Розділ перший

Ти мій ненавидник, твоя я закоханка.

Недоля тільки додала тобі приваби.

Найпереконливішим доказом, що Федра «честь свою» ставить не на перше місце, є те, що вона вибачила б Іпполитові і знехтувала б Еноновими порадами, якби вона не довідалася про Іпполитову любов до Арисії. Ревнощі, рівнозначні утраті щастя, дошкульніші, ніж утрата доброї слави. Ось тоді Федра дозволяє Еноні (яка є тільки втіленням гіршої частини її самої) оскаржити Іпполита, звільняючи себе від турботи про його оборону, і посилає свого зневажника на загладу, дка, зрештою, дає їй мало втіхи, бо по Іпполитовій смерті накладає на себе руки. Так, принаймні, я, применшуючи всю цю «янсеністську», як сказав би Берґотт, скруху, якою Расін обдарував Федру, аби вона здавалася не такою винною, трактував цю сцену, пророчу для любовних перипетій мого власного життя. Зрештою, ці роздуми нічогісінько не змінили в моїй ухвалі, і я віддав листа Франсуазі, щоб вона його віднесла на пошту, таким чином зробивши ще одну спробу повернути Альбертину, яка здалася мені необхідною після того, як я дізнався, що перша була невдала. Звичайно, ми не маємо рації, думаючи, що здійснення нашого бажання нічого не важить, адже як тільки стає ясно, що воно може не здійснитися, як воно одразу знов охоплює нас, і ми поти думаємо, що не варто дбати про нього, поки цього певні. А проте і в цьому є рація. Бо якщо виконання бажання, якщо щастя видається нам неважливим лише через нашу певність в його можливості, по суті вони є чимось непевним і можуть завдати лише прикрощів. І прикрощі будуть тим більші, чим повніше здійсниться наше бажання, і тим нестерпніші, чим триваліше, звичніше, всупереч законам природи, буде щастя. З другого боку, обидва ці поривання, надто, те, керуючись яким я хотів, аби листа було послано, коли ж гадав, що його послано, то шкодував про це, мали своє виправдання. Що стосується першого, то зрозуміло, що ми прагнемо свого щастя — або нещастя — і водночас хочемо поставити між собою і цим новим учинком, багатим на наслідки, чекання, яке рятує нас від цілковитого розпачу; іншими словами, ми силкуємося надати іншої форми — форми, на нашу думку, менш жорстокої, — хворобі, яка нас мучить. Друге поривання не менш важливе: воно ґрунтується на переконанні, що справа вкипить, і означає, не більше не менше, як початок, передчасний початок розчарування, якого ми зазнали б одразу після здійснення бажання, означає жаль, що ми коштом інших, відкинутих можливостей, усталили саме цю форму щастя.

Я віддав листа Франсуазі з дорученням швидше віднести його на пошту. Тільки-но листа було послано, Альбертинине повернення знов почало здаватися мені неминучим. Через це в моїх думках з’явилися звабливі образи, зводячи нанівець своєю втішністю небезпеку, яку я в цьому поверненні вбачав. Давно втрачена радість знову бачити її п’янила мене.

Час плине, і виявляється, що не така вже й щербата, як нам здавалося, була правда — в цьому мене переконали взаємини з Жільбертою. Байдужість, яку я удавав, ридаючи безперестанку, зрештою справді сповнила мою душу, і, як я попереджав Жільберту, вдаючись до формули спершу фальшивої, але згодом цілком правдивої, життя поступово розлучило нас. Згадуючи про це, я думав так: «Якщо Альбертина згає кілька місяців, моя брехня стане правдою. А може, нині, коли найгірше позаду, не треба було прагнути, щоб ці місяці мину-ли. Якщо вона повернеться, я перестану жити повним життям, яким я ще не можу смакувати, але яке набиратиме для мене чару в міру того, як спогад про неї почне блякнути». Я не хочу твердити, що забуття ще не торкнулося мене. Але одним із його виявів було саме те, що багато неприємних Альбертини-них рис, багато нудних годин, які ми разом провели, більше не оживали в моїй пам’яті, а це означає, що я перестав прагнути розлуки, як це мені траплялося, коли вона була зі мною, і тому я бачив її образ узагальнений, прикрашений усіма любовними почуттями, які я будь-коли спізнав. Забуття в такій особливій формі, готуючи, як не є, мене до самоти, малювало мені Альбертину ніжнішою, гарнішою, ніж насправді, і через те я дужче прагнув її повернення.

