Розділ перший

Я не можу навіть сказати, щоб відчував розпач від утрати всіх отих таких солодких і вже безповоротних для мене хвилин. Аби розпачувати, треба було дорожити життям, а моє майбуття могло бути лише нещасливим. Безнадія діймала мене в Бальбеку, коли я бачив, як займається день, і усвідомлював, що жоден наступний не принесе мені щастя. Я все ще зоставався тим самим егоїстом, але «я», до якого я був тепер прив’язаний, того самого «я», того душевного запасу, на якому тримається інстинкт самозбереження, цього вже мені бракувало; коли я думав про свою снагу, про свою життєву снагу, про те, що я мав найліпшого, я думав про певний скарб, який я посідав (сам, бо інші не могли відати про приховане в мені почуття і відпущене мені) і якого ніхто не міг у мене забрати, бо я вже його не посідав. І сказати по-щирості, якщо я його ніколи не посідав, то лише тому, що мені хотілося уявити, що я його посідаю. Я припустився необачности — дивлячись на Альбертину губами і пускаючи її в моє серце, плекав цей скарб у моїй душі, і ще однієї необачности: змішав родинні стосунки з чуттєвими розкошами. Надто я силкувався переконати себе, що наші взаємини й були коханням, що нас пов’язували любовні стосунки, раз вона слухняно відповідає мені поцілунком на поцілунок. І, звикнувши вірити в це, я втратив не лише жінку, яку кохав, а й жінку, яка кохала мене, втратив сестру, дитя, ніжну коханку. Отже, мені судилося щастя і нещастя, яких Сванн не знав, бо коли він кохав і ревнував Одетту, він її майже не бачив і бував у неї дуже рідко, тільки у ті дні, коли вона відкладала візити. Але потім він мав її як законну дружину і жив з нею до смерти. Зате я в той період, коли ревнував Альбертину, був щасливіший за нього, бо жив з нею під одним дахом. Я зазнав того, про що Сванн так часто мріяв і що він здолав осягти, коли йому вже на цьому не залежало. Але зрештою я не утримав Альбертину у своєму домі, як він Одетту. Вона втекла від мене, померла. Адже ніщо ніколи не повторюється достоту, навіть споріднені душі й аналогічні ситуації, перш ніж їх можна визнати за симетричні, різняться під багатьма поглядами. Втрачаючи життя, я втратив би небагато; я втратив лише оболонку, рамку шедевра. Байдужий до того, що я міг би в цю раму вставити, але з гордістю згадуючи, що в ній було, я сягав пам’яттю до тих щасливих часів, і завдяки цій моральній підпорі відчував таке раювання, якого не могла б мені зіпсувати навіть близька смерть.

