Розділ «Частина перша»

Таким професійним організаціям розум протиставляє схимників, протиставляє завиграшки; тут він наслідує самих схимників, які гадають, що ніщо так не різниться від організованого збочення, як те, що їм самим видається незбагненним коханням, і все ж не без певного силування, бо ці ріжні класи відповідають не лише розмаїтим фізіологічним типам, а й черговим етапам патологічної або тільки соціальної еволюції. 1 справді: рідко хто зі схимників рано чи пізно не пристане до однієї такої організації — іноді просто з нудьги, іноді задля комфорту (так найзатятіші противники телефону, принців Ієнських та Потена зрештою проводять собі телефон, запрошують до себе Ієнських і купують у Потена). Кінець кінцем приймають їх до таких організацій неохоче, бо їхні більш-менш скромні манери вкупі з недосвідченістю і буйною уявою, породженою самотністю, пожіночили їх такою мірою, яка неприйнятна для професіоналів. Треба визнати, що в деяких новаків жіноцьке стоплюється з чоловічим не лише всередині — його гидосвітня подоба виставляє себе напоказ, наприклад, коли їх тіпає істерично-вискучий сміх, від якого у них трясуться жижки та руки: тоді вони скидаються не на чоловіків, а на мавп із меланхолійним поглядом, з синцями під очима, з чіпкими ногами, тільки й того, що на них смокінги та чорні краватки; отож-бо, менш чеснотливі завсідники вважають, що водитися з цими жовторотими — це компрометувати себе і наражати на нетолерантність інших; однак же їх приймають, і вони користуються з пільг, завдяки яким торгівля та великі підприємства перемінили життя збоченців і вдоступнили потрібні їм утіхи, які здобувалися раніше на превелику силу, ба майже не з’являлися на ринку їхньої любови; те, чого раніше, коли вони діяли на власну руч, їм не щастило запопасти навіть там, де збиралося багато люду, тепер вони мають подостатком. Але дарма що є багато продухвин, суспільний гніт ще для декого надміру тяжкий, надто для тих, хто ще не звик до внутрішньої волі і хто ще вірить, що їхня нецнота трапляється рідко, хоча насправді це зовсім не так. Облишмо поки що тих, хто химерію свого нахилу вважає за достатню підставу, аби мати себе за вищу істоту, зневажати жінок, тих, хто дивиться на гомосексуалізм як на властивість геніїв і як на явище, характерне для великих історичних діб; коли вони шукають, з ким би зійтися, їх тягне не стільки до тих, у кого вони знаходять до цього смак, як морфініста тягло б до морфію, як до тих, кого вони вважають гідними свого прихилля; вони з такою самою апостольською рвією намагаються поширити свої переконання, з якою інші проповідують сіонізм, сенсімонізм, вегетаріанство, анархізм. Якщо ви вранці застанете декого з них ще в ліжку, вас вразить, яка у нього чудовна жіноча голова, який у цього личка жіноцький вираз, який це символ білої челяді; навіть волосся у нього в’ється, як у жінки; воно розсипається по плечах, на личко так природно спадають кучерики, що ви несамохіть дивуєтесь, як ця молодиця, ця дівчина, ця Галатея, ще тільки пробуджена в підсвідомості чоловічого тіла, де її ув’язнено, — як вона сама зуміла, без наводу відшукати всі вилазки зі своєї в’язниці, знайти все життєво важливе для неї. Певна річ, молодик, у якого така гарна голова, не каже: «Я жінка». Якщо навіть — з багатьох можливих причин — він живе з жінкою, він може у розмові з нею заперечувати, що й він жінка, може заприсягтися, що ніколи нічого не мав із чоловіками. Але хай жінка побачить його таким, як ми оце показали; на ліжку, в піжамі, з голими руками, голою шиєю у пасмах чорного волосся. Піжама перетвориться в жіночу сорочку, голова — в голівку гожої еспанки. Коханка вжахнеться від цих звірянь у відповідь на її запитальний погляд, бо вони правдивіші від усяких слів і навіть дій, бо дії, якщо вони цього не