Відколи Альбертина поїхала, я дуже часто, боючись, як би не спливло, що я плакав, дзвонив Франсуазі і казав їй: «Треба справдити, чи панна Альбертина не забула чогось. І приберіть її покій, аби там був лад, коли вона повернеться». Або навпростець: «Панна Альбертина казала мені недавно, саме перед від’їздом...» Мені хотілося зіпсувати нестерпну для мене радість, яку її від’їзд приніс Франсуазі, і в такий спосіб я давав їй зрозуміти, що відсутність Альбертини буде недовгою; а ще я хотів довести, що можу легко говорити про її від’їзд, подавати його — на кшталт генералів, змушених називати відступ заздалегідь продуманим стратегічним маневром — як епізод, мету якого я наразі приховую, а не кінець моєї приязні з Альбертиною. І врешті, постійно повторюючи її ім’я, я хотів впровадити, як впускають свіже повітря, трохи її істоти до кімнати, де без неї було так порожньо і де мені не було чим дихати. До того ж ми завжди силкуємося полегшити нашу муку, згадуючи про неї між іншим, вставляючи її в розмову про замовлення нового костюма і в указівку щодо обіду.

Причепурюючи Альбертинин покій, цікава Франсуаза висунула шухляду столика ружаного дерева, куди моя приятелька ховала оздоби перед сном. «Ох, паничу! Панна Альбертина забула свої перстеники — вони так і зосталися в шухляді». Я мало не вигукнув: «Треба відіслати». Але тоді могло здатися, що я не впевнений, чи вона вернеться. «Дарма! — сказав я після паузи. — Нема чого клопотатися, вона й так скоро вернеться. Дайте їх сюди». Франсуаза з легкою недовірою простягнула мені перстеники. Вона не терпіла Альбертини, але, судячи по собі, не могла уявити, щоб можна було передати мені листа моєї приятельки без страху, що я його розпечатаю. Я взяв перстеники. «Дивіться, паничу, не згубіть, — сказала Франсуаза, — вони такі гарні! Не знаю, хто їх подарував, панич чи хтось інший, але то був, мабуть, чоловік багатий і зі смаком». — «Це не я. Зрештою, від тої самої особи. Один перстеник подарувала їй тітка, а другий вона купила сама». — «Не від тієї самої особи! — гукнула Франсуаза. — Панич жартує, чи що? Адже перстеники однаковісінькі, тільки на одно-му рубін, але на обох такі самі орли і такі самі ініціали всередині». Не знаю, чи тямила Франсуаза, що завдає мені болю, але її уста викривилися в усмішці яка так уже й не сходила з них під час усієї розмови. «Орли? Такі самі орли? Та ви збожеволіли! На персні без рубіна, щоправда, вирізьблено орла, а на другому щось схоже на чоловічу голову». — «Чоловічу голову? Де ж це панич її вздрів? Я глянула лише крізь пенсне й одразу спостерегла, що то орлине крило. Хай панич візьме свою лупу, то й побачить друге крило, а посередині голову і дзьоб. Видно кожну пір’їну. Яка тонка робота!» Нагальна потреба з’ясувати, чи не збрехала Альбертина, змусила мене забути, що я повинен шануватися перед нею і не потурати її злосливій утісі, що полягала як не в тортуруванні мене самого, то в паплюженні моєї приятельки. Поки Франсуаза шукала моєї лупи, я важко сапав. Взявши лупу, я попросив Франсуазу показати мені орла на перстенику з рубіном. Вона легко переконала мене, що осьдечки крила, такі самісінькі, як на першому перстенику, і я розгледів рельєф кожної пір’їни і голову. Франсуаза звернула мою увагу на те, що написи однакові, причому на персні з рубіном були ще якісь літери. І тут, і там на внутрішньому обідку виднілися ініціали Альбертини. «Мені аж дивно, як це панич не потрапив помітити голим оком, що персні однаковісінькі! — сказала Франсуаза. — Навіть не треба роздивлятися зблизька, зразу відчувається, що та сама робота, та сама кованка, той самий візерунок. Це розпізнається так само легко, як страви доброї куховарки». І справді, її цікавість служниці, розпаленої зненавидою, звиклої зі страшною докладністю схоплювати всі подробиці, споможена в цій експертизі її добрим смаком, тим смаком, який вона демонст-рувала в кухні і який, може, давався взнаки, — як я помітив, виїжджаючи до Бельбеку, — в її способі вдягатися, воскрешаючи в ній кокетство жінки, дуже гарної колись і дуже уважної до чужих клейнодів і туалетів. Так ніби я переплутав пуделко з пігулками і того дня, коли я, начаювавшись, замість кількох пігулок вероналу ковтнув стільки ж кофеїну, серце моє як не вискакувало з грудей. Я відіслав Франсуазу. Як мені кортіло побачити зараз Альбертину! Досі мене бридила її брехня, я катувався ревнощами до невідомого, а тепер мені ще й боліло, що вона приймає такі подарунки. Я теж робив їй подарунки, це так, але жінка, яку ми утримуємо, не здається нам утриманкою, поки не з’ясовується, що її утримують інші. А все ж, оскільки я витрачав на неї стільки грошей, заплющував очі на цю безпутність, не вибивав її з неї, може, ще й посилив її, а, може, сам і спричинив. Усі ми наділені хистом вигадувати казки, аби гамувати наші страждання, отож, пухнучи з голоду, ми тішимо себе надією, що якийсь незнайомець відпише нам стомільйонний маєток, — саме так і я уявляв собі, як Альбертина, в моїх обіймах, коротко пояснює мені, що другий перстеник вона купила через схожість на перший і сама звеліла вирізьбити свої ініціали. Але те пояснення було надто благеньке, воно ще не встигло благодатно вкорінитися в моєму розумі, і мій біль не міг попустити так швидко. А ще я подумав про чоловіків: запевняючи, що в них коханки такі милі, вони терплять такі самі тортури. Так вони ошукують інших і себе. Це не груба брехня, бо вони проводять зі своїми жінками справді розкішні години; але за ніжністю до них при знайомих, перед якими вони можуть пишатися такими подругами, і за ніжністю сам на сам із їхніми коханцями, за яку «ті благословляють їх, стоїть стільки годин, сповнених мук і підозр, змарнованих на даремні зусилля дошукатися правди! Без гризот нема любовних розкошів, радощів захвату від найба-нальніших слів жінки, про які ми знаємо, що вони банальні, але в них вчувається її аромат. Наразі я не міг тішитися, ловлячи пам’яттю запах Альбертини. Прибитий, тримаючи в руці обидва перстеники, я роздивлявся цього безжального орла, чий дзьоб довбав моє серце, на чиїх крилах із розчепіреним пір’ям полетіла геть моя довіра до приятельки, в чиїх пазурах билася моя зболіла думка, борсаючись серед безлічі питань щодо незнайомця. Орел, заважаючи розшифрувати ті ініціали, безперечно, символізував ім’я чоловіка, якого Альбертина, мабуть, кохала, з яким, напевне, спіткалася недавно, бо одного тихого, погідного дня, коли ми прогулювалися Булонським Лісом, я вперше помітив у неї цей другий перстеник, на якому орел устромляє свого дзьоба у криваву рубінову калюжу.

