Розділ «АМАЗОНІЯ»

Його звали Епонім Томас Кемпбел, і він точно не знав, скільки йому років, хоч і був певен, що не більше як тридцять п’ять. Це був негр із довгим кучерявим волоссям, у якому блищало кілька сивих волосин. На ньому була злиняла блуза, розстебнута на грудях до самого пупа, холоші штанів із грубої тканини, зав’язаних на поясі мотузкою, діставали йому лише до литок. Він був босий, і його величезні ступні з широкими нігтями й багатьма струпами здавалися витесаними з каменю. Його англійська мова була наповнена розмовними виразами, які Роджерові було не так легко зрозуміти. Іноді він домішував до цієї розмовної мови португальські та іспанські слова.

Намагаючись говорити якомога простішою мовою, Роджер запевнив барбадосця, що його свідчення буде конфіденційним і в жодному разі ніхто не знатиме про те, що він тут розповість. Він навіть не збирався нічого записувати, мав намір вислухати його усно. Лише попросив, щоб той правдиво розповів йому про те, що відбувається в Путумайо.

Вони сиділи на невеличкій терасі, що прилягала до спальні Кейсмента, й на столику перед лавою, на якій вони сиділи обидва, стояв глек із соком папаї та дві склянки. Епоніма Томаса Кемпбела найняв на службу близько семи років тому в Бриджтауні, столиці Барбадосу, разом із вісімнадцятьма його земляками сеньйор Лісардо Арана, брат дона Хуліо Сесара, працювати наглядачем на одній зі станцій у Путумайо. Й уже тоді почався обман, бо коли з ним уклали контракт, то ніхто йому не сказав, що добру частину свого часу доведеться присвячувати «набігам».

— Поясніть мені, що таке «набіги», — запитав Кейсмент.

Це означало вирушати на ловитву індіанців по їхніх селах, щоб примусити їх збирати каучук на землях Компанії. Усіх, на кого вони натрапляли: вітото, окаймів, муйнанів, нонуя, андоків, ресіґаро або бора. Бо всі вони без винятку не хотіли збирати каучук. Доводилося примушувати їх силоміць. «Набіги» вимагали тривалих експедицій і часто були марними. Вони приходили в село, а село було порожнє. Його жителі повтікали. А бувало й так, що, на щастя, вони захоплювали їх у селі. Вони стріляли, щоб налякати їх і відбити в них охоту захищатися, проте аборигени захищалися своїми мачете та духовими рушницями. Спалахувала справжня битва. Після чого вони гнали їх, наче худобу, з мотузками на шиї, гнали всіх, хто був спроможний іти, чоловіків і жінок. Найстарших і новонароджених залишали, щоб вони не гальмували перехід. Епонім ніколи не вдавався до тих невиправдано жорстоких заходів, які полюбляв Армандо Норманд, хоч і працював під його керівництвом протягом двох років у «Матансасі», де сеньйор Норманд був управителем.

— Невиправдано жорстоких заходів? — урвав його Роджер. — Наведіть кілька прикладів.

Епонім, збентежений, засовався на лаві. Його великі очі танцювали в білих очницях.

— Сеньйор Норманд мав свої крайнощі, — промурмотів він, відводячи погляд від співрозмовника. — Коли хтось поводився погано. Одне слово, поводився не так, як сподівалися від нього. Він топив його дітей у річці, наприклад. Сам же він їх і топив. Власними руками, я хочу сказати.

Він зробив паузу й пояснив, що ексцентричні витівки сеньйора Норманда примушували його нервувати. Від такої екстравагантної особи можна було сподіватися чого завгодно, наприклад, що якогось дня йому заманеться випустити всю обойму в того, хто стоятиме до нього найближче. Тому він попросив, щоб його перевели працювати на іншу станцію. Коли його перекинули на станцію «Останній притулок», де начальником був сеньйор Альфредо Монт, Епонім став спати спокійніше.

— Вам доводилося вбивати індіанців під час виконання своїх обов’язків?

Роджер побачив, що очі барбадосця подивилися на нього, ковзнули вбік і знову подивилися на нього.

— Я мусив виконувати свою роботу, — зізнався він, стенувши плечима. — Роботу наглядачів і «хлопців», яких називають також «розумниками». У Путумайо проливається багато крові. Люди зрештою звикають до всього. Убивати або помирати — таке там життя.