зробили досі, неодмінно підтвердять ті звіряння потім, бо кожна істота прагне насолоди і всяк, хто не надто зледащів, знаходить насолоду в зносинах із протилежною статтю. А в збочен-ця збочення починається не тоді, коли він нав’язує стосунки з жінками (на це його може підбити багато що), а коли це дає йому втіху. Молодик, якого ми намагалися намалювати, така очевидна жінка, що жінки, які ласо дивилися на нього, зазнають (якщо тільки самі вони не знатурені) розчарування, яке відчувають героїні Шекспірових комедій, ошукані перебраною дівчиною, яка видає себе за юнака. 1 тут і там ошуканство; збоченець це знає, він передчуває, якого розчарування дізнає жінка, коли карнавальне вбрання буде скинуте, і розуміє, що така помилка править за джерело для поетичної фантазії. Зрештою навіть своїй вимогливій коханці (якщо вона не гоморрейка) він не признається: «Я жінка»; а проте, з якими хитрощами, з якою спритністю, з якою впертістю стелюха ота хоч і неусвідомлена, але очевидна жінка в ньому шукає чоловічого органу! Нам досить озирнути оком кучері на білій подушці, аби зрозуміти ось що: якщо ввечері цей молодик утече від своїх батьків, проти їхньої волі, проти власної волі, то не на те, аби гайнути до жінок. Коханка може карати його, замикати на ключ — назавтра мужо-жінка знайде спосіб пристати до чоловіка — так повій випускає вусики назустріч заступові чи граблям. Чому ж ми, подивляючи в обличчі цього чоловіка зворушливо-ніжні риси, подивляючи його не властиву чоловікам гожість і щирість, так бідкаємося, коли дізнаємося, що цей хлопчина шукає товариства боксерів? Адже це дві різні подоби одного явища. І та подоба, що нас відштовхує, навіть найзворушливіша, зворушливіша за всякі тонкощі, бо становить собою чудовне, несвідоме зусилля природи: стать сама себе пізнає; всупереч усім вивертам статі, вона несвідомо виправляє первісну помилку, допущену суспільством; вона рветься до того, що суспільство у неї забрало. Одні з них, безперечно, з дитинства дуже несміливі, байдужі до змислового боку насолоди: їм важливо поєднати спізнану ними насолоду з чоловічим обличчям. Іншим (людям, звичайно, дуже палким) неодмінно потрібна локалізація змислової насолоди, їхні визнання, певна річ, дуже вразили б людей. Мабуть, вони не живуть лише під супутником Сатурна, бо жінки їм усе-таки потрібні, на відміну від перших, для яких жінки взагалі не існували б, якби не вміння жінок вести розмову, якби не жіноче кокетство, якби не церебральне почуття. Натомість другі шукають жінок, які люблять жінок; жінки можуть постачити їм молодика й посилити насолоду, яку вони знаходять у його товаристві; ба більше, жінка може справити їм у такий спосіб не меншу втіху, як чоловік; тільки цю насолоду вони сприймають як зраду, бо не знають кохання жінок, а якщо з ними й сходилися, то лише за звичкою або для того, щоб не перекрити собі шляху до шлюбу; розкоші, даровані жінкою, для них такі незбагненні, що вони і не страждають від того, що їхній укоханий зазнає таких розкошів; тоді як других часто ревнують до жінок. Бо у своїх стосунках із жінками вони відіграють для жінки, що любить жінок, ролю іншої жінки, а жінка дає їм майже таку саму насолоду, як чоловік; і ось ревнивий друг страждає, уявляючи, як його коханий пригорнувся до тієї, що уявляється йому майже чоловіком, і йому вже верзеться, що він навряд чи до нього повернеться, бо для таких жінок той чоловік є чимось, чого він сам не знає, — різновидом жінки. Не згадуймо і тих юних урвісів, які з блазенства, щоб подражнити приятелів і нажахати родичів, уперто красуються у строях, подібних до жіночих, ква-цяють губи і підчорнюють очі; даймо їм спокій: недешево приплатившись за своє кривляння, вони ціле життя даремно силкуватимуться суворим пуританським првофкздр^м ^направити шкоду, якої собі