Зрештою, якщо від рана до вечора я все ще страждав через Альбертинину втечу, то це не означає, що я думав тільки про неї. Давно уже її чари поступово просякали різні предмети, які з часом віддалилися, але залишилися наелектризованими хвилюванням, яким вона заражала мене, і як щось наводило мене на думку про Енкарвіль, Вердюренів чи про нову Леїну ролю, мене накривав приплив болю. З другого боку, те, що я називав думками про Альбертину, зводилося до думок про те, як її вернути, побачити, дізнатися, що вона робить. Якби ці години ненастанного мордування можна було ілюструвати, то на ілюстраціях постали б двірець Орсе, банкноти, вручені пані Бонтан, Сен-Лу, схилений над бланком телеграми до мене, але тільки не Альбертина. Протягом усього життя наш егоїзм бачить тільки цілі, вигідні для нашого я, але ніколи не зважає на саме це я, яке до них поривається, — так і воля, що керує нашими вчинками, сходить до них, але не піднімається до себе: чи то тому, що, бувши від природи надто утилітарна, кидається у вир якоїсь діяльности і зневажає знання, чи то рветься до майбуття, намагаючись надробити теперішнє розчарування, чи врешті лінивство нашої думки пускає її ковзати по легкому схилу уяви, а не дертися крутим узвозом самоаналізу. У години такого потрясіння, коли ми схильні важити головою, нам стає ще видніше те величезне місце, яке істота, від якої залежить наше життя, посідає в нашій душі, не залишаючи в цілому світі нічого, що не було пущено нею шкереберть, образ цієї істоти маліє пропорційно і нарешті сходить нанівець. Скрізь довкола нас ми помічаємо ознаки її присутности завдяки нашому хвилюванню, але її самої, причину нашого хвилювання, ми не знаходимо ніде. Тоді я був негоден уявити собі Альбертину, мені навіть здавалося, що я її більше не кохаю: так моя мати побивалася, коли не могла пригадати як виглядала моя бабуся (за винятком одного випадку, коли бабуся їй наснилася, вона так тішилася, що, не прокидаючись, всіма силами сонної істоти силкувалася продовжити його) і могла картати себе — та й картала, — що не жаліла матері, втрата якої убила її, а проте риси померлої стиралися з її пам’яти.