Як прудко приходила вона на побачення зі мною в Бальбе-ку, коли я по неї посилав, затримуючись тільки щоб напахти-ти, мені на втіху, волосся! Ці бальбецькі й паризькі образки, які я любив оглядати, були ще свіжими сторінками її короткого життя, перегорнутими так швидко. Те, що я читав як спогад, для неї було вчинком, швидким, як розвиток трагедії, вчинком, спрямованим до смерти. Людські істоти дістають у нас певний розвиток, але інший — поза нами (особливо я це відчував у ті вечори, коли зауважував у Альбертини появу душевних прикмет, які походили не лише із запасників моєї пам’яти), і обидві способи розвитку можуть взаємно впливати один на одного. Даремно силкуючись пізнати Альбертину, а потім заволодіти нею, я намагався улягти необхідності звести дослідним шляхом до убогого масштабу нашого власного «я» таємницю кожної істоти, я не міг цього досягнути, не вплинувши водночас на Альбертинине життя. Можливо, її звабили моя заможність і перспектива блискучого заміжжя; можливо, утримала при мені моя ревність; можливо, її доброта чи розум, відчуття провини або хитра вигадливість схилили прийняти мою пропозицію, а мене цупкіше утримувати її в темниці, зведеній довгою розумовою працею, що не могло не відбитися на Альбертининому житті і поковзом створити нові, ще болючіші проблеми для моєї психіки, адже моя ув’язнена подруга втекла від мене і вбилася, впавши з коня, якого б не мала, якби не я, причому навіть по смерті залишила мені підозри, з’ясування яких, якби їй судилося вернутися, могло б завдати мені більше болю, ніж у Бальбеку відкриття знайомства Альбертини з мадемуазель Вентейль, раз я вже не міг розраховувати, що Альбертина особисто переконає мене в іншому. І ця протягла скарга душі, яка сама себе посадила до в’язниці, тільки позірно скидається на монолог, бо відголоси дійсности збивають її з дороги, і життя — цей стихійно доконуваний експеримент зі сфери суб’єктивної психології, водночас підказує, з певної відстані, «дію» для роману суто реалістичного, з іншої дійсности, з іншого життя, і перипетії цієї історії своєю чергою виводять не той кінець і змінюють напрям психологічного досліду. Оскільки всі триби зчепилися, наш роман розвивався бурхливо, і попри сповільнення, перерви й вагання, як у деяких новелах Бальзака і баладах Шуманна, настала стрімка розв’язка! Саме в межах останнього року, довгого для мене, як ціле сторіччя, — так Альбертина від бальбецьких часів до її від’їзду з Парижа міняла своє місце в моїх думках, а також, незалежно від мене і часто без мого відома, змінювалася сама, — треба було втиснути все це сповнене ніжности життя, таке коротке, але, як здавалося мені, таке багате, таке безконечне, таке неповторне і, незважаючи на все, таке необхідне для мене. Необхідне, хоча в своїй істоті, можливо, спершу і не визначене наперед, бо я не пізнав би Альбертини, якби не прочитав у археологічній розправі опису бальбецької церкви; якби Сванн, пояснивши мені, що це майже перська церква, не зацікавив мене нормандським візантизмом; якби готельне товариство не збудувало в Бальбеку гігієнічного і комфортабельного готелю, який схилив моїх батьків зглянутися на мою просьбу і послати мене туди. Звісно, в жаданому Бальбеку я не знайшов ні омріяної перської церкви, ні вічних туманів. Навіть чудовий потяг о першій тридцять п’ять був не такий, як я собі уявляв. Але замість того, що малює наша уява і що ми з таким зусиллям марно намагаємося самі відкрити, життя пропонує щось таке, що нам і не снилося. Хто міг би сказати наперед у Комбре, коли мені було так боляче прощатися з матір’ю, що цей душевний розлад мине, а потім вернеться знову, але не через матір, а через дівчину, і що ця дівчина буде спершу здаватися мені на морських розлогах лише квіткою, яка щодня братиме на себе мої очі, квіткою уявною, у думках якої я так по-дитячому прагнув посісти чільне місце, шкодуючи, що вона не знає про моє знайомство з маркізою де Вільпарізіс? Ось так через прощальний поцілунок із незнайомкою мені випало через кілька років мучитися, як у дитинстві, коли мама не приходила до моєї спальні. Отож, якби Сванн не розповів мені про Бальбек, я б ніколи не знав такої потрібної Альбертини і не пройнявся б до неї всеосяжною любов’ю. Її життя, либонь, було б довше, а моє нічого не катувало б нині. Мені здавалося, що я загнав Альбертину на той світ своїм виключно егоїстичним почуттям, так само як перед тим замордував бабусю. Навіть згодом, після знайомства в Бальбеку, я міг би не кохати її так, як покохав потім. Бо, коли я розлучався з Жільбертою, знаючи, що колись можу4 покохати іншу жінку, я майже вірив, що принаймні в минулому я не міг кохати нікого іншого, крім Жільберти. Щодо Альбертини, то я не мав сумнівів, що міг її і не покохати, що це могла бути інша. Для цього було б досить, щоб панна де Стермар’я не підвела того вечора, коліні ми збиралися пообідати на острові в Булонському Лісі. Тоді ще був час і саме на панну де Стер-мар’ю перенеслася б тоді робота уяви, волею якої ми бачимо в жінці зовсім особливу індивідуальність і визнаємо її за істоту єдину в своєму роді, суджену і необхідну нам. У кращому разі, дивлячись на це з погляду майже фізіологічного, я міг би сказати, що потрапив би обдарувати цією винятковою любов’ю якусь іншу жінку, але не будь-яку іншу. Бо Альбертина, повна брюнетка, була несхожа на Жільберту, ставну золотово-лоску, але обидві здорові нівроку, і погляд очей на їхніх чуттєвих личках був якийсь невловимий. Вони були з тих жінок, на яких би не поглянули чоловіки, схильні шаленіти за іншими, за тими, які залишали байдужим моє серце. Мені важко було повірити, щоб змислова і вольова індивідуальність Жільберти втілилася в Альбертину, дівчину дещо іншого складу, це так, але з якою тепер, коли я про це думав, її зв’язувала глибока спорідненість. Кожна людина застуджується і хворіє завжди майже однаково — для цього потрібен просто певний збіг обставин; природно, що чоловік закохується в жінку певного типу, типу, зрештою, вельми поширеного. Перші Альбер-тинині погляди, кинуті на мене, від яких я замріявся, не дуже різнилися від Жільбертиних. Я ладен був повірити, що загадковість, чуттєвість, воля і хитрість Жільберти знову почали спокушати мене, вбившись у Альбертинину плоть, зовсім іншу, а проте не позбавлену рис, спільних із тамтою. Щодо Альбертини, то внаслідок зовсім відмінного нашого життя удвох, куди не могла проникнути у моноліт думок, утримуваний моїми болісними клопотами недоторканним, жодна розколина неуважности й забуття, її жива плоть — інакша ніж Жільбер-тина — так і не прибрала вигляду, в якому я перестав бачити те, що з плином часу було для мене (і не могло бути для когось іншого) жіночою вродою. Але її вже не стало. Я міг її забути. Хто знає, чи тоді ті самі властивості щедрої крови, тривожної мрійливости не з’являться переді мною ще раз, аби мене вчарувати? Але у форми якої жінки вони втіляться? Цього я передбачити не міг. З допомогою Жільберти я так само не міг уявити собі Альбертини і мого майбутнього кохання до неї, як Вентейлева соната не дала б мені змоги вгадати його септету. Ба більше, під час перших побачень з Альбертиною я був певен, що зможу покохати й іншу. Крім того, якби я познайомився з нею на рік раніше, вона могла б мені видатися такою ж невиразною, як сіре небо удосвіток. Якщо я змінив своє ставлення до неї, то й вона змінилася. Дівчина, яка прийшла до мого ліжка того дня, коли я написав панні де Стермар’ї, була вже не та, якою я знав її в Бальбеку, — чи то був розквіт жіночности, характерний для моменту статевої дійшлости, чи, може, збіг обставин, про які я ніколи не довідався. У кожному разі, навіть якщо та, яку я мав колись покохати, була б на неї схожа, тобто якби мій вибір не був би цілком вільний, то все-таки цей вибір, улягаючи, мабуть, якійсь необхідності, диктувався чимось ширшим, аніж одиниця, обіймав певен тип жінок. Отож моє кохання до Альбертини переставало бути чимось абсолютно конечним. Жінка, чиє личко ми бачимо частіше, ніж світло, скоро навіть із заплющеними очима милуємося її гарними очима, витонченим носиком і робимо все, щоб їх знову бачити, — ця єдина для нас жінка, як ми чудово розуміємо, була б інша, якби ми не їздили до міста, де ми з нею спіткалися, якби гуляли в інших дільницях, якби відвідували інші салони. Ми вважаємо її за єдину, тоді як вона незчисленна. А проте вона стоїть перед нашими закоханими очима увиразнена, незнищенна, протягом тривалого часу її годі заступити іншою. А все тому, що ця жінка, вдавшись до ворожби, розбурхала в нас тисячу відрухів ніжности, які досі дрімали в нас у зародковому стані, а тепер завдяки їй зібралися, з’єдналися воєдино, без жодного люзу між ними; це ми самі, надаючи їй характерних рис, втілили її в плоть коханої істоти. Тому, якщо ми для неї є тільки одним з тисячі чоловіків і, може, навіть останнім з їхнього числа, то вона для нас є істотою єдиною і винятковою метою нашого життя. Звичайно, я добре усвідомлював, що це кохання не було чимось неминучим, і не лише тому, що я міг захопитися панною де Стермар’єю, але, якби й не захопився, то позаяк уже кохав Альбертину, я відкрив, що моє почуття нічим не відрізнялося від почуття інших людей і відчував, що моє кохання ширше, ніж Альбертина, що воно, не знаючи її, накривало її з головою, подібно до того, як прибій накриває благенький хвилеріз. Але, живучи з Альбертиною, я не міг позбутися кайданів, які сам собі й викував; звичка пов’язувати з її особою почуття, яке не мало в ній свого джерела, схиляла мене трактувати це почуття як почуття, пробуджене саме нею, — так само, як за однією філософською школою, завдяки звичайному збігові думок ми схильні надавати двом різним явищам ілюзорної чинности, неминучости причинного зв’язку. Я гадав, що мої товариські стосунки, мої статки убережуть мене від страждання, і, може, досить скоро, бо це буцімто позбавляло мене змоги відчувати, кохати, уявляти; я заздрив бідній сільській дівчині, яка через брак знайомств, навіть телеграфу, може довго мріяти після пережитого горя, якого вона не здатна якось приспати. Тепер я зрозумів, що величезна відстань, як між дукинею Ґермантською і мною, тільки зворотно, може бути моментально зведена нанівець з допомогою судження, думки, для якої високе становище в суспільстві — всього лишень млява, податлива маса. Мої взаємини, мої статки, засоби, якими мене змушували користуватися, моє становище в суспільстві і здобутки цивілізації досягли лише того, що я відсунув термін мого зіткнення врукопаш із незламною волею Альбертини, яка не піддавалася жодному тискові. Звичайно, я міг послати телеграму, зателефонувати Сен-Лу, зв’язатися з турським поштовим бюро, але хіба чекання не було б марним, а результат ніяким? І хіба сільські дівчата, позбавлені суспільних привілеїв і стосунків, або ж люди, незнайомі з новими технічними досягненнями, менше страждають, бо в них скромніші запити, або менше відчуваємо брак того, що ми завше вважали за недоступне і що через те воно здається нам якимсь примарним? Ми дуже пожадаємо ту, яка віддасться нам за хвилю, бо надія випереджає посідання; жаль за чимось розпалює жагу. Відмова панни де Стермар’ї пообідати зі мною на лісовому острові перешкодила мені покохати саме її. Цього могло бути й достатньо для того, аби я її покохав, якби знову вчасно її побачив. Тільки-но я дізнався, що вона не прийде, як виснував собі неправдоподібну гіпотезу, якай справдилася, що, може, хтось ревнує її, не дозволяє зустрічатися з іншими, і я ніколи її не побачу, — мені це так боліло, що я ладен був віддати все за зустріч із нею. То була одна з найбільших душевних мук у моєму житті, і тільки приїзд Робера де Сен-Лу приніс мені полегкість. Отож, починаючи від певного віку, всі наші захоплення, наші коханки — це посестри нашої туги; наша минувшина та її загоєні рубці на нашому тілі визначають нашу прийдешність. Зокрема це стосується Альбертини: вже з самої історії мого почуття до неї, тобто до неї та її подруг, було видно, що, навіть незважаючи на ролі цих останніх, моє кохання не було таким уже й неминучим. Адже це було не таке кохання, як до Жільберти, а щось виникле внаслідок поділу його між кількома дівчатами.