завдали, під*юджувані тим самимдамоном, який попихає молодих жінок із Сен-Жерменського передмістя пускатися берега, топтати всі звичаї, тероризувати рідню аж до того дня, коли вони затято і безуспішно почнуть підійматися на гору, скотитися з якої колись їм здавалося вельми пікантним, або, радше, на верху якої вони не зуміли втриматися. Облишмо, нарешті, на час тих, хто уклав пакт із Гоморрою. Ми скажемо про них, коли з ними познайомиться пан де Шарлюс. Облишмо всі гатунки цієї породи (згодом вони ще виринуть) і, щоб поставити крапку, скажімо лише кілька слів про тих, кого ми щойно зачепили, — про схимників. Неслушно вважаючи, що їхня нецнота — явище рідкісне, вони починають жити самотньо, тільки-но її в себе виявлять, потому як довго носили в собі. Бо спершу ніхто не відає, хто він такий: збоченець, чи поет, чи сноб, чи лиходій. Якийсь учень, начитавшися любовної лірики або надивившися сороміцьких картинок, горнеться до товариша, гадаючи, ніби їх об’єднує з ним тільки жадання жінки. Чи спаде йому, що він не такий, як інші, якщо про те, що він відчуває, пишуть пані де Ла-фаєт, Расін, Бодлер, Вальтер Скотт, тоді як спостерігати за собою він ще не вміє і не годен зрозуміти того, скільки він вносить у них свого, йому ще невгадно, що почуття однакове, а предмети різні, що він бажає того самого, чого й Роб Рой, а не того, чого бажає Діана Вернон? У багатьох із них інстинкт самозбереження випереджає у своєму розвитку розум, і в їхніх покоях не видно ні дзеркала, ні стін, бо вони суціль обвішані світлинами акторок; вони мережать віршики:

Я кохаю білявочку Хлою,

Як богиня, вона наді мною,

Серце повне лиш нею одною.

А тепер скажіть: чи вони на початку життя мали якусь схильність, якщо потім жодних ознак її не знайшли? Хіба діти з білявим чубом не робляться часто брюнетами? Хто знає, може, ці світлини є зародок облуди, а може, й зародок огиди до інших збоченців? Але для схимників облуда болісна. Може, навіть приклад жидів, колонії зовсім особливої, не досить яскравий, щоб пояснити, як мало впливає на них виховання і на які хитрощі вони піднімаються, аби знову для них почалося (хоча це може бути й не таке жахливе, як самогубство, на яке, попри всі заходи безпеки, знов і знов замахуються божевільці: їх витягують із річки, вони труяться, збувають собі револьвер тощо) життя з його здаються незрозумілими, незбагненними, мерзенними, з його постійною небезпекою і одвічним почуттям сорому. Аби їх намалювати, треба, може, порівняти їх не зі звірятами, яких годі приручити, не з левенятами, яких намагаються одомашнити, але які, коли зростуть, робляться справжніми левами, а з муринами, яким осоружний комфорт білих і які воліють небезпеку життя на природі та його не приступні нам радощі. Коли схимники нарешті усвідомлюють, що не можуть одночасно брехати іншим і самим собі, вони зашиваються на село і там цураються до себе подібних (вони гадають, що їх негурт), бо в них виникає нехіть до своєї протиприродносте або зі страху піддатися спокусі, а інших людей цураються з сорому. Вони так і не доростають до зрілости, вони вічно нудять світом; іноді недільного вечора, якщо не світить місяць, вони вирушають на прогулянку і доходять до повороту, а там їх мовчки виглядає друг дитинства з сусіднього обійстя. І вони, все ще мовчки, знову починають вовтузитися потемки на траві. В будні вони заходять одне до одного, балакають про всяку всячину, але ніхто з них не натякає на те, що між ними зайшло, буцімто нічого не було й не буде, помітний лише холодок, підпускаються шпильки, підповзає злість, іноді навіть скипає ненависть. Потім сусіда пускається в утяжливу мандрівку, верхи на мулі спинається на гору, спить на снігу; його друг, для якого нец-нота нерозривно пов’язується зі слабохарактерністю, з домон-тарством, з полохливістю, розуміє, що