— Ви скажете мені, скількох людей довелося вам убити, сеньйоре Томас?

— Я ніколи їх не рахував, — швидко відповів Епонім. — Я робив ту роботу, яку мусив робити. Я добре її виконував. Тому я вважаю, що Компанія повелася несправедливо зі мною.

Він скотився до тривалого й плутаного монологу, в якому звинувачував своїх колишніх роботодавців. Його звинуватили в тому, що він скомпрометував себе, продавши півсотні вітото на каучукову плантацію колумбійців, сеньйорів Іріарте, з якими Компанія сеньйора Арани завжди воювала за робочі руки. Це брехня. Епонім клявся та божився, що він не мав нічого спільного зі зникненням тих вітото з «Останнього притулку», котрі, як стало згодом відомо, опинилися на плантаціях колумбійців. Хто їх продав насправді, так це начальник станції Альфредо Монт. Чоловік жадібний і скупий. Щоб приховати свою провину, він звинуватив у ній і Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Брехня й наклеп. Але Компанія йому повірила, й усім трьом наглядачам довелося втікати. Їм довелося подолати тяжкі труднощі, перш ніж пощастило дістатися до Іквітоса. Начальники Компанії там, у Путумайо, віддали наказ «розумникам» убити трьох барбадосців там, де вони їх зустрінуть. Тепер Епонім та його товариші живуть в убогості та перебиваються випадковими заробітками. Компанія відмовилася оплатити їм квитки для повернення на Барбадос. Їх звинуватили в тому, що вони покинули роботу, й суддя Іквітоса, звичайно ж, визнав справедливими претензії фірми Арани.

Роджер пообіцяв йому, що британський уряд посприяє поверненню на батьківщину його та його товаришів, позаяк вони британські громадяни.

Він упав, виснажений, на своє ліжко відразу по тому, як попрощався з Епонімом Томасом Кемпбелом. Він укрився потом, усе тіло йому боліло, і він відчував, як потроху змагає його хвороба, як поширюється вона, переходячи з органу на орган, з голови до ніг. Конго. Амазонія. То невже немає межі для людських страждань? Світ кишить такими анклавами дикунства, який чекає його в Путумайо. Скільки їх? Сотні, тисячі, мільйони? Чи можна завдати поразки цій гідрі? їй відрубують голову в одному місці, а вона з’являється в іншому, ще кривавіша й бридкіша. Зрештою він заснув.

Йому приснилася мати в одному з озер Велсу. Лагідні промені сонця пробивалися крізь листя високих дубів, і, тремтячи від збудження, він побачив, як перед ним з’явився мускулистий хлопець, якого він сьогодні вранці фотографував на пристані в Іквітосі. Що він робив у тому велському озері? Чи то було ірландське озеро, в Ольстері? Стрункий силует Анни Джефсон зник. Його тривога пояснювалася не смутком і жалістю, які породила в ньому поневолена людність у Путумайо, а відчуттям, що хоч він і не бачить її, Анна Джефсон мандрує околицями, дивлячись на нього з-поза вершин високих дерев. Його страх, проте, не пом’якшило дедалі сильніше збудження, з яким він дивився, як наближається до нього хлопець із Іквітоса. Торс у нього був забризканий водою озера, з якого він виринув, наче озерний бог. За кожним кроком його м’язи підстрибували, а на його обличчі була зухвала усмішка, від якої він здригався й тремтів уві сні. Коли прокинувся, то з огидою виявив, що в нього виверглося сім’я. Він помився й перевдягнув штани й труси. Він відчував сором і невпевненість у собі.

Він зустрівся з членами Комісії, приголомшеними тими свідченнями, які вони одержали від барбадосців Дейтона Крентона та Симбада Дугласа. Колишні десятники дали не менш брутальні свідчення, ніж Епонім дав Роджерові Кейсменту. Найбільше їх жахало те, що як Дейтон, так і Симбад були насамперед одержимі тим, щоб довести свою непричетність до продажу тих кількох десятків вітото на колумбійські каучукові плантації.

— Вони анітрохи не переймаються ні шмаганням, ні каліченням, ні вбивствами, — повторював ботанік Волтер Фолк, що, здавалося, не мав уявлення, до якого лиха може довести людину жадібність. — Усі ті жахіття здавалися їм чимось найприроднішим у світі.