Чому я мав би вірити, що Альбертина не любила жінок? Тому що вона це говорила, надто останнім часом? Але хіба наше життя не трималося на одвічній брехні? Адже вона ні разу не сказала: «Чому мені не вільно виходити, коли я захочу? Чому ви розпитуєте в інших, що я роблю?» Наше життя й справді було надто незвичайне, щоб моя приятелька не задавала цих питань, якби не зрозуміла, про що йдеться. І чи не було цілком природним, що на мою мовчанку про мотиви ув’язнення вона так само постійно мовчала про свої вічні прагнення, безконечні спогади, незліченні мрії та надії? Франсуаза начебто здогадувалася, що я брешу, коли говорю про близьке повернення Альбертини. Її переконання ґрунтувалося на чомусь певнішому, ніж тяма, якою керувалася наша служниця, а саме, що панство не хоче виглядати зневаженим перед своєю челяддю і доводить до її відома лише те, що приємне, що не може ущербити його чести. Цим разом Франсуазина віра спиралася на щось інше — на усвідомлення, що то вона сама будила й живила підозру Альбертини, розпалювала її злість, одне слово, довела її до того, коли втеча почала здаватися неминучою. Якщо це було так, то моя версія про тимчасову Альбертинину відсутність, та ще з мого дозволу, зробила з Фран-суази Хому невірного. Але уявлення, яке в неї склалося про користолюбство Альбертини, прибільшення, з яим вона ненависно роздувала її «зиски», нібито тягнуті з мене, могли дещо похитнути її певність. Тож коли я при ній згадував, як про річ цілком природну, про швидке повернення Альбертини, Франсуаза дивилася на мене (таким самим робом утуплювалася вона в метрдотеля, коли той, аби її подражнити, читав їй, перекручуючи слова, газету про свіжі події, в які вона не могла повірити, наприклад, про закриття церков і заслання кюре, зорила, стоячи на другому кінці кухні і не маючи змоги зазирнути в газету), немов хотіла упевнитися, правда це чи вигадка.

Але коли вона побачила, що я, написавши довгого листа, шукав точної адреси пані Бонтан, її невиразне побоювання, що Альбертина повернеться, зміцніло. Назавтра вранці Франсуаза просто отетеріла, коли з моєю поштою принесла листа і на конверті впізнала Альбертинину руку. Вона застановлялася, чи не була ця втеча звичайнісінькою комедією. Це припущення засмутило її подвійно: заповідало оселення Альберти-ни назавше в нашому домі та підтверджувало принизливий для мене, як пана Франсуази, а отже, і для неї самої факт, що Альбертина так мене взула. Мені нетерпеливилось прочитати листа, а проте я не втримався і глянув служниці просто в очі; уздрівши в них безнадію, переконався в неминучості повернення Альбертини. — так фанат зимового спорту, помітивши, як збираються у вирій ластівки, тішиться, що незабаром засніжить і заморозить. Нарешті Франсуаза вийшла і я, переконавшись, що вона причинила за собою двері, неквапно, аби не зрадити поспіху, розкрив листа. Там було написано:

«Друже мій! Дякую вам за всі теплі слова, я охоче допоможу у скасуванні замовлення на роллса, якщо ви вважаєте, що маю на це право, — хай буде по-вашому. Ви тільки повідомте мені ім 'я вашого агента. Вас би тільки надурили ті людці, в яких на меті одне: продати. Нащо вам, зрештою, авто, якщо ви ніколи не виходите з дому? Я дуже зворушена тим, що ви зберегли добрі спогади про нашу останню прогулянку. Знайте, що і я не забуду про ту, подвійно похмуру прогулянку (подвійно, бо споночіло і ми збиралися розлучитися) і що вона зітреться з моєї пам ’яти лише з приходом цілковитої темряви».

Я здавав собі справу, що остання фраза була тільки гучними словами і що Альбертина не могла берегти поки віку такого любого спогаду про прогулянку, яка напевно не справила їй жодної втіхи, раз їй хотілося врізати поли й тікати. Та я не міг не захопитися хистом бальбецької велосипедистки, ґоль-фістки, яка перед нашим знайомством не читала нічого, опріч «Естер». Я мав рацію, гадаючи, що, живучи в мене, вона стала розвинутішою. Отож-бо репліка, яку я сказав їй у Бальбеку: «Я думаю, що наша приязнь буде для вас корисна, бо я саме той, хто може вам дати те, чого вам бракує», напис на світлині: «З вірою, що я людина назнаменована вам від Бога», ця репліка, яку я кинув, не вірячи в неї, і лише на те, аби наші зустрічі її зацікавили й розбили їй нуду, яку вони могли навіяти, не розминалися з правдою. Так само я не грішив проти істини, коли заявляв, що не хочу її бачити з побоювання закохатися, хоча я так говорив тому, що наші часті зустрічі гасили мою любов, а розлука її підсичувала. Але під впливом тих частих побачень мене почало вабити до неї куди дужче, ніж перший час у Бальбеку, так що врешті дійсність підтвердила і цю другу репліку.