Цілком можливо, що я любив її приятельок через неї, а ще й тому, що вони здавалися мені чимось схожими на неї. У кожному разі довший час я міг вагатися між ними, мій вибір падав то на ту, то на ту, і якщо я волів одну, досить було, щоб інша спізнювалася на побачення, відмовлялася від зустрічей, як я вже відчував, що в мені зароджується до неї почуття. У Бальбеку часто траплялося під час чекання на побачення з Андре, коли це було побаченням перед тим, як Альбертина мене підводила, душа в мене терпла, я думав, що вже ніколи її не побачу, і тільки її я кохав. А коли приходила Андре, я казав їй не лукавлячи (як сказав у Парижі, довідавшись про знайомство Альбертини з мадемуазель Вентейль) те, що вона могла сприйняти як вигадане, нещире освідчення і що я справді сказав би їй тими самими словами, якби напередодні був щасливий з Альбертиною: «Ах, якби ви прийшли раніше! А тепер я покохав іншу!» Замінюючи Андре Альбертину в той момент, коли я дізнався про її знайомство з мадемуазель Вентейль, я обдарував почуттям по черзі кожну з них двох, але ж я наразі кохав тільки одну. Проте раніше бувало і так, що я майже сварився з обома. Та, яка зробить перший крок, поверне мені спокій, казав я собі, а якщо вона не перестане гніватися, я покохаю другу, що зрештою не значить, що я кінець кінцем не зв’яжуся з першою, бо вона мене втішить, хоча і не дуже, потому як мене скривдила друга, а другу я ніколи не забуду, якщо вона не вернеться. А іноді, коли я був переконаний, що принаймні одна з них повернеться, то якийсь час жодна з них не з’являлася. Моя туга тоді подвоювалась, і подвоювалося кохання. Я давав собі слово розлюбити ту, яка врешті з’явиться, але наразі страждав через обох. Це доля певного віку, який може настати дуже рано. Любов пробуджується в нас не стільки до якоїсь істоти, скільки внаслідок розриву з цією істотою, чия душа, коли її постать розпливається, перестає існувати, зате наш вибір, такий свіжий і незбагненний, залишає нам тільки одне — сказати, аби покласти край нашій муці, такі слова: «До вас можна?» Моя розлука з Альбертиною того дня, коли Франсуаза сказала мені: «Панна Альбертина поїхала», була нібито прообразом стількох інших розлук. Адже дуже часто, аби з’ясувати, що ми закохані, ба більше, аби ми закохалися, треба, щоб прийшов день розлуки.

У тих випадках, коли визначається вибір, даремне чекання, уява, розпалена мукою, працює так моторно, завдяки їм ледве зароджена і досі безформна любов, якій стільки ще залишатися тільки шкіцом, росте в такому шаленому темпі, що часом інтелект, не встигаючи бігти за серцем, волає здивовано: «Ти навіженець! Навіщо тобі заноситися в хмари й падати? Це все світ примарний!» І справді, якщо вас дурить невірниця, то здорових розваг, які втишили б ваше зболене серце, досить для того, щоб убити кохання. Проте в кожному разі, якби життя з Альбертиною не було для мене чимось необхідним, все одно воно стало б неминучим. Кохаючи дукиню Ґермантську, я потерпав зі страху: я казав собі, що наділена такою силою приваби, приваби не лише вроди, а й становища у світі, багатства, вона була нарозхват, тоді як моя влада дуже мала. Натомість Альбертина, бідна, з простої родини, повинна була прагнути побратися зі мною. А проте я так і не зумів заволодіти нею неподільно. Хай би яке суспільне становище ми посідали, хай би які мудрі були наші передбачення, нам неприступне життя іншої істоти. Чому вона не сказала прямо: «У мене такі уподобання»? Я б поступився, я б дозволив задовольнити їх. Колись я читав роман, героїня якого не хотіла нічого визнавати, хоч як її благав про це закоханий у неї чоловік. Мені здавалося, що то безглуздя; якби це був я, казав я собі, то змусив би жінку заговорити, а потім би ми порозумілися. Навіщо нам усі ці марні мордування? Тепер я бачив, що ми самі наражаємо себе на них, і даремно думаємо, що знаємо силу нашої волі, бо інші нашій волі не підлягають. А проте скільки разів вирікали ми ці болісні, неспростовні істини, які стосувалися саме нас і щодо яких ми були сліпі, — істину наших почуттів, істину нашого призначення, — скільки разів, не відаючи про це, не бажаючи цього, виповідали ми їх словами, як нам здавалося, брехливими, але, як відкривалося в світлі пізніших подій, пророчими. Мені добре запам’яталися слова, якими ми обмінювалися, не передчуваючи в цьому разі істини, виведеної в них, навіть коли промовляли їх, усвідомлюючи, що удаємо комедію; їхня фальшивість проти того, що вони містили без нашого відома, була зовсім незначна, зовсім нецікава, вона не виходила за межі нашої жалюгідної нещирости. Були це олжа, гріхи по цей бік суті ре-чей, яких ми не бачили, а з другого боку, істина, істина наших характерів, чиї засадничі закони були нам ще неприступні і потребували Часу, щоб стати очевидними, а також істина нашого призначення. Я думав, що брешу, коли в Бальбеку казав їй: «Що рідше вас бачитиму, тим сильніше кохатиму (а проте це наше постійне спілкування, викликаючи в мене ревнощі, так мене до неї прихилило). Мабуть, я міг би прислужитися для вашого розумового розвитку», або в Парижі: «Будьте обережні. Знайте, якщо з вами щось станеться, мені буде прикро» (а вона: «Але зі мною може статися якась пригода»); в Парижі, того вечора, коли я вдавав, що хочу з нею розлучитися: «Дозвольте мені ще на вас подивитися, адже незабаром я не зможу цього робити, не побачу вас ніколи»; і вона, того ж таки вечора, роззирнувшись круг себе: «Не можу собі уявити, що більше ніколи не побачу цього покою, цих книжок, цієї піаноли, всього цього дому. Не можу в це повірити, а проте це правда»; і врешті, останні її листи, очевидно, коли писала, вона казала собі: «Я кривляка»): «Залишаю Вам найкращу часточку самої себе» (справді, чи не відданосте, не душевним силам, овва, теж крихким, не моїй пам’яті нині вручено її розум, доброту, вроду?) і: «Ця мить, подвійно похмура, бо споночіло, і ми збиралися розлучитися, ніколи не зітреться в моїй пам ’яті, перш ніж западе цілковитий морок». (Це було написано напередодні того дня, коли її розум справді огорнув цілковитий морок, і коли, при останніх зблисках світла, коротких, але подрібнених на найменші часточки конання, вона, може, побачила ще раз нашу останню виправу, і в ту мить, коли все нас покидає, в нашому серці знову оживає віра, так само як атеїст стає християнином на бойовищі, вона, може, кликала собі на допомогу друга, якого так часто кляла й воднораз дуже шанувала, який зрештою — бо всі релігії однакові між собою, — був настільки жорстокий, що прагнув, щоб і вона мала час оговтатися, присвятити йому свою останню думку, висповідатися йому врешті й померти з його іменем на устах.) Але що з того, як вона навіть мала час оговтатися, раз і вона, і я лише тоді збагнули, де було наше щастя і що ми повинні були зробити, коли щастя було вже неможливе, раз ми зрозуміли це лише завдяки тому, що воно було вже неможливе, раз того, що належало, ми не зуміли зробити, бо поки речі ще можна зробити, ми їх відкладаємо, і тому вони захоплюють нас і вселяють ілюзорну віру в легкість їхнього здійснення лише тоді, коли, кинуті в ідеальну пустку уяви, звільняються від гнітючого тягаря і бридоти того середовища, в якому вони існують. Думка про власну смерть жорстокіша, ніж сама смерть, але не така жорстока, ніж думка про те, що помер хтось інший, що після поглинення його не збереглося жодного знаку на розгладженій одразу поверхні реальности, з якої ця істота випала, де вже немає сліду волі чи свідомости і звідки важко вернутися до думки, що ця людина жила, як і важко на підставі ще свіжої пам’яті про неї уявити її собі як один із тих безтілесних образів, як один із тих спогадів, який залишається про героїв прочитаного роману.

