досить, щоб змусити потенційну, безпредметну ревність шукати для свого втілення тіла, місця, матеріяльної прив’язки, уконкретнення. Часто траплялися зі мною уві сні ці «репризи», ці да-капо[3] сновидіння, перегортаючи одним замахом чимало сторінок пам’яти, чимало аркушиків календаря, і вели мене назад, змушували відступити до якогось болісного і давнього враження, яке віддавна було заступлене якимось іншим, аж раптом ставало сьогоднішнім. Звичайно, воно супроводжувалося мізансценою, незграбною, але захопливою; вона вводила мене в оману, вона показувала, давала чути видовисько, яке віднині датувалося цією ніччю. Зрештою, в історії кохання та його борюканні з забуттям хіба сон не відіграє ролі важливішої, ніж ява, якщо він нехтує поділ часу на безконечно дрібні відтинки, затушовує переходи, стирає різкі контрасти, в одну мить знищує роботу втішання, так старанно тканого протягом дня, і влаштовує нам уночі, під умовою, що ми більше її не побачимо, зустріч із тією, яку ми врешті забули? Хай би там що казали, уві сні може легко скластися враження, що ці події цілком реальні. Протиставити цьому враженню ми могли б єдино докази, почерпнуті з нашого досвіду наяву, в певний момент проте прихованого від нас. Оть чому це неправдоподібне життя видається нам правдою. Іноді через хибу внутрішнього освітлення, яке псувало видовище, мої спогади, добре зрежи-совані, створювали ілюзію життя; я справді думав, що в мене побачення з Альбертиною, що я її розшукаю, але не міг ступити до неї ані кроку, вимовити слова, які мені хотілося сказати їй, запалити згаслий посвітач; безвладдя, що скувало мене уві сні, було тільки нерухомістю, німотою і сліпотою сплячого; щось подібне ми бачимо під час невдалої роботи магічного ліхтаря, коли велика тінь, яка має бути схована, застує персонажів на екрані — то тінь самого ліхтаря або оператора. Іноді Альбертина, являючись мені уві сні, хотіла ще раз поїхати від мене, але її рішучість мене не зворушувала. Це було "тому, що моя пам’ять пропускала в морок сну промінь світла; тим, що позбавляло всі її вчинки і майбутній від’їзд будь-якої ваги, було усвідомлення, що Альбертина померла. Але часто та сама думка, навіть ще виразніша, поєднувалася, зовсім не підважуючи його, з враженням, що вона проте жива. Я розмовляв з Альбертиною, а в цей час у глибині кімнати ходила моя бабуся. Частина її підборіддя розкришилася, як звітрілий мармур, однак я не бачив у цьому нічого дивного. Я казав Альбертині, що мені хочеться розпитати її про бальбецькі душові та про туренську прачку, але я відкладав це на потім, бо ми мали у своєму розпорядженні багато часу і нічого вже не підганяло нас. Альбертина запевняла мене, що не робила нічого поганого і що попереднього дня тільки поцілувала в уста мадемуазель Вентейль. «Як? Хіба вона тут?» — «Тут, я мушу навіть покинути вас самого, бо мені пора її відвідати». Відтоді, як Альбертина померла, вона перестала бути моєю полонянкою, як ув останні дні свого життя, і її візита до мадемуазель Вен-тейль мене стурбувала. Але я не подав їй навзнаки. Альберти-на зізналася, що вона тільки поцілувала її, але, мабуть, знову брехала, як тоді, коли заперечувала все. Очевидно, вона не вдовольниться поцілунком. З певного погляду даремно я нер-вувався: кажуть, що померлі нічого не відчувають, нічого не роблять. Так кажуть, а проте моя покійна бабуся живе вже багато років і ось зараз ходить по кімнаті. І, безперечно, після пробудження думка про те, що померла живе й далі, має здатися несусвітенною, незбагненною. Але вона вже стільки разів спадала мені в години безумства, яким є наші сни, що я до нього врешті звик; про сни, якщо вони повторюються, можна довго пам’ятати. Я думаю, що трохи краще, ніж інші, розуміє свої слова, навіть