У кожному разі Альбертинин лист нічого не змінив. Вона зголошувалася тільки написати до агента. Треба було вибиратися зі скрути, прискорити події, і мені спав такий задум. Я звелів негайно віднести Андре листа, в якому писав, що Альбертина у тітки, що мені самотньо, що вона зробила б мені велику ласку, якби пожила в мене кілька днів, але я не хочу нічого приховувати від Альбертини і прошу повідомити її про це. Водночас я написав Альбертині так, як ніби ще не одержував її листа:

Друже мій! Даруйте мені те, що ви так добре зрозумієте; я не люблю щось приховувати і хочу, щоб ви були попереджені про це і нею, і мною. Під час вашого любого пробування у мене я набрався поганої звички не залишатися на самоті. Скоро ми постановили, що ви не вернетеся, я подумав, що особа, яка найкраще, ніж будь-хто, вас заступить, бо вона найменше різниться від вас і найбільше нагадуватиме вас, це — Андре. Отож, я вирішив її запросити. Щоб не приставати до неї з короткими гужами, я попросив ії завітати лише на кілька днів, одначе, між нами кажучи, маю надію, що це — навік. Як Вам здається: чи маю я рацію? Ваше дівоче бальбецьке Троно було завше соціальним осередком; воно завжди чарувало мене

і я не тямив себе від щастя, коли мене прийняли до нього. Я ще й досі під владою його чарів. Фатальна несумісність наших характерів і лиха доля розбили мої заручини з вами, люба Альбертино, але тішу себе надією, що знайду собі дружину — не таку знадливу, як ви, але завдяки спорідненості душ здольну стати щасливішою супутницею мого життя — в особі Андре.