ця нецнота більш не загріє місця у вже вільного друга, який зараз за кілька тисяч метрів над рівнем моря! 1 справді: той жениться. Проте покинутий не зцілився (хоча, як це буде видно далі, збоченство іноді виліковне). Він дістає тепер уранці свіжі вершки просто з рук молочара, а ввечері, коли його надто в’ялить жага, доходить до того, що показує дорогу мочиморді, обсмикує сорочку сліпцеві. Щоправда, деякі збоченці стають нібито іншими, так звана нецнота уже не проглядає в їхніх звичках, але ніщо не зникає безслідно: кудись запроторений клейнод знаходиться; якщо хворий менше мочиться, цс означає, що він дужче пітніє, але кількість виділень усс одно зостається та сама. У цього содоміта вмирає молодий родич, і з того, як він побивається, ви здогадуєтеся, що він переніс свої пожадання на любов до цього родича, любов, можливо, невинну, любов, у якій пошана брала гору над прагненням до посідання, — так, в основному не змінюючи бюджету, деякі видатки переносяться на другий рік. І як у деяких хворих кропив’янка на якийсь час змушує забувати про їхні постійні недуги, так чисте почуття збоченця до свого молодого родича, може, тимчасово, у вигляді метастазу, заступило його нахили, але рано чи пізно вони відзискують місце вже вилікува-ної хвороби, що їх замінила. Тим часом жонатий сусіда схимників повертається: врода молодої малжонки і ніжне ставлення до неї мужа того дня, коли схимник мусив запросити їх на обід, викликають у ньому почуття сорому: він соромиться свого минулого. Жона вже при надії, їй треба вернутися додому раніше, і вона йде сама; малжонок, прощаючись, просить свого друга провести його; друг, ні про що не здогадуючись, іде. Аж це раптом, на перехресті доріг, він опиняється на траві, то його мовчки повалив альпініст, без п’яти хвилин батько. 1 сходини їхні поновлюються і тривають доти, доки поблизу не оселиться кузен молодої жони, і тепер уже малжонок завжди гуляє з ним. А коли покинутий увечері підходить до нього, муж люто відпихає його — він обурений, що в того бракує такту відчути, що тепер він йому огидний. Та ось до покинутого приходить незнайомець, посланий від сусіда-зрадника; покинутий надто заклопотаний, не може прийняти його і тільки потім здогадується, з якою метою приходить цей незнайомець.

Відлюдник сохне сам-один. Єдина його розривка — це ходити на поблизьку станцію біля купалень і гомоніти з залізнични-ком-службовцем. Проте службовця підвищили і переводять кудись геть далеко; схимникові нема в кого спитати нині, коли вирушають потяги, скільки коштує квиток першого класу, і все ж він не зразу вертається додому, аби мріяти, як Ґрізельда у себе на вежі, — він знай пропадає на узмор’ї, і його можна взяти за якусь Андромеду, тільки що цю Андромеду не визволить жоден аргонавт, чи за ялову медузу, якій судилося згинути на піску; або ж він ліниво походжає перед відходом потяга по перону, обіймаючи пасажирів поглядом, і цей його погляд людям іншої раси здається байдужим, погордливим або неуважним, але подібно до того як деякі комахи світяться, аби приваблювати комах того самого ґатунку, або подібно до того як деякі квіти точать нектар, щоб вабити комах, які запліднять їх, насправді він дивиться таким поглядом, який не ошукає надзвичайно рідких аматорів пропонованої їм украй незвичної і вкрай важкої для справдження втіхи, поглядом, що не ошукає побратима, з яким наш спеціаліст міг би побалакати тільки їм самим зрозумілою мовою; одначе на пероні хіба якийсь голодранець удасть, ніби його скорив цей погляд, але його цікавить тільки матеріяльна користь — так люди приходять до безлюдної аудиторії Колеж де Франс, де професор читає лекцію про санскрит, приходять лише на те, щоб погрітися. Медуза! Орхідея! У Бальбеку в мені озивався тільки інстинкт, і тоді медузи мерзили мені; але