якщо він нині здоровий і при глузді, — той, хто, бажаючи переконати одвідувачів божевільні, що він, усупереч твердженню лікаря, не божевільний, просив порівняти своє душевне здоров’я з безумними химерами кожного пацієнта, а потім волав: «Адже ви не визнали за біснуватого того, хто нічим не різниться від решти, так ось, він — божевільний, має себе за Ісуса Христа, а це ж безглуздя, бо Ісус Христос — це я!» Коли я прокидався, мене потім довго катував поцілунок, про який мовила мені Альбертина, сказані нею слова довго бриніли у моїх вухах. І справді, я міг це чути своїми вухами, бо ці слова вимовляв я сам. Цілісінький день я вів із нею розмову, задавав їй питання, вибачав, спокутував те, що забув, хоч мені й хотілося сказати їй за життя. Аж це я жахався на думку, що істота, викликана моєю пам’яттю, моя нинішня співрозмовниця, зійшла зі світу, що розсипалися ті частини обличчя, які тільки уперта воля до життя, нині вже знищена, єднала в людську індивідуальність. Іноді, після невиспаної ночі, прочунявшись, я відчував, як вітер у мені переліг; він віяв холодним і неугавним подмухом з іншого боку минувшини, приносячи мені бій далеких дзиґарів і свистки від’їздів — те, чого я звичайно не чув. Я пробував узяти до рук книжку. Я читав мій улюблений Берґоттів роман. Симпатичні його герої мені дуже подобалися, й одразу, опанований авторовим чаром, я вже хотів, щоб недобра жінка була покарана, ніби вона скривдила саме мене; коли молодята були щасливі, на очах у мене бриніли сльози. «Але ж у такому разі, — вигукував я розпачливо, — з того, якої ваги я надаю Альбер-тининим учинкам, аж ніяк не випливає, що вона істота реальна, незнищенна, що я колись зустрінуся на небі з подібною до неї, якщо таке співчуття, таку тривогу, таку радість викликають у мене пригоди та їхнє щасливе завершення особи, яка існувала тільки в Берґоттовій уяві, якої я ніколи не бачив і подобу якої я можу собі малювати як заманеться!» Крім того, в цьому романі були заласні дівчата, любовні листи, безлюдні алеї, де сходяться закохані. Це мені нагадувало, що можна кохатися таємно, будило мої ревнощі, наче Альбертина могла ще ходити цими безлюдними алеями. І ще там мовилося про одного чоловіка, що через п’ятдесят років віднаходить жінку, яку кохав замолоду, не впізнає її та нудиться в її товаристві. І це мені нагадало, що кохання не довговічне, і хвилювало так, ніби я мав порвати з Альбертиною, а потім спіткати її вже збайдужілим стариганом. Якщо я позирав на мапу Франції, мій зляканий погляд намагався обминути Турень, аби не мучитися ревнощами і не журитися, Нормандію, де виднілися принаймні Бальбек і Донсьєр, між якими стелилися для мене всі дороги, не раз переміряні нами вкупі. Серед інших назв французьких міст і сіл були ще й такі, що вирізнялися не лише візуально, а ще й сприймалися на слух, але назва Тур видавалася створеною інакше: не з матеріяльних образів, а з отруйних речовин, і зараз же атакувала моє серце, прискорюючи його биття і викликаючи його щем. І якщо ця сила поширювалася навіть на деякі назви, через це відмінні від інших, чи міг я, озираючись на себе і спиняючи свій погляд на Альбертині, дивуватися, що ця сила, невідпорна у своєму впливові на мене і здатна діяти через кожну іншу жінку, була сплетом і сплавом снів, пожадань, звичок, ніжности, з вкрапленням у них упереміжку ще й болещів та розкошів? І це тривало після її смерти, бо пам’ять може підтримувати реальне життя, наділене духовністю. Я згадав, як Альбертина, виходячи з вагона, казала, що їй охота поїхати до Сен-Мартен-Убраного, я бачив її і в давніші дні, коли вона натягала на голову поло; я шукав шляхів до щастя і, женучи ними, казав: «Ми могли б разом махнути аж до Кемперле, аж до Пон-Авена». Не було такої станції в