Мене втішало тільки те, що Альбертина перед смертю принаймні написала мені цього листа, а надто послала останню телеграму — доказ того, що вона вернулася б, якби була жива. В цьому було для мене щось не лише приємне, а й гарне, бо без цієї телеграми подія була б недовершена, не передавала б такою мірою закону мистецтва чи долі. Справді, навіть бувши чимось іншим, вона все одно мала щось від мистецтва, бо кожна подія — це виливок особливої форми, і, хай би якою вона була, коли відбувається в певній низці фактів і нібито завершує їх, то накидає цій вервечці візерунок, який здається нам єдино можливим, бо ми не знаємо іншого, який би міг його заступити. Чому вона не сказала мені: «У мене інші уподобання»? Я б поступився, я б дозволив їх уволити, я б навіть поцілував її. Як мені було скрушно згадувати, що вона мене так ошукала, присягаючись, за три дні перед утечею, що з приятелькою мадемуазель Вентейль у неї нічого не було, — її зрадив лише рум’янець на щоках під час цієї присяги! Бідолашна дівчина! Принаймні вона була чесна, відмовившись клястися, що хотіла того вечора піти до Вердюренів не задля зустрічі з мадемуазель Вентейль та її приятелькою. Чому вона так і не визнала всього до кінця? Зрештою, може, було трохи і моєї вини в тім, що попри всі мої силкування зламати її упертість вона так і не сказала: «У мене такі уподобання». Моєї вини, бо у Бальбеку, після візити маркізи де Камбремер, коли я вперше щиро розмовляв з Альбертиною і був такий далекий від думки, щоб підозрювати її в чомусь більшому, ніж у гіршому разі надто палкій приязні з Андре, надто різко висловив свою огиду до такого типу звичаїв і категорично їх засудив. Потім я не міг пригадати, чи зашарілася Альбертина, коли я наївно випалив, як це все мені бридко; я не міг пригадати, бо ми часто лише через якийсь тривалий час хотіли б знати, як поводилася ця особа в той момент, коли ми зовсім не звернули на це уваги, і який потім, коли ми вертаємося подум-ки до цієї розмови, міг би прояснити болісну для нас загадку. Але в нашій пам'яті зяють провали, все це минуло безслідно. Ми прогавили те, що вже тоді могло видатися нам важливим, не розібрали до пуття якогось речення, не зауважили якогось жесту або забули і те, і те. І коли пізніше, пристрасно докопуючись до істини, переходячи від висновку до висновку, гортаючи сторінки нашої пам’яти, як книгу свідчень, ми натрапляємо на певну фразу, на певний жест і ані руш не можемо пригадати, удвадцяте знову починаємо йти цим шляхом, але марно, завжди спотикаємося на тому самому місці. Чи зашарілася вона? Не знаю. В кожному разі, не могла не чути, і спогад про мої слова зупинив її, коли вона, може, була готова висповідатися мені. А тепер її ніде немає, я міг би обійти всю землю, від бігуна до бігуна, і не спіткав би Альбертини; дійсність, поглинувши її, була знову гладенька, запався всякий слід істоти, що канула. Тепер від неї зосталося лише імення, як у такої собі пані де Шарлюс, про яку її знайомі байдуже казали: «Вона була чарівна». Але мені в голові не вкладалося, як могла існувати дійсність, недоступна Альбертининій свідомості, оскільки моя приятелька розгостилася в мені, всі мої почуття, всі думки вертали її до життя. Може, якби вона про це знала, то була б зворушена, переконавшись, що друг її не забув, коли життя дійшло кінця, і відгукувалася б жвавіше на те, що раніше сприймала байдуже. Але так само, як ми воліли б, навіть у найбільшому секреті, не зраджувати жінки, побоюючись, що в противному разі і вона буде нам невірна, я думав зі страхом: якщо померлі десь живуть, то моїй бабусі так само добре відомо, що я про неї забув, як Альбертині те, що я її пам'ятаю. І добре все зваживши, навіть коли в гру вступає вмерла особа, чи можемо ми бути певні, що ми більше б раділи, чуючи, що вона дещо про нас знає, чи ще більше жахалися, якби вона знала есе? І хай би яка кривава була ця жертва, чи не відмовлялися б ми пам’ятати тих, кого любили як друзів, бо тепер би ми боялися, що вони будуть ще й нашими суддями?