Але потому, як я відіслав листа, в мені ворухнулася підозра, коли я згадав Альбертинині слова: «Я залюбки вернулася б, якби ви написали прямо». Що як вона вчинила так лише тому, що я не написав їй одверто? А що, якби я озвався до неї безпосредньо, вона й так би не вернулася, бо була б рада знати, що Андре у мене і я поберуся з нею, аби лиш вона, Альбер-тина, зоставалася вільна? Бо тепер вона, виходить, уже тиждень могла мерзіти у своїх гріхах і зневажати всі засоби остороги, до яких я вдавався двадцять чотири години на добу протягом майже півроку нашого паризького життя — без жодного скутку, оскільки в останній тиждень вона напевно робила те, що я хвилину за хвилиною їй забороняв. Я казав собі, що вона, мабуть, зловживає своєю свободою, і, безперечно, ця думка була мені прикра, але вона мала абстрактний характер, не промовляла до мене жодною подробицею і, підсуваючи нескінченну безліч можливих Альбертининих коханок, не дозволяла спинятися на котрійсь із них, натомість вимагала від мого розуму безперервного руху, трохи болісного, та все ж цей біль, через відсутність конкретних образів, можна було терпіти. Але цей біль став нестерпний, коли повернувся Сен-Лу. Проте перш ніж пояснити, чому його розповідь неабияк засмутила мене, я мушу згадати про один випадок, який підскочив якраз перед Роберовим приходом і збурив мене так, що послабив як не прикре враження від тієї розмови, то принаймні її практичний ефект. А трапилося ось що. Палаючи нетерпінням побачити мого приятеля, я виглядав його на сходах (чого я не міг дозволити собі при матері: найбільше в світі її жахали «розмови через вікно»), аж це до мене долетіли слова: «Теж мені клопіт — витурити когось під зад! Та це як раз плюнути! Можна, наприклад, сховати речі, по які його послано; пани поспішають, кличуть його не докличуться, а він нічого не може знайти, хоч сядь і плач; розлючена тітка гукає: «Та де ж це він?» А як він повернеться в свинячий голос та ще й з порожніми руками — кари йому не минути. За четвертим чи п’ятим разом можете бути певні, що його проженуть, надто як ви забрудните те, що він має принести чистим; таких каверз можна натрусити як з мішка». З подиву мені заціпило, бо ті круті мак’явеллівські слова належали Сен-Лу. Я-бо завжди вважав його за людину таку добру, таку спочутливу до чужого горя, що мені здалося, ніби він репетирував ролю Диявола; в кожному разі він не міг говорити від свого власного імени. «Але ж кожен мусить якось заробляти собі на життя», — відказав його співрозмовник. З його голосу я впізнав одного з виїзних лакеїв дукині Ґермантської. «Чхати вам на нього, якщо ви будете на коні! — сказав жорстко Сен-Лу. — До того ж, приємно мати когось за попихача. Ви можете перекидати келишки на його ліврею, коли він обноситиме гостей, не давати йому ані хвилини спокою, аж нарешті він сам попросить про звільнення. Я теж докладу рук до цього, вихвалятиму вас перед тіткою — як вам стає терпіння служити такому недолузі та нехлюєві?» Тут показався я, Сен-Лу підійшов до мене, але моя довіра до нього похитнулася, тільки-но я почув слова, які так не відповідали його знайомому образові. І я поспитав себе, чи не міг той, хто так жорстоко трактував бідака, відіграти, виконуючи свою місію у пані Бонтан, ролю здрайця щодо мене? І тоді я перестав сприймати його невдачу як доказ, що без нього моя справа була безнадійна. І поки він був у мене, я думав про Сен-Лу переважно як про мого давнього приятеля, який оце відвідав пані Бонтан. На початку він мені заявив: «Гадаєш, я мав би частіше тобі телефонувати, але мені щоразу відповідали, що ти зайнятий». Моя скруха стала нестерпна, коли він сказав: «Почну з того, на чому я зупинився в останній телеграмі. Пройшовши через якийсь кружганок, я вступив у дім, поминув довгий коридор і потрапив у вітальню». На звук слів: кружганок, коридор, вітальня, навіть перш ніж Робер виголосив їх до кінця, моє серце стислося сильніше, ніж коли б мене вдарило струмом, бо сила, здатна за мить зробити багато обертів довкола землі, — не електрика, а біль. Скільки разів по відході Робера я повторив такі болісні для моїх вух слова: кружганок, коридор, вітальня. На кружганку можна сховатися з приятелькою. А у вітальні — хто його знає, що Альбертина там робила, коли тітки не було вдома? Чи ж міг я уявити дім, де мешкала Альбертина, без кружґанку і вітальні? Ні, я взагалі його не уявляв або уявляв якоюсь пусткою. Я вже раз перед тим відчував біль, коли географічно означилось місце її перебування, коли я почув, що вона в Турені, а не в інших, імовірних краях; це повідомлення її консьєржки відтиснуло в моєму серці, ніби на мапі, болюче місце. Звикнувшись із думкою, що Альбертина десь у Турені, самого дому я проте не уявляв; ніколи мені не ввижалися ця страшна вітальня, кружганок, коридор, зате нині очима Робера-свідка я бачив кімнати, де Альбертина ходить, де живе, саме ті кімнати, а не безліч кімнат можливих, але які одразу ж відкинув. Почувши слова: кружґанок, коридор, вітальня, я зрозумів, яким шаленством було б залишати її на цілий тиждень у цьому проклятому місці, справжнє, а не примарне існування якого мені оце відкрилося. Та ба! Коли Сен-Лу сказав, що у вітальні він почув, як у суміжному покої голосно співала Альбертина, я з розпукою в душі зрозумів, що вона, здихавшись мене, нарешті щаслива! Альбертина повернула собі волю. А я сподівався, що вона приїде зайняти місце Андре! Моя мука прорвалася злістю проти Робера. «Я ж бо просив тебе приховати від неї твій приїзд!» — «А ти гадаєш, що це так просто? Мене запевнили, що її немає вдома. Ох, я знаю, що ти мною незадоволений, це відчувалося в твоїх телеграмах. Але ти до мене несправедливий. Я зробив усе, що міг». Альбертина, випущена на волю з клітки, де вона сиділа цілими днями, а я геть забував озиватися до