якби я вмів дивитися на них, як Мішле, очима природознавця й естета, то побачив би розкішну лазурову жирандолю. Хіба медузи зі своїми прозірчастими оксамитовими пелюстками — не лілові орхідеї моря? Так само, як сила істот тваринного й рослинного царства, так само, як ялова рослина, що з неї можна було б добути ваніль, якби тільки колібрі чи якісь бджілки перенесли пилок з одного органу на другий або якби його штучно запліднила людина, пан де Шар-люс (тут слово «запліднення» треба розуміти в сенсі духовному, оскільки в сенсі фізичному парування самця з самцем ялове, але для особистости не байдужа спромога дістати єдину для нього втіху, не байдужа свідомість, що «все живе» може комусь принести в дар «свій пломінь, свій наспів, свої пахощі»), — пан де Шарлюс був із тих чоловіків, яких можна назвати винятковими, бо, хоч би й було їх багато, вдоволення їхніх плотських потреб — таке легке в інших людей — залежить від збігу багатьох і дуже рідкісних обставин. У таких людей, як пан де Шарлюс (за конеч-ности принатурюватися, яку він усвідомлюватиме поступово, але яку вже можна було передбачити з самого початку, принатурюватися для того, щоб діставати насолоду, яка здобріє і напівзгодою), поривання до взаємного кохання, навкір великим, іноді нездоланним перешкодам, звичним для людського загалу, натикаються на перепони й геть-то особливі, і те, що для всіх становить собою найрідкіснішу знахідку, для них майже нездійсненне, отож-бо, як і бувають у їхньому житті по-справж-ньому щасливі зустрічі або ж такі, які природа видає за щасливі, щастя здається їм незмірно чудовнішим, призначеним лише для обранців, здається їм життєво куди важливішим, ніж посполитим коханцям. Чого варта ворожнеча Капулетті та Монтеккі проти всіляких завад, які треба було подолати, особливих перешкод, які природа наставила на шляху й так не частих випадків, здатних породжувати таку любов, перш ніж колишній жилетник, виряджаючись цнотливо на службу, захитався, засліплений, перед роздобрілим п’ятдесятилітком. Такий Ромео і така Джульєтта, як вони, цілком слушно можуть думати, що їхнє кохання не хвилинна примха, а найсправжнісіньке призначення, закладене в гармонії натур як їхніх власних, так і їхніх далеких предків, закладене в дідизні; вони можуть думати, що їх вабить одне до одного сила, яку можна порівняти з тією, що правила світами, де точилися наші попередні життя. Пан де Шарлюс відвернув мою увагу від джмеля, і я так і не дізнався, чи приніс він орхідеї пилок, якого вона очікувала віддавна і який могла запопасти лише завдяки випадкові, такому неправдоподібному, що його можна б назвати хіба дивом. Але те, чого я став свідком, теж було диво, вчинене майже тим самим генієм і не менш чудовне. Тепер, коли я глянув на цю зустріч новими очима, все мало на собі печать якоїсь краси. На які тільки хитрощі не піднялася природа, аби змусити комах запліднювати квіти, що без них було б неможливе, оскільки чоловіча квітка розміщується надто далеко від жіночої; якщо ж забезпечення переносу пилку доручено вітрові, природа дбає про те, щоб пилок легше відривався від чоловічої квітки і зручніше підхоплювався на лету жіночою, при цьому нектар уже не виділяється (адже він потрібен лише для принадження комах), не треба і яскравої забарви пелюсток, щоб притягувати їхню увагу, а якщо квітка зав’язує плід лише з певним пилком, природа велить їй виділяти рідину для опірності до інших пилків; та все це дивувало мене не менше, ніж існування підвиду збоченців, покликаних задовольнити любовний пал підтоптаного збоченця; чоловіків, яких ваблять не всі чоловіки, а тільки — завдяки явищу відповідности і гармонії, подібному до того, що регулює запліднення у квітів з тричастковим стовпчиком маточки, скажімо, у Lythrum salicaria[1] — чоловіки набагато старші за них.