Моя ревнива цікавість до того, що могла робити Альбертина, була безмежна. Я справляв собі за гроші бозна скільки жінок, від яких нічого не дізнався. Цікавість була така жива через те, що людина для нас умирає не одразу, вона залишається оточена життєвою аурою, що не має нічого спільного зі справжнім безсмертям, але завдяки їй людина полонить наші думки так само, як за життя. Людина ніби у від’їзді. Це глибоко поганське тогосвітнє життя. І навпаки, коли ми перестаємо кохати, наша цікавість до. померлого умирає раніше, ніж він сам. Я б не зрушив з місця, аби дізнатися, в чиєму товаристві Жільберта гуляла одного вечора на Єлисейських Полях. Я добре усвідомлював, що теперішня моя цікавість такого самого Гатунку, що вона така сама безглузда і так само швидко минеться. Але я і далі жертвував усім задля жорстокого вдоволення цієї минущої цікавости, хоча наперед знав, що мій примусовий розрив із Альбертиною доведе мене до такої самої байдужости, яка оволоділа мною після добровільної розлуки з Жільбертою. Якби вона могла передбачити, що станеться, то не покинула б мене. Це означало, що побачивши себе мертвою, вона воліла б радше жити зі мною. Через свою суперечливість таке припущення безглузде. Але воно було нешкідливе, бо уявляючи собі, як Альбертина була б щаслива вернутися до мене, якби могла знати, якби могла вчасно зрозуміти, я бачив її немов увіч, хотів цілувати, але це було неможливо, — на жаль, вона ніколи вже не повернеться, бо мертва. Моя уява шукала її в небі, в такі самі вечори, в які ми дивилися на нього ще разом; понад улюблене нею місячне світло я намагався піднести аж до неї своє почуття, аби воно потішило її після смерти, і ця любов до істоти нині такої далекої була ніби релігія, мої думки линули до неї, як молитви. У прагненні є сила, яка породжує віру; колись я думав, що Альбертина не покине мене, тільки тому, що я цього хотів; тепер, прагнучи її, я повірив, що вона не померла; я почав читати книжки про верткі столи, допускав можливість безсмертя душі. Але мені цього не вистачало. Мені було потрібно потрібно після моєї смерті знайти разом зі своїм тілом, як начебто позасвіття було подібне до життя. Та хіба тільки до життя? Мої домагання йшли ще далі. Я хотів, щоб її смерть не позбавила мене назавше утіх, які не вона одна забирає у нас. Адже без неї вони врешті приїлися б, та вони вже й почали втрачати свою свіжість під впливом давніх звичок і жадоби нового. Крім того, живучи, Альбертина навіть фізично поволі б змінювалася, і я б пристосовувався до цих змін. Але моя пам’ять, воскрешаючи її на мить, прагнула побачити її такою, якою вона не була б, якби залишилася живою; я сподівався дива, яке б визначило природні й довільні межі пам’яти, що не знає минулого. Одначе таку живу істоту я уявляв собі з наївністю давніх богословів, і ця істота давала мені не ті пояснення, які могла дати, а ті, яких вона з духу суперечности завжди відмовляла мені за життя. В такій смерті, схожій на якесь наслання, моє кохання могло бути для неї несподіваним щастям; отож смерть означала для мене лише добру нагоду, оптимістичне розв’язання, яке все спрощує й залагоджує.

Іноді я уявляв собі нашу зустріч не так далеко, не на тім світі. Давно, коли я знав Жільберту як товаришку ігор на Єлисейських Полях і ввечері вдома мріяв, що дістану від неї листа з освідченням у коханні, що вона за хвилю з’явиться влас-ною особою, так і нині та сама сила прагнення, не скута більше фізичними законами, які стояли їй на перешкоді (зрештою, щодо Жільберти ця сила мала рацію, бо останнє слово залишилося за нею), змушувала мене сподіватися, що я дістану звістку від Альбертини про те, що кінь її справді поніс, але з мотивів суто романтичних (таке й справді спобігало героїв, яких довший час уважали за померлих) вона не повідомляла мене про своє одужання, а тепер, повна скрухи, хоче вернутися до мене назавше. Цілком усвідомлюючи те, чим може бути тихе божевілля у людей, як поглянути, розсудливих, я відчував водночас певність, що вона мертва, і невгасиму надію, що вона от-от увійде до моєї кімнати.

Я й досі не мав новин від Еме, а йому ж було вже пора прибути до Бальбека. Звісно, мій розслід стосувався справи другорядної, обраної навмання. Якщо Альбертина справді грішила, то в її житті мали б бути речі значно важливіші, але які не спали мені на думку, як от розмова про пеньюар і про те, за-шарілася чи не зашарілася Альбертина. Але ці речі не існували для мене саме тому, що я їх не бачив. Той день, який я через кілька років силкувався відновити у пам’яті, я обрав цілком довільно. Якщо Альбертина любила жінок, то у неї було безліч інших днів, розпорядку яких я не уявляв і про які мені теж було б цікаво знати; я міг би послати Еме до інших бальбецьких місць, до інших міст, окрім Бальбека. Але саме ці дні з невідомим мені розпорядком не тривожили моєї уяви, вони оминули її. Речі, люди починали існувати для мене лише тоді, коли набували в моїй уяві індивідуальних особливостей. Якщо були тисячі інших, подібних, то для мене існували тільки ці. Якщо мене давно цікавило, у зв’язку з моїми підозрами щодо Альбертини, як виглядали ті душові, то це з тої самої цікавости, що визначала моє ставлення до жінок: хоча я знав, що є багато дівчат і покоївок такого ґатунку і про яких я теж міг випадково почути, мені все таки хотілося дізнатися, — оскільки про них розповідав мені Сен-Лу, і вони існували особисто лише для мене, — саме про ту дівчину, яка бувала в домі розпусти, і покоївку пані Пютбюс. Труднощі, спричинені моїм кволим здоров’ям, нерішучістю, моєю схильністю до «проволоки», як висловлювався Сен-Лу, доводили мене до того, що я відкладав з дня на день, з місяця на місяць, з року на рік як з’ясування певних підозр, так і здійснення деяких моїх прагнень. Але всі підозри я зберігав у пам’яті, давав собі слово докопатися, оскільки єдино вони переслідували мене (інші, позбавлені в моїх очах якоїсь форми, не існували для мене), а потім тому, що випадок, який вибрав їх із усієї дійсности, був для мене Гарантією, що за посередництвом їх я сконтактуюся з частиною дійсности, живого життя, якого я так прагнув. А крім того, хіба поодинокий, дрібний факт, якщо він вибраний правильно, не дозволяє експериментаторові встановити загальний закон, який відкриє істину про тисячу аналогічних фактів? Хоча Альбертина існувала у моїй пам’яті так, як показувалася за життя, лише в чергових уламках часу, мій мозок, реконструюючи цілість, робив із неї повноцінну істоту, і саме про цю істоту я намагався винести загальний суд, хотів знати, чи вона мені брехала, чи любила жінок, чи втекла від мене, аби вільно жартувати з ними. Те, що скаже лазниця, може, назавжди розвіє мої сумніви стосовно Апьбертининих норовів.