околиці Бальбека, де мені не ввижалася б Альбертина, отож ця земля, ніби якийсь зацілілий мітологічний край, озивалася до мене живими і жорстокими легендами, і те, що сталося після нашого кохання, вкрило їх сивиною, чаром і забуттям. Ох, який важкий буде мій сон, якщо мені випаде знову лягти в моє бальбецьке ліжко! Довкола його мідяної рами, як довкола нерухомої вісі чи нерухомого стержня, оберталося моє життя, вбираючи в себе веселі балачки з бабусею, жах її конання, Альбертинині милощі, відкриття її збочення; потім починалося все спочатку і, дивлячись на засклені книжкові шафи, де відбивалося море, я знав, що Альбертина в це нове життя не ввійде! Чи не був цей бальбецький готель єдиною декорацією провінційного театру, де багато років ставлено різні п’єси, комедії, трагедії, віршовані драми, — готель, який сягає ген-ген у моє минуле і все ще демонструє у своїх стінах нові періоди мого життя? А що тільки одна частина залишалася незмінна — стіни, книжкові шафи, люстро — в цій новій добі мого життя, я краще розумів, що в його цілості змінилася тільки решта, тобто, я, і завдяки цьому я мав відчуття, якого не знають діти: у своєму песимістичному оптимізмі вони вірять, що таємниці життя, любови, смерти їм неприступні, що вони в них не беруть участи. Аж це ти з болісною гордістю зауважуєш, що людина в міру плину літ зростається зі своїм життям.

Я пробував читати газети. Читання часописів було для мене морокою та ще й небезпечною морокою. Адже з кожної нашої думки, ніби на розпутті серед лісу, виходить стільки шляхів, що в ту хвилю, коли найменше того чекаєш, опиняєшся перед новим спогадом. Назва мелодії Форе «Таємниця» привів мене до «Таємниці короля» дука де Бройля, ім’я Бройля до імени Шомон. Але слова «Велика П’ятниця» нагадували мені про Голгофу, Голгофа — про походження цього слова, здається, від латинського СаЬия тою, від Шомона. Хай би якою дорогою я діставався до Шомона, однак зазнавав такого страшного струсу, що від цієї миті більше думав, як уберегтися від страждання, ніж шукати в ньому спогаду. Через кілька секунд після удару свідомість, рухаючись, ніби відлуння грому, з меншою швидкістю, підказала його причину. Шомон нагадав мені про Бют-Шомон, де, за твердженням пані Бонтан, Андре часто гуляла з Альбертиною, хоча Альбертина запевняла, що не була там ні разу. Починаючи від певного віку, наші спогади так переплітаються між собою, що річ, про яку ми думаємо, або книжка, яку читаємо, не мають уже жодного значення. У все ми вкладаємо частку самих себе, все плідне, все небезпечне, у рекламі мила ми можемо зробити такі цінні відкриття, як у Паскалевих «Думках».

Запевне історія з Бют-Шомон, яка свого часу здавалася мені дріб’язковою, була як доказ оскарження проти Альберти-ни не такий вагомий, не такий вирішальний, як історія з душовою і пралею. Але насамперед спогад, який постає перед нами мимоволі, знаходять у нас могутню силу уяви, тобто тоді, коли ми здатні страждати, бо ця сила була нами вже частково витрачена на те, щоб свідомо викликати якийсь спогад. Окрім того, ці дві жінки (лазниця і праля) завше жили, хоча й затемнені, в моїй пам’яті, ніби меблі у півсутіні коридору, яких нам не видно і які ми якось обходимо. Я встиг до них призвичаїтися. А ось про Бют-Шомон я давно вже не згадував, як про Альбертинин погляд у дзеркало бапьбецького казино, ні про таємниче запізнення, 'коли я так довго чекав її після вечора у Ґермантів. Усі ті епізоди її життя залишилися поза моїм серцем, а мені хотілося їх пізнати і ввібрати, хотілося прилучити до нього, аби там зійшлися приємніші спогади про іншу Альбертину, внутрішню і справді тільки мою. Коли я піднімав важку заслону звички (звички тупої, яка все життя приховує від нас цілий світ і серед глупої ночі, не