неї, тепер відзискала для мене всю свою звабу, знову стала тією, за якою вганяв цілий світ, — чудовою пташкою перших днів. «Отож, мораль така. У грошовій справі сам не знаю, що тобі й сказати. Я розмовляв із жінкою, яка здалася мені такою делікатною, що боявся її уразити. Вона навіть не кліпнула, коли я закинув про гроші. Трохи згодом навіть заявила, що вона була зворушена, бачучи, як ми добре порозумілися. Але все, що вона мені сказала потім, було таке делікатне, таке високе — я просто не міг собі уявити, що вона мала на увазі запропоновані їй гроші: «Ми з вами так добре порозумілися», бо по суті моя пропозиція була хамська». — «Але вона, може, не зрозуміла, може, не дочула, ти мав би повторити, бо це б усе і вирішило». — «Як це не чула? Я мовив до неї, як оце до тебе, а вона ж не глуха і їй не бракує жодної клепки». — «І вона не висловила жодних міркувань?» — «Жодних». — «Тобі треба було повторити ще раз». — «Та як же, по-твоєму, я забивав би їй баки? Тільки я вступив і побачив її, я б одразу подумав, що ти і сам схибив, і мене геть зне-путив. Дуже важко було запропонувати їй ті гроші. Я зробив це, аби виконати твоє доручення, хоча був переконаний, що вона випровадить мене за двері». — «Але ж не випровадила! Отже, вона тебе не почула і тобі належало почати з початку, або провадити далі розмову». — «Ти кажеш: «Вона не почула», бо ти тут, а я повторюю: якби ти був при нашій розмові, то переконався б, що все обійшлося без найменшого галасу, я виклав їй усе навпростець, вона не могла не зрозуміти». — «Але чи вона досі переконана, що я все ще хочу одружитися з її сестриницею?» — «Ні, щодо цього, то, щиро кажучи, вона зовсім не вірить у твої матримоніальні наміри. Вона нагадала, що ти хотів кинути її сестриницю і сам казав про це Альбер-тині. Я навіть не знаю, чи повірила вона тепер, що ти прагнеш шлюбу». Це мене трохи заспокоїло: отже, мене не так уже зневажено, отже, мене ще можуть кохати, отже, останнє слово зостається за мною. Але я відчував себе прибитим. «Мені прикро, бо я бачу, що ти невдоволений». — «Ба ні, я зворушений, вдячний за твою послужливість, тільки я думаю, що ти міг би...» — «Я зробив усе можливе. Хтось інший не домігся б більшого чи навіть стільки. Спробуй послати ще когось». — «Власне, якби я знав, то не посилав би тебе, бо твоя невдача унеможливлює тепер ще одну спробу». Я дорікав Роберові за те, що він щиро хотів мені догодити, але провалився. Покида-ючи її оселю, Сен-Лу зіткнувся з новими гістьми — громадкою дівчат. Я вже давно здогадувався, що Альбертина водилася з місцевими дівчатами, аж це вперше мене різонуло по серцю. Очевидно, природа дала нашому розумові здатність виробляти природну протиотруту, аби знешкоджувати наші безконечні, хоча й безпечні припущення, але щодо дівчат, з якими здибався Сен-Лу, моя імунна система не спрацювала. Проте чи не сам я силкувався будь-що вивідати все про Аль-бертинине життя? Чи не я сам, аби здобути більше подробиць, попросив Робера, якого викликав до себе полковник, за всяку ціну завітати до мене? Чи прагнув їх я сам чи радше моя зголодніла мука, налаштована упиватися й живитися ними? Насамкінець Сен-Лу сказав мені, що був приємно здивований, спіткавши там єдину знайому особу, давню Рахилину приятельку, гожу актрисульку, яка проводила там свій відпочинок. І на саме актрисине ім’я я сказав собі: «Це напевно вона». Цього було досить, щоб я побачив усміхнену і розпашілу з утіхи Альбертину в обіймах незнайомої мені жінки. І, власне, чому б не могло так бути? Хіба я відмахувався від думок про інших жінок відтоді, як зійшовся з Альбертиною? Того вечора, коли я вперше був у принцеси Ґермантської, хіба я, повернувшись додому, не думав куди менше про Оріану, ніж про дівчину, про яку казав мені Сен-Лу і яка вчащала до дому розпусти, і про покоївку баронеси Пютбюс? Чи не ради цієї останньої я повернувся до Бальбека? А недавно мав охоту поїхати до Венеції — чому ж Альбертині не схотіти податися до Турені? Щоправда, я здавав собі справу, що як не покину її, не поїду до Венеції. Навіть якби я сказав собі в глибу душі: «Скоро її кину», я знав, що ніколи з нею не розійдуся, так само як ніколи не візьмуся до праці та не почну жити розміреним життям, тобто не виконаю жодної з настанов, які ухвалював на кожен наступний день. Проте безперечно, хай би що там думав, я вважав, що ліпше, аби вона жила під постійною загрозою розлуки. І моя клята пронозуватість надто міцно вбила їй у голову думку про це. І все ж таке становище не могло довго тривати, я не міг залишити Альбертину в Турені разом із тими дівчатами, з тою актрисулькою; мені годі було примиритися з думкою, що її життя вислизало з-під моєї опіки. Я налаштувався чекати відповіді на мого листа: якщо вона грішила, то день туди, день сюди — це нічого не міняло. (Може, я думав так тому, що відвикнувши лічити хвилини, з яких кожна, оскільки для неї це була хвилина волі, могла довести мене до божевілля, моя ревність утратила ще й відчуття часу.) Але одразу по одержанні її відповіді, якщо вона не мала наміру повертатися, я збирався їхати по неї: доброхіть чи силоміць, я вирву її з обіймів подруг. І зрештою, чи не ліпше, якщо я вирушу тоді сам, оскільки всупереч усім сподіванням з’ясувалось, що Сен-Лу — людина недоброзичлива? Хто знає, чи не копає він під мене, замисливши посварити мене з Альбертиною? Невже тому, що я змінився, невже тому, що я не міг тоді припустити, що природні причини допровадять мене до такого критичного стану, я більше збрехав би, якби в цю хвилину написав до неї, так як мовив раніше в Парижі, що прагнув, аби їй не підскочило прикрого випадку? Ох, якби її спіткало якесь лихо, моє життя не було б назавше отруєне невгасимими ревнощами і я одразу відзискав би як не блаженство, то принаймні спокій, бо зникла б сама душевна мука.