Мої сумніви! На жаль, я думав, що мені буде байдуже,

навіть приємно, коли я перестану бачити Альбертину, аж врешті її втеча довела мою помилку. Достоту так само її втрата показала мені, як я помилявся, уявляючи, що прагну її смерти, і думаючи, що вона буде для мене полегшею. Коли я одержав листа від Еме, то зрозумів: якщо я досі не дуже мучився через сумніви щодо Альбертининої цноти, то лише тому, що це були не справжні сумніви. Моє щастя, моє життя вимагали, щоб Альбертина була цнотлива, і я вбив собі в голову, що вона така і є. Озброївшись цією охоронною вірою, мій розум міг не наражатися на небезпеку невеселої гри з підозрами, яким він надавав форми, але не вірив. Я казав собі: «Вона, може, любить жінок», але так, як мовиться: «Я можу вмерти ввечері». Ми кажемо ці слова, але не віримо, а потім думаємо, що будемо робити завтра. Це пояснює, чому живлячи непевний сумнів, чи любила Альбертина жінок, і, опинившись через це в становищі, в якому ще один її гріх не багато додасть до того, що я не раз малював собі, я міг відчути перед образами, які містилися в листі Еме і які інших зовсім не вразили б, несподіваний біль, найлютіший, який досі переживав; разом із тими образами — ох, навіть більше, з цілим образом самої Альбертини, — він утворив осад, преципітат, як висловлюються хеміки, в якому все було неподільне і про який лист Еме, прочитаний звичайно, не може дати жодного уявлення, бо кожне слово цього тексту було в одну мить перетворене і назавше забарвлене стражданням, викликаним його читанням.

Шановний пане!

Хай пан ласкаво мені вибачить, що я не писав раніше. Особа, яку я мав доручення побачити, виїхала на два дні, а я, бажаючи виправдати виявлену мені довіру, волів не вертатися з порожніми руками. Нарешті я зумів побалакати з жінкою, яка дуже добре її пам 'ятає (панну А.).

Еме, людині, помазаній деякою культурою, мав намір виділити Панну А. курсивом чи лапками. Але коли він хотів поставити лапки, він ставив дужки, а коли він закривав щось у дужки, в нього виходили лапки. Ось так Франсуаза казала, що хтось зостається на моїй вулиці — замість сказати, що він там мешкає, і що можна побути дві хвилини — замість почекати;

помилки простих людей часто полягають у взаємозаміні — зрештою, це стосується і францужчини — слів, які упродовж кількох століть помінялися місцями.

За її словами, те, що Пан підозрював, відповідає дійсності. Передусім вона сама залицялася до (панни А.) щоразу, як та приходила брати душ. (Панна А.) дуже часто приходила брати душ у товаристві високої жінки, старшої за неї, завжди вбраної в сіре; лазниця не знає, як її звати, вона часто бачила, як та шукає знайомства з дівчатками. Та пані, зрештою, перестала звертати увагу на інших, відколи зійшлася з (панною А.). Вона і (панна А.) завше замикалися в кабіні, сиділи там дуже довго, і дама в сірому давала не менше десяти франків чайових тій особі, з якою я розмовляв. Як сказала мені та особа, Пан розуміє, що якби вони нанизували в тій кабіні перли, то їй не давали б десять франків на чай. А ще (панна А.) кілька разів приходила з дуже смаглявою жінкою, яка мала лорнет. Але найчастіше (панна А.) приходила з дівчатами, молодшими за себе, надто з рудоволосою. За винятком дами в сірому, ті, кого (панна А.) приводила, мешкали не в Бальбеку: багато хто приїздив здалеку. Вони ніколи не приходили разом; (панна А.) входила перша, веліла не замикати кабіни, бо вона чекала на подругу, а особа, яку я розпитував, розуміла, що це означало. Та особа не могла подати мені більше подробиць, бо не пам 'ятає: «Та й не дивно, води спливло відтоді чимало». Зрештою та особа великої цікавости не виявляла, бо вона скромна і була в цьому зацікавлена, бо (панна А.) давала їй добре заробити. Дізнавшись про смерть (панни А.), вона щиро бідкалал ся. Справді, така молода, це велике нещастя для неї самої і для родини. Очікую вказівок від Пана, чи можу я поїхати з Бальбе-ка, де, мабуть, уже ні про що не дізнаюся. Дякую Панові за приємну подорож, яку завдяки цьому я відбув, тим приємнішу, що погода була як на замовлення. Сезон у цьому році добре заповідається. Маю надію, що Пан хоча б ненадовго тут об’явиться. Більше нічого цікавого для Пана не маю, і т. д.

Аби зрозуміти, як глибоко вразили мене ці слова, слід знати, що з приводу Альбертини я ставив собі питання не випадкові, не байдужі, не з метою уточнення подробиць, — такі питання ми задаємо собі щодо всіх живих істот, окрім себе самих, завдяки чому, відгородившись бронею думки від світу, ми можемо йти крізь муки, брехню, порок і смерть. Ні, щодо Альбертини це питання було засадниче: що вона була за одна? Про що мислила? Кого кохала? Чи дурила мене? Чи було моє життя з нею таке саме невдале, як Сваннове життя з Одеттою? Відповідь Еме була неповна, але то була відповідь особлива — і це й вирішувало все в цьому випадку, — вона сягала аж до глибин і в Альбертині, і в мені.

Нарешті я бачив перед собою, як Альбертина вкупі з жінкою в сірому йде провулком, до душової, фрагмент минулого, і воно видавалося мені не менш таємничим, не менш страшним, ніж тоді, як я його лякався, коли він був прихований у пам’яті, в Альбертининому погляді. Звичайно, хтось інший міг би знехтувати цими подробицями, проте незмога тепер, коли Альбертина була мертва, змусити її заперечити їх, надавала їм якоїсь правдоподібности. Цілком правдоподібне і те, що в очах Альбертини її гріхи, навіть якщо вони були правдиві і якби вона зізналася в них (незалежно від того, чи її сумління вважало б їх за невинні або гідними осуду, чи її чуттєвість сприймала б їх як розкішні або досить прісні) були б позбавлені того враження невимовного жаху, який вони справляли на мене. З мого досвіду з іншими жінками, — хоча в Альбертини це мало виглядати інакше, — я міг приблизно уявити її переживання. І це вже був початок мого страждання: уявити її роз’ярілою так, як часто ярів я, лукавою зі мною, як часто лукавив з нею я, заклопотаною становищем тої чи тої дівчини, яка витрачалася на неї, як я на панну де Стермар’ю, на багатьох інших, на сільських дівчат. Так, усі мої прагнення до певної міри допомагали мені зрозуміти її жадання; що живіші були жадання, то жорстокішими були тортури, нібито в усій цій алгебрі почуттів вони знову поставали з тим самим коефіцієнтом, тільки зі знаком мінус замість плюса. Проте Альбертина, настільки я міг судити, вважала свої гріхи, які вона за яскравого світла уяви наперед смакувала, відгукуючись на жагу, хоч як вона старанно крилася з ними від мене, — з чого я висновував, що вона почувала себе винною або не хотіла завдавати прикрощів, — за щось зрідні іншим переживанням: утіхам, яких відмовити собі не мала відваги, прикрощам, в яких вона завдавала мені і які потім приховувала від мене, адже ці втіхи і прикрощі могли уживатися з іншими приємними і прикрими сторонами життя. Отже, зі сторони, без жодного попередження, без моєї участи, це з листа Еме прийшов до мене образ Альбертини, яка йде до душової з відрахованими чайовими.