Із цього підвиду за приклад може правити Жюп’єн, приклад, зрештою, не такий кричущий, як інші, що одразу помітно всякому людському гербаризаторові, всякому моральному ботанікові, попри їхню рідкісність, і їх вони могли б побачити в тендітному ефебові, який чекає женихання кремезного й тілистого п’ятдеся-тилітка, зовсім байдужий до залицянь інших молодиків, — так квіти-гермафродити Primula veris[2] із коротким стовпчиком маточки залишаються стерильними, допоки їх запліднюють лише інші Primula veris із такими самими стовпчиками, тоді як вони радо приймають пилок Primula veris із стовпчиком довгим. Щодо самого пана де Шарлюса, то я потім здав собі справу, що для нього існують різні способи поєднання. Деякі з них через свою множинність, через свою ледве помітну блискавичність, а головне — через відсутність контакту між двома учасниками ще більше нагадували квіти, запліднені десь у саду пилком сусідньої квітки, тоді як самі квіти ніколи не стикаються між собою. Справді, були такі істоти, яких йому досить було заманити до себе, протримати кілька годин під владою свого красномовства, і його бажання, запалене якоюсь зустріччю, вдовольнялося. З допомогою простих слів парування відбувалося так само просто, як це може бути в інфузорій. Вряди-годи, як це, безперечно, вийшло у нього зі мною, коли він покликав мене до себе після обіду в дуцтва Ґермантів, вдоволення досяглося завдяки несподіваному спалахові гніву, подібного до тог, що ним барон бризнув у лице своєму гостеві, як деякі квіти, завдяки особливій пружинці, скроплюють на відстані комаху, несвідомо роблячи її своїм здумілим спільником. Пан де Шарлюс, ставши з опанованого паном, звільнявся від своєї тривоги і, заспокоєний, спроваджував гостя, який переставав його цікавити. Зрештою саме збочення, оскільки воно викликане тим, що збоченець надто схожий на жінку, щоб могти мати з нею повноцінні стосунки, пов’язане з найвищим законом, у силу якого стільки квітів-гермафродитів залишаються не заплідненими — тобто з яловістю самозапліднення. Щоправда, збоченці в пошуках самця часто задовольняються тими, хто пожіночився, як і вони. Але їм досить і того, що вони не належать до жіночої статі, а тільки мають у собі її негодящий для вжитку ембріон, як це трапляється у стількох квітів-гермафродитів і навіть у деяких тварин-гермафродитів, скажімо, у слимака, які не можуть запліднитися самі, але можуть бути запліднені іншими гермафродитами. Ось чому содоміти, люблячи посилатися на давній Схід чи на золотий вік Греції, могли б сягати ще далі, до тих пробних епох, коли ще не було ні дводомних квітів, ні односнастих звірів, аж до того первісного гермафродитизму, чий слід нібито зберігають деякі рудименти чоловічих органів ув анатомії жінки та жіночих органів ув анатомії чоловіка. Міміка Жюп’єна і пана де Шарлюса, зразу для мене незбагненна, здалася мені такою самою цікавою, як оті, за Дарві-ном, спокусливі, звернені до комах рухи квіток, і то не тільки так званих складноцвітних, що підіймають вінчики своїх головок, аби їх бачили здалеку, а й квітки з нерівними стовпчиками маток, що відхиляє стовпчики і згинає, торуючи дорогу комахам, або пропонує їм душ; вона, та міміка, так гармоніювала з благоухан-ням нектару, яскравим забарвленням пелюсток, що манили в цю хвилину комах на подвір’я. Після того дня пан де Шарлюс уже в іншу пору приходив до маркізи де Вільпарізіс — не тому, що не міг зустрічатися з Жюп’єном деінде і в спокійнішій обстановці, а десь-найпевніш тому, що для нього, як і для мене, ця перша їхня зустріч сполучалася з полуденним сонцем і квітучим кущем. Зрештою барон рекомендував Жюп’єнів маркізі де Вільпарізіс, дукині Германтській, всій славетній клієнтурі, і та поквапилася закидати замовленнями молоду гаптувальницю, бо на дам, які не зволилися мати з нею справу або хоча б не поспішили прийти до неї, барон страшенно визвірювався, — чи то для науки іншим, чи то тим, що вони зважились його не послухатися. Ба більше, для самого Жюп’єна він знаходив дедалі вигідніші посади й нарешті взяв його до себе за секретаря під умовами, про які дізнаємося згодом. «О, а він щасливчик, цей Жюп’єн!» — мовила Франсуаза, завше схильна применшувати або переоцінювати добродійства залежно від того, кого ними вщедряли — її чи інших. Але Жюп’єна вона щиро любила, тож не відчувала бажання переоцінювати і не заздрила йому. «Ге! Яка добра людина, цей барон! — додавала вона. — Такий гречний, такий побожний, такий призвоїтий. Якби я мала доньку на відданні та була багачка, то не вагаючись віддала б її за барона». — «Франсуазо! — лагідно заперечувала моя мати. — Тоді ваша донька була б дво-мужниця: ви ж обіцяли Жюп’єнові, що віддасте за нього». — «А що ви думаєте? — мовила Франсуаза. — За цим теж не пропадеш. Багатий чи бідний — а натура в людей однака. Барон і Жюп’єн — одного тіста книш».

Зрештою потому, як мені вперше відкрилася така рідкісна спілка двох, я прибільшував її незвичайність. Запевне, кожен із таких чоловіків, подібних до пана де Шарлюса, — подиву гідна проява, бо не роблячи поступок вимогам життя, він здебільшого шукає кохання чоловіка іншої раси, тобто того, хто любить жінок (і хто, отже, покохати його не зможе); всупереч тому, що я думав на подвір’ї, де на моїх очах Жюп’єн крутився довкола пана де Шарлюса, заграючи з ним, як орхідея з джмелем, таких незвичайних прояв, що викликають до себе жаль, тьма-тьменна — що буде видно з подальшої розповіді — з причини, яка відкриється тільки наприкінці. Вони самі нарікають радше на те, що їх багато, ніж на те, що їх мало. Бо двох янголів, поставлених при брамах Содому, щоб перевірити, як сказано в Книзі Буття, чи справді содомляни чинять усі ці неподобства, янголів, чий крик сягнув аж Предвічного, Господь — чому, до речі, можна тільки радіти — обрав зопалу, краще він доручив би це комусь із содомлян. Такі-бо вимовки: «Я батько шістьох дітей, у мене дві наложниці» тощо — не пом’якшили б його і не змусили опустити полум’яного меча; він одповів би: «Так, але жону твою мучать ревнощі. Але навіть коли тих жінок ти не вибрав у Гоморрі, ти проводиш ночі з пастирем стад Хевронських». 1 зараз же вернув би його до міста, приреченого на загладу вогненним і сірчаним дощем. А вийшло не гак: усім сором’язливим содомлянам дозволено було тікати, і навіть коли вони, побачивши юнака, озиралися, як дружина Лотова, то їх не було за те обернено, як її, в соляні стовпи. І пішло від них численне потомство, у якого цей рух став звичним, як рух розпусниць-жінок, що вдають, ніби розглядають на вітрині взуття, а самі пускають бісики студентові. Ці потомки содомлян, — такі численні, що до них підходить інший вірш із Буття: «Якщо хто зуміє злічити пісок морський, то він зуміє злічити твоє потомство», — розповзлися по всій землі, взялися до всіх ремесел, дуже легко пошилися в клубмени, хоча в ті клуби багатьом зась, а як хтось із содомлян туди все ж не попадав, це означало, що чорних галок підкинули йому переважно такі самі содомляни, тільки що вони метали на содомію громи та блискавки, бо успадкували від предків брехливість, завдяки якій тим пощастило покинути Богом прокляте місто. Можливо, вони колись туди повернуться. У всіх-бо країнах вони утворюють особливу східну колонію, культурну, музичну, пліткарську, наділену чудовими прикметами й нестерпними вадами. Трохи глибше ми пізнаємо їх на дальших сторінках; але наразі нам хотілося б сказати, що не менш згубний, як заохочення сіоністського руху, є намір створити рух содомітський, заново відбудувати Содом. Не встигнуть содомляни прибути до цього міста, як зараз же помандрують звідти, щоб їх не вважали за постійних його мешканців, в інші міста, де поодружуються, стануть утримувати коханок і де до їхніх послуг будуть усі інші заманливі для них розривки. До Содома вони наїжджатимуть лише у крайній потребі, коли їхні міста збезлюдніють, у годину, коли голод жене вовка геть із лісу, — словом, усе буде загалом стояти так само, як стоїть нині в Лондоні, Берліні, Римі, Петрограді чи Парижі.

У кожному разі того дня, перед своєю візитою до дукині, я не виявив далекоглядносте і досадував на те, що увагу мою привернула спілка Жюп’єн — Шарлюс і через це я, може, проочив запліднення квітки джмелем.