змінюючи етикеток, підсовує нам замість найгостріших і найнебезпечніших трутизн життя щось вижевлене і прісне), вони верталися до мене, як першого дня, приносячи свіжу, пікантну новину щойно розпочатого сезону, зміну в розкладі наших щоденних занять, які і в утіхах, коли ми сідаємо до екіпажа першого погідного весняного дня або покидаємо дім до схід сонця, і змушували відчувати у найпростіших наших діях ясну екзальтацію, надаючи цій великій хвилині вартості більшої, ніж усім разом узятим попереднім дням нашого життя. Минулі дні поволі заша-ровують ті, яким передували, проте самі теж по черзі зникають за своїми наступниками. Але кожен такий день зостається в нас, як у величезній книгозбірні, де зберігаються примірники старовинних книжок, про які ніхто не запитує. Іноді один із них випливає з прозорих глибин доби на поверхню, розго-щується в нас розлого, і тоді в одну мить імена знову набувають свого колишнього значення, люди — свого давнього обличчя, а ми відзискуємо нашу давню душу, і перед нами постають з не гострим, терпенним болем, бо біль скоро минеться, покинуті нерозв’язними проблеми, над якими ми колись сушили собі голову. Наше я складається з поступово нашарованих душевних станів. Проте це нашарування не вічне, як стратифікація гірського пасма. Постійне зрушення земної кори одслонює на поверхні давні шари. Я знову бачу себе після вечора у принцеси Ґермантської в чеканні на Альбертинине повернення. Що вона робила вночі? Чи зрадила мене? З ким? Викриття Єме, навіть якби я їм пойняв віри, не зменшили б моєї дражливої, болісної цікавости цих питань, ніби в кожній новій Альбертині, в кожному новому спогаді чаїлася особлива проблема ревнощів, до якої розв’язання інших не надавалося.

Мені хотілося довідатися не тільки те, з якою жінкою вона зночувала ніч, а й яку це їй дало втіху, що в ній тоді відбувалося. Франсуаза у Бальбеку ходила не раз по неї, розповідала, що та часто вихилялася у вікно, стурбовано і пильно вдивлялася, ніби когось чекаючи. Припустімо, я знав би, що вона чекала Андре. Але в якому настрої вона її чекала схованому за стурбованим, пильним поглядом? Що значило для Альберти-ни це захоплення? Яке місце займало воно в її думках? Пам’ятаю власне хвилювання щоразу, коли помічав дівчину, яка мені подобалася (бувало, зрештою, я зовсім її не бачив, а тільки чув розмови про неї*), пам’ятаю, як намагався виглядати гарним, як козирився, як вкривався циганським потом, — щоб замучити себе, досить було уявити це саме розкішне хвилювання в Альбертини, ніби від приладу, про винахід якого мріяла моя тітка Леонія, коли лікар скептично поставився до її хворощів: такий прилад завдавав би лікарям на науку всіх тих страждань, яких зазнають пацієнти. Я вже починав катуватися, коли казав собі, що проти цих захоплень поважні розмови зі мною про Стендаля та Віктора Гюґо нудили Альбертину, і коли я зрозумів, що її серце горнулося до інших, віддалялося від мене і знаходило щастя деінде. Але сам факт, що це пожадання було для неї важливим і не дуже доступним, не пояснював мені, чим він був якісно і, головне, як вона називала сама собі. У фізичних стражданнях ми, принаймні, не маємо змоги обирати собі біль. Нам його встановлює і накидає сама хвороба. Зате в ревнощах нам випадає випробувати різні відміни і розміри страждань, перш ніж зупинитися на тому, яке, на нашу думку, найбільше нам підходить. І що може бути дошкульніше в такій муці, ніж відчувати, що кохана людина зазнає розкошів з особами протилежної нам статі, даючи їй такі відчуття, яких ми дати не можемо, чи які, принаймні, своєю конфігурацією, змістом і характером становлять щось таке, що на нас зовсім не скидається! Ох, чому ж Альбертина не покохала Робера де Сен-Лу! Може, я б не так катувався.

Індивідуальна вражливість кожної людини нам, звичайно, невідома, але зазвичай ми не усвідомлюємо цього, бо нам це байдуже. ,Щодо Альбертини, то все моє нещастя чи щастя залежало від того, яка була її вражливість; я здавав собі справу, що я цього не знаю, і те, що я цього не знав, уже мені боліло. Проте мені ввижалося, що я бачу, а пізніше, що чую незнані мені прагнення, розкоші, яких вона зазнавала. Мені примарилось, що я побачив їх, коли одного дня, через якийсь час по її смерті, до мене прийшла Андре. Вперше вона видалася мені гарною; я сказав собі, що Альбертині напевно подобалося її кучеряве волосся, її темні підведені очі; в цьому всьому ма-теріялізувалося для мене те, що сповнювало любовні марення моєї приятельки, що ввижалося їй того дня, коли вона так раптово вирішила виїхати з Бальбека. Як на чорну, загадкову квітку, принесену мені від померлої з могили, де сам би я її не знайшов, дивився на несподівану ексгумацію безцінної реліквії і бачив перед собою втілену в Андре Альбертинену Жагу, так само як Венера була Юпітеровою Жагою. Андре говорила про Альбертину з жалем, але я одразу відчув, що ця втрата її не гнітила. Втративши її з волі вищої сили, вона швидко змирилася з остаточною розлукою, якої я не посмів би домагатися, якби Альбертина була жива, так я боявся з боку Андре відмови. Це розстання вона перенесла нібито спокійно, проте воно сталося тоді, коли я вже не міг цим скористатися. Андре віддала мені Альбертину, але позбавлену для мене не тільки життя, а й частково і своєї минулої реальности, з чого я виснував, що Альбертина не була необхідною, єдиною для Андре, бо Андре могла заступити її іншими.

За Альбертининого життя я не зважився розпитувати в Андре про характер їхньої приязні, а також їхніх взаємин із приятелькою пані Вентейль, оскільки не був певен, що Андре не переповість нашу розмову Альбертині. А тепер такий допит, навіть якби нічого й не з’ясував, був, принаймні, безпечний. Я забалакав з Андре не запитальним тоном, а так, ніби вже давно про це чув, — може, від Альбертини, — про її, Андре, охочість до жінок і про стосунки з мадемуазель Вентейль. Вона призналася до всього залюбки, усміхаючись. Це визнання наводило мене на страшні висновки: передусім тому, що Андре, приязна, кокетлива у Бальбеку з молодиками, не могла будити ні в кого підозри про її нахили, від яких вона не відхрещувалася, отож-бо, відкриваючи цю нову Андре, я мав право думати, що Альбертина призналася б так само легко кожному іншому, крім мене, бо вгадувала мої ревнощі. З другого боку, оскільки Андре була Альбертинина найближча подруга, ради якої вона, мабуть, повернулася з Бальбека, і оскільки вона не крилася нині зі своїми нахилами, напрошувався висновок, що обидві підтримували між собою любовні стосунки. Але достоту як при чужій людині ми не осмілюємося розглядати отриманий від неї подарунок і розпаковуємо його лише після того, як вона піде, так і я під час цих відвідин не замикався в собі, щоби вивчити біль, на який страждали через Андре мої фізичні послугачі — нерви, серце, — я намагався опанувати себе, бо так був поведений; не кліпнувши оком, я провадив з молодою дівчиною світську розмову і не дослухався, що там у мене на душі. Особливо прикро мені зробилося, коли я почув, як вона, мовлячи про Альбертину, сказала: «О так, вона дуже любила прогулянки в долині Шеврез». Я мав таке відчуття, ніби в млистому, примарному світі, де гуляли Альбертина й Андре, Андре з диявольського наусту вписала щойно в Божий світотвір цю кляту долину. Я відчував, що Андре ладна розповісти мені про все, що у них було з Альбертиною, і силкувався — з ґречности, з розрахунку, з почуття самолюбства, вдячности, — бути з нею щирішим, тоді як простір, на якому я ще міг бачити Альбертинину невинність, звужувався з кожною хвилею. Мені здавалося, що, попри всі мої зусилля, я нагадую закоцюбле звірятко, над яким круженяє, заточуючи все вужчі кола, коршак, паралізуючи мене поглядом і не поспішаючи, бо знає, що вхопить свою здобич коли схоче і що їй не втекти. Проте я поводився з нею з тими рештками гумору, без-церемонности і спокою, які залишаються в тих, хто хоче вдавати, ніби не боїться гіпнозу, і сказав буцімто між іншим: «Я ніколи про це з вами не говорив з обави вас розгнівити, але нині, коли нам так приємно побалакати про неї, я можу вам признатися, що я давно вже знав про ваші стосунки такого роду. До речі, вас це втішить, хоча ви, напевно, знаєте: Альбертина вас обожнювала». Потім додав, що мені було б дуже цікаво поглянути, як вона це робить (апе не на ті її пестощі, які при мені могли б її збентежити) з Альбертининими подругами, що мають ті самі уподобання, і назвав Розамунду, Берту, а також усіх інших. «Не кажучи вже про те, що я за все золото світу не робила б цього при вас, — відповіла Андре, — не думаю, щоб котрась із названих вами дівчат мала ці уподобання». Мимоволі підступаючи до потвори, яка мене зачарувала, я відмовив: «Не станете ж ви мене переконувати, що з усього вашого грона це робило тільки двоє з вас?» — «Та ж я цього з Альбертиною ніколи не робила». — «Дорогенька моя, чому ви так відмагаєтеся від того, що я знаю щонайменше три роки? Сам я в цьому не бачу нічого поганого, навпаки'. Отож щодо вечора, коли їй так кортіло піти наступного дня з вами до пані Вердюрен, то, може, ви пригадаєте...» Аж це я побачив, як ув очах Андре, гострих, наче клейноди, які ювеліри не люблять оправляти через їхню шпичастість, майнуло збентеження, — так позирає в щілину завіси на глядачів якийсь актор перед виставою й одразу задкує, аби його не зауважили. Неспокійний блиск одразу згас, Андре заспокоїлася, але я вже знав, що зараз піде гра в піддавки. Тут я піймав свій відбиток у дзеркалі; я був вражений схожістю між мною та Андре. Якби я давно не перестав голити вуса і мав над верхньою губою лише синясту тінь, схожість була б майже повна. Може, тоді в Бальбеку Альбертина побачила мене підвусним хлопцем і її раптом нездоланно потягло повернутися до Парижа. «Але ж я не можу волочити на неї пеню лише тому, що ви за це не картаєте. Присягаюся, що я ніколи нічого такого не робила з Альбертиною, і певна, що це було б їй огидно. Люди, від яких ви це чули, брехали вам, може, вони мали з цього якийсь зиск», — сказала вона, дивлячись на мене запитально і недовірливо. «Щож, хай буде так, якщо ви не хочете признатися», — озвався я, аби не виглядало, що я не хочу наводити доказ, якого не маю. Однак я ніби знічев’я згадав про всяк випадок Бют-Шомон. «Я могла бувати з Альбертиною в Бют-Шомоні, але хіба це якийсь зелений затишок із поганою славою?» Я спитав, чи не могла б вона побалакати з Жізеллю, яка колись водилася з Альбертиною. Проте Андре відповіла, що потому як Жізель їй напаскудила, звертатися до неї за послугою єдине, чого вона ніколи не зробить, навіть для мене. «Якщо ви її побачите, — додала вона, — то не передавайте їй, як я про неї висловилася. Я не хочу нажити собі ворога. Зрештою вона знає, що я думаю про неї, але я завше волію з нею не дуже заїдатися, щоб заново потім не миритися. Поза тим вона небезпечна. Розумієте, коли тиждень тому мені потрапив на очі лист, де вона так підступно набрехала, то навіть найшляхетніші вчинки не змажуть цього враження». Отож, якщо Андре мала такі сильні уподобання, що навіть їх не приховувала, а з другого боку, тішилася щирою Альбертининою дружбою, — бо саме так було, — і, попри те, не мала з нею тілесних стосунків і ніколи не чула про подібні нахили своєї приятельки, це означало, що Альбертина ніколи їх не мала, як не мала ні з ким іншим таких взаємин, бо якби мала, то мала б передусім із Андре. Після того, як вона пішла, я помітив, що її рішуча заява заспокоїла мене. Але, може, Андре вважала за свою повинність шанувати вмерлу, пам'ять про яку була в ній ще жива, повинність спростовувати такі поголоски, про що її Альбертина напевно просила за життя.