Безперечно, у мовчазному і зухвалому прибутті Альбертини та її супутниці в сірому до душової мені ввижалися призначені сходини, угода кохатися в кабіні; в усьому цьому був досвід розпусти, добре заличковане подвійне життя. А що ці образи несли страшну для мене новину про Альбертинину провину, я зараз же відчув фізичний біль, і віднині він став нерозлучний із цим видінням. Але тої ж миті мій біль, у свою чергу, подіяв на це видіння; об’єктивний факт, образ залежить від настрою, в якому ми його сприймаємо. А душевна мука — це теж потужний модифікатор дійсносте, як алкогольний хміль. Увібравши ці видіння, моя мука обернула їх на щось зовсім інше, ніж могли здатися комусь іншому пані в сірому, чайові, душ, провулок, яким простували Альбертина і її супутниця в сірому: мені відкрився закуток життя, сповненого брехні та гріхопадіння, якого я досі собі ніколи не уявляв, і моє страждання негайно змінило його до щирця, я перестав їх бачити в тому світлі, яке осяває земні видовища, то була частина якогось іншого світу, якоїсь незнаної та проклятої планети, видіння пекла. Пеклом був увесь Бальбек, усі його околиці, звідки, за листом Еме, вона часто запрошувала молодесеньких дівчаток, аби заманювати їх до душової. Цю таємницю я відчував колись у Бальбеку, однак вона зникла, коли я там пожив якийсь час, але, познайомившися з Альбертиною, я сподівався знов її віднайти. Коли я бачив, як вона простує пляжем, коли я легковажно прагнув, щоб вона не була цнотливою, то думав, що вона й була втіленням цноти; як же моторошно було нині просякнуте цією таємницею все, що пов’язувалося з Бальбеком! Назви станцій — Тутенвіль, Епревіль, Енкарвіль, такі мені близькі, такі приємні для слуху, коли я чув їх вечорами, повертаючись від Вердюренів, тепер на думку, що Альбертина мешкала біля одної з них, ходила гуляти до другої, часто могла доїхати ровером до третьої, сповнювали мене тривожнішим ляком, ніж тоді, коли я, схвильовано позираючи на них із вагона вузькоколійки, їхав у бабусиному супроводі до Бальбека, якого я тоді ще не знав.

Ревнощі сильні ще й тим, що відкривають нам, наскільки реальність подій і почуттів є чимось невідомим, здатним давати поживу для тисячі припущень. Ми віримо, що добре знаємо всі речі та думки людей, але віримо лише тому, що цим не переймаємося. Але щойно у нас з’являється зацікавлення, як у ревнивців, перед нами виникає запаморочливий калейдоскоп, де ми нічого неспроможні розрізнити. Чи зраджувала мене Альбертина, з ким, у чиєму домі, якого дня — того, коли вона мені сказала те і то, чи того, коли, пам’ятаю, я сказав їй такі чи такі слова, — на ці запитання я б не зумів відповісти. Так само я не знав, які були її почуття до мене: продиктовані розрахунком чи симпатією. Аж це мені пригадувалася якась дрібничка, наприклад, що Альбертина захтіла поїхати до Сен-Мартен-Убраного, твердячи, що її цікавить назва, тоді як насправді, може, вона познайомилася з місцевою селяночкою. І що з того, що Еме передав мені слова лазниці, якщо Альбертина довіку не дізнається, що мені про це донесли, а в моєму почутті до неї потреба знання поступалася перед потребою показати їй, що мені вже все відомо; у такий спосіб я усував перепону, що існувала між нами, — розбіжність наших ілюзій, і зрештою, я б так і не домігся, щоб вона мене більше кохала

— радше зовсім навпаки. Отож відтоді, як її не стало, ця друга потреба злилася водно з ефектом першої: розмову, в якій я б відкрив їй те, що довідався, я уявив собі так само яскраво, як розмову, в якій спитав би її про те, що мені невідомо; а це означає, що я прагнув мати її біля себе, чути, як лагідно вона мені відповідає, бачити, як знову повніють її щоки, як її очі з лукавих робляться смутними; тобто, іншими словами, знов покохати її і забути в моїй розпачливій самоті, як мене пожирає ревність. Болісна таємниця цієї незмоги розповісти їй про те, про що я довідався, і зіставити оцінку кожного з нас з правдивістю того, що мені відкрилось (мабуть, лише тому, що вона померла) затьмарювала своїм смутком ще боліснішу таємницю, пов’язану з її поводженням. Як же це так? Невже мені так залежало, аби Альбертина знала, що я дізнався про історію з душем, нині, коли Альбертина стала нічим! Це був ще один наслідок цієї незмоги, коли ми заходжуємося роздумувати про смерть, а самі незугарні уявити собі нічого, опріч життя. Альбертина була тепер нічим, а для мене то була особа, яка приховала свої бальбецькі сходини з жінками і уявляла, що назавше сховала кінці в воду. Хіба передбачаючи, що буде після нас, ми помилково не уявляємо себе в цей момент живими? І чи не смішно шкодувати, що якась жінка, нині уже тлін, не почує, що ми знаємо про її зальоти шестирічної давности, і прагнути, щоб через століття після нашої смерти читачі згадували про нас із пошаною? Якщо в другому випадку більше реальних підстав для мрій, ніж у першому, то мої ревнощі до минувшини мали своїм джерелом ту саму оптичну помилку, як і бажання посмертної слави. Але попри все, хоча свідомість чогось урочисто остаточного у моєму розриві з Альбертиною відтіснила в тій хвилі думку про її гріхи, то вона одночасно й поглиблювала її, надаючи відчуття непоправ-ности. Мені здавалося, ніби я загубився в житті, як на безкраїх розлогах, де я сам-один і куди б не повернув, ніде не мав надії спіткати її. На щастя, порившись у пам’яті, я дуже доречно відшукав (а там завжди повно речей як небезпечних, так і рятівних) у тому стосі спогадів, які зблискують один по одному, відшукав, як робітник натрапляє на знаряддя, яке може йому знадобитися, бабусині слова. З оказії якоїсь неправдоподібної історії, розказаної лазницею маркізі де Вільпарізіс, моя бабуся сказала так: «Ця жінка, мабуть, хвора на брехню». Цей спогад став мені у пригоді. Чого варте те, що лазниця набалакала Еме? Та вона ж нічогісінько не бачила. Можна приходити з приятелькою до лазні без жодної гадки про паскудство. А може лазниця, щоб похизуватися, збільшила суму чайових? Адже колись я чув, як Франсуаза твердила, ніби моя тітка Леонія заявила при ній, що в неї місячно «мільйон на видатки», але ж це була бридня; іншим* разом вона боженькалася, ніби тітка Леонія дала Евлалії чотири тисячофранкові банкноти, тоді як складена учетверо п’ятидесятифранкова банкнота уже б видалася мені малоймовірною. Так я силкувався, і, зрештою небезуспішно, позбутися тієї болісної певности, здобутої на превелику силу, причому я все ще вагався між пожаданням правди і страхом перед стражданням. Моє почуття могло б у цій хвилі відродитися, але разом із ним ожив би і смуток від утрати Альбертини, і я відчув би себе ще нещаснішим, ніж недавно, коли мене катували ревнощі. І це саме вони відродилися при бальбецькій згадці, коли перед моїми очима постав образ (досі він мені не болів і навіть здавався зовсім не-кривдним серед тих, що закарбувався у пам’яті) — бальбець-кого закладу вечірньої розваги, а по той бік шибок увесь цей люд, з’юрмлений біля вікна у мороці, наче перед освітленим акваріумом, і заразом тісно перемішані у своїй масі (досі я на це якось не зважав) рибачки і сільські дівчата з міськими панночками, заздрісними на цю розкіш, нову у Бальбеку, якої їхні батьки як не з бідности, то зі скупости чи традиції не могли собі дозволити; серед цих міщанських піддівок напевно майже щовечора була Альбертина, якої я тоді ще не знав і яка, звичайно, зачіпала одну з тих юнок, аби з нею через кілька хвилин зійтися в нічній пітьмі на піску або в якійсь порожній кабіні під узбережними скелями. Потім верталася моя журба, я чув, ніби вирок, що засуджував мене на вигнання, відголос ліфта, який не спинявся на моєму поверсі, а піднімався вище. Зрештою, єдина особа, яку б мені хотілося бачити, ніколи вже не з’явиться у мене, бо вона мертва. А проте, коли ліфт зупинявся на моєму поверсі, серце мені тенькало, і я казав собі: «Ах, якби все це було тільки сном! Може, це вона, і зараз подзвонить, повернеться; до покою ввійде Франсуаза, більше перестрашена, ніж зла, бо вона ще забобонніша, ніж мстива, і менше злякалася б живої Альбертини, ніж тієї, яку вона, може, візьме за упиря. Вона скаже мені: «Панич ніколи не здогадається, хто прийшов». Я намагався ні про що не думати, брав до рук газету. Але мене нуда поривала читати статті, написані людьми, які не відчували справжнього болю. Про якусь недолугу пісеньку хтось сказав: «Вона витискає сльози», а я слухав би її з дорогою душею, якби Альбертина була жива. Хтось інший, очевидно, маститий письменник, зустрінутий оваціями, коли він висідав із потяга, мовив, що в цьому він вбачає незабутнє читацьке визнання, тоді як я, опинившись у такій ситуації, не зважав би на той галас. Третій запевняв, що без докучливої політики паризьке життя було б «зовсім розкішне»; натомість я добре знав, що навіть без політики тамтешнє життя для мене нестерпне, але і з політикою воно здалося мені б розкішне, якби Альбертина вернулася до мене. Хроніст мисливствознавець писав (це було в травні): «Ми переживаємо період справді болісний чи навіть трагічний для справжнього мисливця, бо нема в кого, зовсім нема в кого стріляти». Хроніст Салона: «Наражаючись на такий спосіб влаштування виставки, людина відчуває безмежну нехіть, западає в глибокий смуток...» Якщо проти гостроти моїх переживань слова тих, хто не знав, що таке справжнє щастя чи недоля, видавалися мені блідими й брехливими, то незначні рядки, де згадувалося, бодай побіжно, про Нормандію чи Ніццу, про водолікарні, про Берму, дукиню Ґермантську, про любов, про нелюбов, про невірність, викликали нараз переді мною так, що я не встигав відвернутися, образ Альбертини, і я знов заливався дрібними слізьми. Та й узагалі я не міг читати газет, оскільки саме розгортання їх нагадувало мені, як я розгортав газету за Альбертининого життя, і водночас про те, що її більше нема; я опускав часопис на коліна, не маючи сили його розгорнути. Кожне враження викликало у мене якесь інше враження, і це враження було болісне, бо з нього було вилучене Альбертинине існування, і мені щоразу бракувало відваги пережити до кінця ці скалічені хвилини. Навіть якщо вона перестала бентежити мої думки і панувати в моєму серці, щем миттю повертався до мене, коли я мусив, як за часів нашого спільного життя, ввійти до її покою, запалити світло, сісти за піанолу. Поділена на дрібні хатні божества, Альбертина довго жила в полум’ї свічки, у клямці дверей, у спинці стільця та в інших нематеріяльних царинах, як от у безсонній ночі або у хвилюванні, викликаному першим приходом жінки, яка мені сподобалася. А проте ті нечисленні фрази, які мої очі здолали пробігти за день або які запали мені в помку після якогось читання, часто будили в мені люті ревнощі. На це мені не треба було вагомих доказів неморальносте жінок, досить було, щоб я пригадав якісь давні переживання, пов’язані з Альбертиною. Її гріхи, пущені тоді в забуття, яке, однак, не притупило звички іноді думати про них і в якому Альбертина ще жила, набирали рис більш споріднених, тривожніших, жорстокіших. І я знов питав себе, чи не брехала лазниця. Щоб доскіпатися до правди, найкраще було послати Еме до Ніцци, аби він провів кілька днів поблизу вілли пані Бонтан. Якщо Альбертина жирувала з жінками, якщо вона покинула мене задля того, щоб не позбавляти себе довго цих утіх, то вона мала віддатися їм на волі, не зустрічаючи перешкод у краю, який вона добре знала і куди б вона не поїхала, якби не сподівалася, що там це їй удасться легше, ніж у мене. Не дивина, що Альбертинина смерть так мало змінила предмет моїх роздумів. Поки наша коханка жива, більша частина думок про те, що ми називаємо коханням, спадають нам на самоті. Отже, ми звикаємо марити про відсутню, і навіть якщо її немає всього кілька годин, вона в цей час для нас лише спогад. Тож смерть змінює небагато. Коли Єме вернувся, я попросив його вирушити до Шательро. Таким чином, я можу сказати, що впродовж усього цього року не лише мої думки, смутки, хвилювання, які в мені будили пов’язані з нею, хай навіть віддалено, імена, а також і всі мої вчинки, пошуки, гроші, кинуті на те, щоб довідатися про поводження моєї приятельки, — все було позначене почуттям до неї, справжньою близькістю. А та, якої це все стосувалося, вже зійшла з цього світу. Кажуть, що людина, сконавши, вся не вмирає, якщо вона була митцем і вклала частину душі у творчість. Це щось схоже на те, ніби живець, витятий з одної істоти і прищеплений у серце іншої, живе собі далі, тоді як той, у кого взято живець, гине.