Зникла б душевна мука? Чи справді я міг колись повірити, що смерть єдино перекреслює те, що існує, а все інше залишає в попередньому стані, що вона гамує щем у серці людини, для якої чуже життя перестає бути причиною страждання, що, рятуючи душу від болю, вона нічого не дає натомість? Зникла б душевна мука! Гортаючи газетну хроніку пригод, я шкодував, що мені бракує відваги висловити побажання, на яке спромігся Сванн. Якби Альбертина стала жертвою пригоди, то, коли б вона вижила, я мав би привід поспішити до неї; а якби вона загинула, то відзискав би, як казав Сванн, волю жити. Але хіба я вірив у це? Сванн, людина витончена і переконана, що добре знає себе, вірив. Але як ми мало знаємо, що в нас направду на серці. Трохи згодом, якби він ще жив, я міг би легко його переконати, що це зичення було не тільки злочинне, а й безглузде, що смерть коханої жінки ні від чого не визволяє!

Переборовши себе, я послав до Альбертини розпачливу телеграму, благаючи її вернутися на будь-яких умовах, зваблюючи тим, що вона може робити що заманеться, і тільки просив дозволу цілувати її тричі на тиждень перед сном. А якби вона відповіла: «Тільки один раз», я теж би згодився. Вона вже не вернеться ніколи. Ледве послав я телеграму, як одержав зустрічну. Телеграфувала пані Бонтан. Світ не створений для кожного з нас назавше. В нього у ході життя вплітаються речі, про які ми не могли здогадуватися. Душевні муки мої не зникли, коли я прочитав перші телеграфні рядки: «МІЙ СЕРДЕШНИЙ ДРУЖЕ! НАШОЇ ЛЮБОЇ АЛЬБЕРТИНИ НЕ СТАЛО. ПРОБАЧТЕ ЗА МОТОРОШНУ ВІСТЬ, АЛЕ Ж ВИ її ТАК КОХАЛИ! ВОНА УДАРИЛАСЬ ОБ ДЕРЕВО, НЕ ВТРИМАВШИСЬ У СІДЛІ ПІД ЧАС ЇЗДИ ВЕРХИ. ВСІ НАШІ ЗУСИЛЛЯ її ВРЯТУВАТИ БУЛИ МАРНІ. ЧОМУ ВМЕРЛА ВОНА, А НЕ Я!» Ні, я не перестав страждати, тепер з’явився незвіданий досі біль, усвідомлення, що вона не вернеться. Але хіба я стільки разів не доводив собі, що вона, мабуть, не вернеться? Я справді так правив, а в цю мить зрозумів, що ані на хвилину не вірив у це. Я потребував її присутности, її поцілунків, аби витримати тортури, яких мені завдавали мої підозріи, і тому з бальбецьких часів я звик бути завше вкупі з нею. Навіть коли вона виходила в місто, а я залишався сам, то все ще її цілував. Так само було, відколи вона опинилася в Турені. Я не так потребував її вірности, як повернення. І як іноді мій розум міг безкарно сумніватися в цьому поверненні, зате уява все ще мені його малювала. Мимохіть я проводив пальцями по шиї, по губах, які пам’ятали її поцілунки, навіть коли вона поїхала, і яких вони назавжди позбулися; це був той самий рух, яким мама пестила мене після бабусиної смерти, приказуючи: «Сердешний хлопчику! Бабуся так тебе кохала! Ніколи вона вже тебе не поцілує!» Все моє прийдешнє життя було вирване з мого серця. Моє прийдешнє життя? Хіба не уявлялося воно мені колись без Альбертини? Ба ні! Виходить, я вже давно присвятив їй усе моє життя до останку? Авжеж! Я ще не потрапив розгледіти цієї прийдешности, невідлучної від неї, але тепер, коли її відірвано від мене, я бачив, скільки місця займала вона в моєму осиротілому тепер серці. До мене ввійшла Франсуаза, яка ще нічого не знала. Спересердя я гукнув: «У чому річ?» І тоді (бувають слова, які підсувають нам іншу реальність замість тієї, що нас оточує, і приголомшують нас не менше, ніж запаморочення в голові) я почув: «Чому панич так гнівається? Йому треба радіти. Прийшли два листи від панни Альбертини». Потім я уявив собі, що мав тоді очі людини, якій відбито памороки. В ту мить я навіть не відчув ні щастя, ні недовіри. Я був тим, хто бачить у своїй кімнаті на одному й тому самому місці водночас канапу і грот. Тільки це й стоїть йому в очах, і він падає додолу. Обидва Альбертинині листи були, очевидно, написані перед прогулянкою верхи, яка коштувала їй життя. Ось перший лист:

«Дорогий друже! Дякую вам за віру, яку ви мені даєте, повідомляючи про ваш намір запросити до себе Андре. Я певна, що вона радо прийме запрошення і що буде дуже щаслива. Вона дівчина здібна і потрапить скористатися з товариства такої людини, як ви, і з доброї сили впливу, який ви робите на інших. Думаю, що вам спала чудова гадка. Вона піде на пожиток як вам, так і їй. Якщо ви матимете з нею якийсь клопіт (але навряд чи), телеграфуйте, я підсоблю».

Другий лист був датований днем пізніше. Насправді Альбертина може навіть написала їх одночасно, позначивши заднім числом. Увесь цей час я, снуючи гадки, аж у голову заходив, читав між рядків і бачив лише бажання вернутися до мене, але кожний, хто не був би тією справою зацікавлений, якась людина без уяви, дипломат, що обговорює трактат про мир, негоціант, що оцінює користь угоди, зрозуміли б її наміри краще, ніж я. Цей лист містив лише кілька рядків: