Розділ «АМАЗОНІЯ»

— Те, що мій уряд посилає суддю з Ліми, аби розслідувати цю справу, свідчить про його щире прагнення розв’язати проблему, — пояснив він. — Набагато легше було б доручити справу місцевому судді. Але в такому випадку...

Він замовк, ніби збентежений.

— Хто вміє слухати, тому не треба зайвих слів, — додав він.

— Ви хочете сказати, що жоден суддя в Іквітосі не наважиться виступити проти Компанії сеньйора Арани? — обережно запитав Роджер Кейсмент.

— Тут ми маємо не культурну Англію з її процвітанням, сеньйори, — сумно промурмотів префект. Він узяв склянку з водою й спорожнив її одним ковтком. — Якщо людині треба кілька місяців, щоб приїхати сюди з Ліми, то платня суддів, представників влади, військових, чиновників затримується ще надовше. А буває й так, що не приходить ніколи. І на що жити цим людям, які чекають, коли прийде їхня платня?

— Зі щедрот Перуанської Амазонської компанії? — припустив ботанік Волтер Фолк.

— Не вкладайте в мої уста слова, які я не говорив, — заперечив Рей Лама, піднявши руку. — Компанія сеньйора Арани виплачує чиновникам гроші у вигляді позики. Ці суми принципово мають бути повернуті з поміркованими відсотками. Це не подарунок. І не підкуп, це почесний договір із державою. Але навіть за таких обставин судді, які виживають завдяки таким позикам, не можуть бути неупередженими, коли йдеться про Компанію сеньйора Арани. Ви мене розумієте, правда ж, розумієте? Уряд послав суддю з Ліми для того, щоб він здійснив тут цілком незалежне розслідування. Хіба це не найпереконливіше свідчення того, що уряд сповнений рішучості з’ясувати істину?

Члени Комісії пили воду або пиво зі своїх склянок, збентежені й деморалізовані. «Скільки з них шукатимуть тепер будь-який привід, щоб повернутися до Європи?» — подумав Кейсмент. Вони нічого такого, безперечно, не передбачали. За винятком, можливо, Луїса Барнеса, який жив у Африці, інші не мали найменшого уявлення, що в решті світу не все відбувається так само, як у Британській імперії.

— Чи є представники влади в тому регіоні, який ми збираємося навідати? — запитав Роджер.

— Крім інспекторів, яких посилають туди після смерті єпископа, немає нікого, — сказав Рей Лама. — То дуже віддалений регіон. Лише кілька років тому там була первісна сельва, населена лише дикими племенами. Яких представників влади міг послати туди уряд? І навіщо? Щоб їх там пожерли канібали? Якщо тепер там відбувається комерційна діяльність, є робота, якісь початки модерного життя, то це повністю заслуга Хуліо С. Арани та його братів. Ви повинні це також узяти до уваги. Вони були першими, хто підкорив ті перуанські землі для Перу. Якби не Компанія, то все Путумайо було б уже захоплене Колумбією, яка претендує на той регіон. Ви не повинні брати до уваги цей аспект, сеньйори. Путумайо — не Англія. Це світ усамітнений, далекий, де живуть погани, які, коли в них народжуються близнюки або діти з певними фізичними каліцтвами, топлять їх у річці. Хуліо Арана був першопроходцем, він доставив туди кораблі, ліки, католицьку релігію, одяг, іспанську мову. Зловживання треба карати, в цьому немає сумніву. Але не забувайте, що йдеться про землю, яка розбуджує жадібність. Вам не здається дивним, що у звинуваченнях сеньйора Гарденберга усі перуанські добувачі каучуку зображені страховищами, а колумбійці — архангелами, що наповнені співчуттям до тубільців? Я читав статті в журналі «Труто. Вам вони не здалися дивними? Як могло статися, що колумбійці, які прагнуть захопити ці землі, зустріли захисника в особі сеньйора Гарденберга, який бачить насильство і зловживання лише серед перуанців і не виявив жодного подібного випадку серед колумбійців. Він працював, перш ніж приїхати до Перу, на залізниці колумбійського департаменту Каука, не забувайте. Можливо, він просто шпигун?

Він засапався, перевтомлений, і перехилив ковток пива. Подивився по черзі на кожного, ніби хотів запитати: «Очко на мою користь, ви згодні?»

— Шмагання, калічення, насильство, вбивства, — промурмотів Генрі Філґалд. — То ви це називаєте принести в Путумайо модерне життя, сеньйоре префект? Не тільки Гарденберг давав свідчення. Їх давав також Салданья Рока, ваш співвітчизник. Троє наглядачів із Барбадосу, яких ми допитали сьогодні вранці, підтвердили ці жахіття. Вони визнають, що й самі їх чинили.

— Тоді їх треба було покарати, — заявив префект. — І їх би покарали, якби в Путумайо були судді, поліція, представники влади. Але зараз там немає нічого, крім варварства. Я не намагаюся захищати нікого. Нікого не виправдовую. Їдьте туди. Побачте все на власні очі. Судіть самі. Мій уряд міг заборонити вам в’їзд на територію Перу, бо ми суверенна держава, й Велика Британія не повинна втручатися в наші внутрішні справи. Проте він цього не зробив. Навпаки, мені було дано інструкції всіляко сприяти вашій діяльності. Президент Леґія — великий шанувальник Англії, сеньйори. Він прагне, щоб Перу одного дня стало великою країною, як та, в якій живете ви. Тому ви й тут, вільні поїхати куди завгодно і розслідувати все, що вам заманеться.

Полив дощ як із відра. Світло потьмяніло, а величезні краплі так торохтіли по цинковому даху, що, здавалося, дах обвалився і струмені зливи тепер поливали їх. Обличчя Рея Лами набуло меланхолійного виразу.

— Я маю дружину й четверо дітей, яких палко люблю, — сказав він із сумною усмішкою. — Ось уже рік, як я з ними не бачився, й одному Богові відомо, чи мені вдасться побачити їх іще. Та коли президент Леґія попросив мене, щоб я подався послужити своїй країні в цей далекий закуток світу, я не вагався жодної хвилини. Я не для того приїхав сюди, щоб захищати злочинців, сеньйори. Навпаки. Я тільки вас прошу, аби ви зрозуміли, що набагато важче працювати, торгувати, розвивати промисловість у самому серці Амазонії, аніж робити те саме в Англії. Якщо одного дня наша сельва досягне того самого рівня життя, який ви маєте тепер у Західній Європі, то це станеться завдяки таким людям, як Хуліо Сесар Арана.

Вони ще довго перебували в кабінеті префекта. Вони ставили йому багато запитань, і він відповідав на всі, іноді досить ухильно, а іноді з брутальною відвертістю. Роджер Кейсмент не міг скласти чіткого уявлення про цього персонажа. Іноді він здавався йому циніком, який грає роль, а іноді добрим чоловіком, що на ньому лежала тяжка відповідальність, від якої він намагався звільнитися в найшляхетніший спосіб. Одне було очевидно: Рей Лама знав, що жахіття існують, і вони не подобалися йому, проте його робота вимагала від нього, щоб він применшував їх, як міг.

Коли вони попрощалися з префектом, дощ перестав. З дахів досі капали краплі води, повсюди блищали калюжі, в яких плюскотіли жаби, а повітря наповнилося мухами та москітами, які боляче жигали їх своїми укусами. З похиленими головами, мовчки вони рушили до Перуанської Амазонської компанії, великого особняка, накритого простою та кольоровою черепицею, у парадних дверях якого їх чекав головний управитель Компанії Пабло Сумаета, в якого вони мали взяти останнє інтерв’ю в той день. Їм залишалося кілька хвилин, і вони завернули на великий майдан, що називався Пласа-де-Армас. З цікавістю подивилися на металеву споруду інженера Густава Ейфеля, що виставляла свої залізні ребра негоді, як скелет допотопного страховища. Навколишні бари й ресторани були вже відкриті, й музика та гамір оглушували Іквітос.

Будинок Перуанської Амазонської компанії на вулиці Перу за кілька метрів від Пласа-де-Армас був найбільшою і найміцнішою будівлею Іквітоса. Стіни цієї двоповерхової споруди, побудованої з цементу та металевих планок, були пофарбовані у світло-зелений колір, а в прилеглому приміщенні контори Пабло Сумаети, де він їх прийняв, був вентилятор із широкими дерев’яними лопатями. Підвішений під самою стелею, він не ворушився, чекаючи, коли увімкнуть електрику. Попри палючу спеку, сеньйор Сумаета, якому, певно, було близько п’ятдесяти років, мав на собі темний костюм із химерною камізелькою, краватку й блискучі черевики. Він церемонно потиснув кожному руку й у всіх запитав іспанською мовою, позначеною співучим амазонським акцентом, яку Роджер Кейсмент навчився розуміти, чи вони добре оселилися, чи Іквітос був гостинним до них, чи потребують вони чогось. Звертаючись до кожного, він також повторив, що він одержав по телеграфу наказ із Лондона, який особисто передав йому сеньйор Хуліо Сесар Арана, щоб він зробив усе можливе для успіху їхньої місії. Згадавши ім’я Арани, управитель Перуанської Амазонської компанії уклонився в бік великого портрета, який висів на одній зі стін.

Поки слуги-індіанці, босі й у білих сорочках, розносили трунки, Кейсмент протягом якоїсь миті роздивлявся серйозне, квадратне, темне обличчя з проникливими очима господаря Перуанської Амазонської компанії. Голова сеньйора Арани була накрита французьким головним убором (беретом), а його костюм, здавалося, був пошитий одним із першокласних паризьких кравців, чи, можливо, кравцем із лондонської вулиці Сейвіл-роуд. Чи правда, що цей усемогутній король каучуку, який володів палацами в Біаріці, Женеві та садами на лондонській вулиці Кенсинґтон-роуд, розпочав свою кар’єру, продаючи солом’яні сомбреро на вулицях Ріохи, села, загубленого в амазонській сельві, де він народився? Його погляд виражав заспокоєне сумління й велике задоволення собою.

Пабло Сумаета через перекладача повідомив їм, що в їхнє розпорядження надається найкращий корабель Компанії «Ліберал». Він призначив їм капітана, що має найбільший досвід плавання по річках Амазонії, який підібрав собі команду з найкращих матросів. Проте навіть за таких обставин плавання до Путумайо буде для них важким і вимагатиме жертв. Вони відпливуть через вісім або десять днів, залежно від погоди. І перш ніж будь-хто з членів Комісії встиг поставити йому запитання, він поквапився підійти до Роджера Кейсмента й передав йому купу паперів, складених у течку.