Я так часто намагався уявити собі Альбертинині розкоші, що одного разу мені привиділося, ніби я їх побачив, коли розглядав Андре, а іншим разом мені здалося, що я їх почув. Я привів до дому розпусти двох молодих праль з одної дільниці, куди часто ходила Альбертгіна. Під милощами однієї з них у другої вихоплювалися звуки, які я спершу не міг визначити, адже ми не розуміємо, що то за незвичний звук, що передає відчуття, якого ми ніколи не спізнавали. Якщо чуєш його з сусіднього покою, нічого не бачучи, можна взяти за вибух реготу зойк болю, який виривається у хворого, оперованого без наркозу; а коли ми чуємо матір, яка саме дізналася про смерть свого дитятка, нам так само важко буде перекласти цей звук, не відаючи в чому річ, на людську мову, наче рик якогось звіра чи бренькіт арфи. Треба, щоб минув якийсь час, аби зрозуміти, що цей крик виражає в одному і другому випадку те, що ми — за аналогією наших власних відчуттів, зрештою, на них несхожих, — називаємо стражданням; так само допіру через кілька хвилин до мене дійшло, що почутий мною звук є вираженням того, що — теж за аналогією з мало схожими почуттями, знаними мені з досвіду, — ми називаємо насолодою; мусила вона бути сильною, щоб аж так розвогнити істоту, яка її зазнавала, і вирвати в неї незнайомий звук, який нібито супроводжує і коментує всі епізоди захопливої драми, що її переживала слабка жінка, бо драма розігрувалася за куртиною, навіки приховуючи від сторонніх поглядів те, що діється в найінтимніших тайнощах кожної людини. Жодна з цих двох малих не могла мене просвітити, вони не знали, хто така Альбертина.

Романісти часто пишуть у своїх передмовах, що, подорожуючи якимось краєм, вони спіткали когось, хто їм розповів про життя певної особи. Потім вони надають слово цьому приятелеві, і його розповідь і є від дошки до дошки їхній роман. Так падуанський канонік розповів Стендалю життя Фабріціо дель Донго. Як би нам хотілося, коли ми кохаємося, тобто, коли життя іншої особи видається нам таємничим, знайти такого добре поінформованого оповідача! І, безперечно, він таки існує. Хіба ми самі не розповідаємо незворушно про життя тої чи іншої жінки нашому знайомому чи незнайомцеві, які й гадки не мали про її походеньки і зацікавлено слухають нас? Якщо я був тією людиною, яка говорила Блокові про принцесу Ґермантську, про пані Сванн, то був десь, може, й такий, хто зумів би розповісти мені про Альбертину. Звичайно, така людина завше існує, але ми її не здибаємо. Мені здавалося, що якби я міг знайти жінок, які її знали, я б вивідав усе до кінця. Хтось сторонній, певне, гадав би, що так її життя, як я, не знав ніхто. Хіба я не знав її найліпшої приятельки Андре? Ось так само люди уявляють, що приятель міністра мусить знати правду про деякі справи або не може бути вплутаний у судовий процес. Але єдино тільки цей приятель відає, що як він не намагався розмовляти про політику, міністр обмежувався загальниками і повторював новини, відомі з газет, а всі прохання про допомогу збував незмінним: «Тут я безсилий», з чого приятель робив висновок, що і сам він безсилий. Я казав собі: «От якби мені знайти таких і таких-то свідків!», але якби я справді їх знайшов, то навряд чи добув би від них більше, ніж від Андре, охоронниці таємниці, якої вона не хотіла видавати. Відрізняючись і тут від Сванна, який, облишивши ревнувати, перестав цікавитися, як Одетта проводила час із Форшвілем, я знаходив якийсь чар, навіть потому як ущухли ревнощі, у пошуках Альбертининої пралі, мешканців її дільниці, у відтворенні її життя, її інтриг. А що прагнення підбите завжди чимось, що нас уже почало чарувати раніше, то я шукав жінок у дільницях, де колись мешкала Альбертина,